скачать книгу бесплатно
– Щось iще пан бажае?
– Тодi ти помреш, – пробурмотiв вiн.
– Перепрошую?
Рат вiдiрвав погляд вiд журналу. Коло його столика стояв кельнер, тримаючи в руцi тацю з брудним посудом.
– А… пусте, – сказав Рат. – Нiчого такого.
– Подати пановi щось iще?
– Наразi нi, дякую. Я на декого чекаю.
– Як пан бажае.
Кельнер забрав зi столу Рата порожню чашку з-пiд кави i рушив геть iз виглядом ображеного пiнгвiна. Рат подивився йому услiд – як той балансуе з тацею мiж рядами столикiв. У кав’ярнi потроху робилося дедалi люднiше. Невдовзi вiн змушений буде обороняти вiльний стiлець за своiм столиком.
Вона запiзнювалася. Зазвичай вона не запiзнюеться. Може, вона не зрозумiла, про що йдеться? Хоча, може, зрозумiла, i саме тому вирiшила знехтувати побаченням?
Їй не слiд було телефонувати йому в вiддiлок. Вона цього не зрозумiла. Вона намагалася зробити йому приемнiсть, у такий спосiб, як вона завжди намагаеться зробити йому приемнiсть, про яку вiн нiколи не просить. Це була едина причина, з якоi вона хотiла пiти з ним до «Резi»[1 - «Резi» – неформальна назва суперрозкiшноi танцювальноi зали i кабаре (Residenz-Casino) неподалiк вiд Александерплац, однiею з принад якого була можливiсть флiрту мiж столиками за через телефон i обмiн частуваннями i подарунками через пневматичнi трубки. Заклад було закрито на початку Другоi свiтовоi i вiдновлено у 1950-i за новою адресою. (Тут i далi прим. перекл.).]. Звiсно, як вихiдцю з порейня, йому мае бути приемно, заявила вона, показуючи два квитки на костюмований бал.
«Фашiнг»!
Саме тiльки слово чого варте!
Саме так називають Карнавал у Берлiнi – «Фашiнг». Рат здогадувався, що там на нього чекае: обов’язковий костюм, обов’язкове вино, обов’язковий гарний настрiй, обов’язкове «я-тебе-кохаю», обов’язкове «ми-навiки-разом-нiщо-не-розлучить-нас».
Цей недоречний телефонний дзвiнок став жорстоким нагадуванням про те, якими насправдi були iхнi з Катi стосунки: випадкове знайомство на Сильвестра, яке надмiру довго перетривало новорiчнi свята.
Вiн познайомився з нею за кiлька хвилин до пiвночi – вони разом посмакували прийдешнiй рiк, i обое були вже добряче напiдпитку, коли враз, цiлком спонтанно, поцiлувалися. Далi вони разом подалися до чашi з пуншем, де якийсь розумник розбив усi iхнi сподiвання щодо нового десятилiття. Вiн стверджував, що насправдi воно почнеться з 1931 року, оскiльки, математично висловлюючись, 1930 рiк насправдi е лише завершенням двадцятих.
Рат похитав головою i наповнив келихи, доки Катi слухала математика, зачарована його мiсiонерським завзяттям. Рат змушений був мало не силомiць тягнути ii назад, у сад на даху, в темний закуток, де знову ii поцiлував. Навколо них усi смiялися i щось вигукували, а в нiчному небi над Шарлоттенбургом свистiли i вибухали феерверки. Вiн цiлував ii так завзято, що вона, зрештою, аж зойкнула з болю: губа в неi закривавилася, i Катi подивилася на нього так ошелешено, що вiн почав вибачатися. Та згодом вона засмiялася i знову пригорнула його до себе.
Вона сприйняла це як вияв пристрасти, а насправдi то була лють, невимовна агресiя, що виривалася назовнi власним шляхом, атакуючи невинну особу – так само згодом, коли вона привела його до своеi маленькоi кiмнатки на мансардi, i вiн накинувся на неi так жадiбно, нiби не був iз жiнкою впродовж ста рокiв.
Вона назвала це «кохатися».
А його лють вона назвала пристрастю.
Так само вона помилялася щодо всього, що вiдбувалося згодом – щодо iхнього «кохання», як вона це називала, i на що вiн не знаходив належного визначення, що почалося феерверками i побажаннями на майбутне i вiд самiсiнького початку не мало жодного майбутнього. Вiн це вiдчув вже пiд час перших поцiлункiв, попри те, що алкоголь i гормони змивали геть будь-якi застереження. Вiн це знав напевне новорiчного ранку, коли вона принесла йому каву в лiжко i закохано всмiхалася до нього.
Спершу його приемно схвилювали пахощi свiжоi кави. Але потiм вiн побачив ii закохане обличчя.
Вiн випив каву i втомлено посмiхнувся iй.
То була перша брехня. Перша з багатьох, яким судилося прийти слiдом за нею. Інодi вiн брехав, не маючи намiру, не вбачаючи сенсу в брехнi, а iнодi навiть не усвiдомлював, що бреше. Щодня брехня розросталася, щодня ставала нестерпнiшою. Вiн давно вже мав би серйозно з нею поговорити.
І ось тепер, ii голос у слухавцi, ii позiрно весела балаканина про «Фашiнг», про побачення, про танцi й розваги, про карнавальнi костюми й iншi недоречностi розкрили йому очi. Настав час покласти цьому край – але не по телефону.
І, звiсно, не по робочому телефону. Рат зиркнув на детектива Грефа, який пильно переглядав якесь досье, а тодi навпростець запропонував Катi зустрiтися в кафе «Уланд Ек». Задля розмови.
– Чого тебе тягне на Кудамм[2 - Розмовна назва бульвару Курфюрстендамм у Берлiнi.]? Нам треба iхати до Шенеберга, – озвався Греф, не пiдносячи голови.
– У Шенеберг поiдеш ти.
Рат вiддав детективовi ключi вiд машини, а сам подався до «Уланд Ек». Катi працювала неподалiк.
Попри те, вона досi не показалася.
Рат знову розгорнув часопис «Мiсячник Кримiналiста», який читав до того, як пiдiйшов кельнер. Радник кримiнальноi полiцii Геннат, його начальник в Інспекцii А на Алексi[3 - Тобто на (площi) Александерплац.], доповiдав про вражаюче розслiдування серii нерозв’язаних справ про жахливi вбивства в Дюссельдорфi – вiн iз кiлькома обраними берлiнськими колегами надавали послiдовну допомогу мiсцевiй кримiнальнiй полiцii. Рат вiдмовився вiд нагоди поiхати з ними, попри те, що його вiдмова розчарувала Будду i, ймовiрно, загальмуе подальшу кар’еру: стати обранцем радника Генната було честю, якоi не можна так просто зректися. Проте батько радив Ратовi не повертатися до Рейнськоi области, хоч би навiть iшлося про Дюссельдорф, а не Кельн. Надто небезпечно, твердив начальник полiцii Енгельберт Рат: Леклерк i його газети можуть рознюхати, що Гереон Рат досi працюе в полiцii, i всi зусилля, докладенi рiк тому, пiдуть намарно.
Прикро! Дюссельдорфська справа роками залишаеться найбiльш вражаючою в усiй Пруссii: дев’ять доконаних убивств, пов’язаних з цiлою низкою замахiв на вбивства, що коiлися впродовж кiлькох мiсяцiв. Дюссельдорфська полiцiя, припустивши, що iх вчиняе той самий злочинець, спричинила некеровану iстерику в цiлому мiстi. Геннат, не схильний приймати поспiшнi висновки колег, виокремив особливi риси в кожнiй справi з серii дюссельдорфських убивств i замахiв.
Така ситуацiя досконало вдовольняла «Мiсячник Кримiналiста»: у кожному черговому випуску Геннат повiдомляв про стан розслiдування, яке, попри гучно розрекламовану допомогу його берлiнськоi команди, геть не посувалося. Не маючи конкретних результатiв, вiн ретельно змальовував iсторii потерпiлих – дев’ятьох загиблих, а також чотирьох осiб iз серйозними травмами i п’ятьох з легкими: усi жертви в Дюссельдорфi, впродовж останнiх кiлькох мiсяцiв. Двадцятишестилiтня покоiвка Ш., долю якоi Геннат так яскраво змалював, вижила – вона вiдбулася тяжкими травмами, завдяки тому, що злочинцевi перешкодили.
Рат уважно вивчав кожен з описуваних епiзодiв, полишений на господарствi на Алексi i змушений вести дрiб’язковi справи, якi йому нишком пiдсовував старший комiсар Бьом. З усiх людей саме бульдогу Бьому, на час своеi вiдсутности, довiрив Геннат керiвництво Інспекцii А на Алексi. Для Гереона Рата це означало виконання виснажливих нудних доручень або, у кращому разi, розслiдування справ, до яких нiхто бiльше не бажав братися. Як справа Ізольди Геер, яка два днi тому ввiмкнула свою газову плиту в Шенеберзi, не запаливши вогонь: суiциди, розслiдування яких завжди вимагае купи клопоту, але нiколи не додае слави й шани слiдчому. Наразi таких випадкiв не бракувало – цiеi зими спостерiгався справжнiй бум самогубств. Здебiльшого давали собi раду мiсцевi вiддiлки, але, раз у раз, деякi з цих справ мандрували до Управлiння полiцii на Алексi, а потрапивши туди, гарантовано приземлялися на столi Гереона Рата.
Вiн погортав часопис, шукаючи мiсця, на якому був перервав читання. Ось.
Пiсля цього, Ш. раптово вiдчула, як лезо ножа ковзае по горлу i стала голосно гукати по допомогу. Їй здалося, що на ii крики хтось негайно вiдгукнувся. «Баумгарт» завдав iй кiлька ударiв ножем навмання, серйозно поранивши в спину. Як уже згадувалося, у цей момент кiнчик ножа зламався i застряг у хребтi…
– Комiсара Рата до телефону!
Хлопчик iшов мiж рядами столiв, високо пiдносячи картонну табличку, на якiй великими лiтерами виведено було «До телефону».
– Комiсара Рата до телефону!
Рату знадобилося кiлька секунд, щоб збагнути, кого мав на увазi хлопчик i пiднести руку. Достоту як школяр на уроцi. Кiлька клiентiв обернулися в бiк Рата, коли хлопчик пiдiйшов до його столу.
– Якщо ваша ласка, прошу за мною…
Рат поклав журнал на стiл, першою сторiнкою обкладинки додолу, щоб зберегти свое мiсце. Напевне, Катi вирiшила скасувати побачення по телефону, думав вiн, iдучи за картонним вказiвником до телефонноi будки. Що ж, коли вона обирае такий стиль… Вони змушенi будуть з’ясувати все по телефону.
– Друга кабiна, – сказав хлопчик.
Рат ураз опинився перед двома громадськими телефонами за заскленими дверима темного дерева. Над правою кабiною свiтила лампа. Хлопчик показав на блискучу латунну табличку з цифрою «2» поруч iз лампою.
– Вам треба просто пiдняти слухавку, – сказав вiн. – Ваш абонент уже чекае.
Рат зачинив за собою дверi. Гамiр iз зали кафе зараз було ледь чути. Вiн пiдняв слухавку, глибоко вдихнув i назвався.
– Рате? Це ви? Ну, нарештi!
– Пане старший комiсаре? – перепитав Рат.
Суто риторично. Лише одна людина мала звичку так несамовито волати в телефон.
Старший комiсар Вiльгельм Бьом.
Бульдог мав неабиякий хист пiдловлювати пiдлеглих на порушеннi дисциплiни.
– Що ви там робите, чоловiче? Вам слiд докладнiше iнформувати своiх колег щодо ваших планiв. Фройляйн Фосс навiть не змогла менi сказати, чого вас занесло в захiдний район!
– Ізольда Геер, – промимрив Рат. – Їi самогубство пiдтверджено. Звiт практично готовий. Завтра лежатиме на вашому столi.
– Ви зробилися богемним лiтератором? Чи е iнше пояснення, чому ви складаете своi звiти в кафе?
– Свiдок працюе тут, неподалiк, тож запропонував нам зустрiтися у…
– Гаразд, байдуже. Облиште все це лайно – хай лежить, де лежить. Натомiсть, берiть свого помiчника…
– Ви маете на увазi детектива…
– …i притьмом на Марiенфельде. Кiноателье «Терра». Нещасний випадок зi смертельним наслiдком. Нашi колеги з двiстi другого попросили допомоги. Здаеться, справа складнiша, нiж вони собi уявляли.
«Або колеги з двiстi другого не такi простi – не хочуть, щоб робочий день затягнувся», – подумав Рат.
– Нещасний випадок, – повторив вiн за Бульдогом вголос. – Це iнтригуе. Як, кажете, називаеться ателье?
– «Терра». Кiноателье. Хтось там зiрвався з риштовань, чи на кшталт того. Я надiслав машину, колеги знають куди iхати.
– Не знаю, навiть, чим я зможу вам вiддячити.
Бьом удав, що не помiчае сарказму Рата.
– Так, стривайте, пане комiсаре! – похопився Бульдог. – Іще одне.
Холера! Нiколи не слiд дрочити начальство.
– Так?
– Завтра о п’ятiй ховатимуть того… Весселя. Я хотiв би, щоб ви простежили, як усе минатиме. Таемно, ясна рiч.
Ясна рiч! Щоб Бульдог та не знайшов способу зiпсувати йому вихiднi! Безпрограшна комбiнацiя – невдячне завдання, iдеально приурочене до суботнього пополудня з гарантовано малоцiнним для подальшого розслiдування значенням.
– Що саме я маю вистежувати, пане старший комiсаре?
Рат не бачив жодного сенсу товктися на кладовищi заради полiтично мотивованоi справи, послiдовнiсть подiй у якiй давно встановлено. Можливо, там щось могла б накопати полiтична полiцiя, але аж нiяк не вiддiл iз розслiдування вбивств.
– Не думаю, що маю пояснювати вам, як працюе кримiнальна полiцiя, – вiдрубав Бьом. – Це рутина! Не ловiть там гав, i край!
– Так, е, пане старший комiсаре.
Останне було зайвим – Бульдог уже поклав слухавку.
Вiдвiдування похоронiв жертв убивства справдi бувало рутинним елементом у роботi Інспекцii А, однак цього разу здавалося очевидним, що суботнiй похорон бiльше нагадуватиме полiтичну акцiю, i в жоден спосiб не пролле нового свiтла на справу, в якiй i без того все було ясно як божий день. Кiлька тижнiв тому сутенер всадив кулю в пельку молодому командировi штурмовикiв, який визволив iз секс-ярма одну з його «конячок». Сутенер перебував пiд вартою шiсть тижнiв i вже зiзнався, посилаючись на самооборону, хоча, насправдi, саме вiн зi своiми комунiстичними дружками вломився до квартири жертви. У недiлю штурмовик помер, а газета Геббельса «Дер Ангрiфф» пiднесла молодика, який закохався у хвойду та сплатив за це своiм життям, в сонм святих. «Дер Ангрiфф» зробили з нього мученика за рух, або «блутцойге», як це називають нацисти. Громадський настрiй розпалився. Полiцiя, передбачаючи сутички мiж нацистами i комунiстами, тримала напоготовi кiлька сотень своiх людей. Саме в цей киплячий казан i посилав його Бьом. Імовiрно, оберкомiсар сподiвався, що якийсь «геноссе» чи «товариш» випадково випре з Рата дух.
Рат залишився на лiнii i, зателефонувавши до Шенеберга, вiдшукав Грефа в квартирi Ізольди Геер. А п’ять хвилин по тому вже чекав на тротуарi перед «Уланд Ек». Катi так i не показалася. Втiм, зараз починати серйозну розмову було вже запiзно.
Бьом не надiслав йому фургон вiддiлу вбивств: у другому ряду Кудамма припаркувався зелений «Опель» з загального автопарку. Детектив Червiнскi випхав свое опасисте тiло з пасажирського мiсця спереду i вiдчинив заднi дверi. За кермом сидiв помiчник детектива Геннiнг.
Рат зiтхнув. Нероздiльний дует, вiдомий в Управлiннi як Плiш i Плюм[4 - Плiш i Плюм – два бешкетних i доволi незграбних собаки, персонажi серii комiксiв i казок блискучого автора ХІХ ст. Вiльгельма Буша.], навряд чи можна було назвати парою найбiльш амбiтних слiдчих – iмовiрно, саме тому Бьом так уперто нав’язував iх Рату. Геннiнг злегка пiднiс капелюха, доки Рат влаштовувався на задньому сидiннi. Довжелезна дерев’яна тринога i чималий ящик не залишали для нього аж надто багато простору.
– Що це за чортiвня?
– Фотоапарат, – пояснив Геннiнг. – У сраному «Опелi» багажник для нього замалий!
– У фургонi вбивчого вмiстився б!
Геннiнг винувато стенув плечима.
– Бьом сказав, фургон потрiбен саме йому.
– Нащо? До «Ашингера»[5 - «Ашингер» – мережа закладiв швидкого харчування, що славилася, перш за все, своiми пивничками.] iздити?
Геннiнг реготнув голосно i щиро, як належить пiдлеглому, коли жартуе начальник. Червiнскi насилу спромiгся увiпхатися назад, на пасажирське сидiння, пiсля чого його партнер натиснув на газ. «Опель» розвернувся посеред бульвару i виiхав на зустрiчну смугу, струснувшись так, що Рат стукнувся головою об металеву завiсу. Коли авто повернуло на Йоахiмшталерштрасе, Ратовi здалося, що в дзеркалi заднього огляду вiн побачив червоне зимове пальто Катi.
4
Кiноателье розташовувалося бiля iподрому. Геннiнг припаркував машину в дворi, поруч iз «Б’юiком» пiщаного кольору. Греф квапився, пiдбадьорений перспективою працювати над чимось цiкавiшим за самогубство Ізольди Геер. Смерть у кiностудii. Може, iм пощастить натрапити на Генi Портен.
Територiю вiдгороджувала довга цегляна стiна. Студiя як така височiла скляною горою трохи далi вiд шосе, подiбна до величезноi оранжереi, геть чужоi посеред прусськоi промисловоi забудови довкола. При входi вартував «шупо» – шуцполiцай з 202-i дiльницi, тримаючись так делiкатно, що вони не одразу помiтили з дороги його синю унiформу.
– Прошу сюди, панове, – сказав вiн, показуючи на великi сталевi дверi, коли Рат продемонстрував свiй жетон. – Ваш колега вже всерединi.
– Що там трапилося? – поцiкавився Рат. – Ми тiльки знаемо, що стався нещасний випадок.
– Актрису грець ударив. Просто посеред зйомки. Це все, що я знаю.
У Рата за спиною крекнув Геннiнг, якому випало перти вiд машини важезне фотоприладдя. Шупо вiдчинив йому сталевi дверi, i щуплий помiчник детектива, маневруючи довжелезним штативом i ящиком з камерою, вступив у примiщення. Рат i Червiнскi увiйшли за ним.
Величезнi вiкна i скляна стеля, що знадвору надавали будiвлi вигляду оранжереi, всерединi виявилися цiлковито запнутими довгими полотнищами цупкоi тканини, тож Геннiнг, зi своiм вантажем, мусив пильнувати, щоб не перечепитись у темрявi – по всiй пiдлозi в рiзнi боки тягнулися якiсь дроти й кабелi.
Обережно переступаючи через штучнi «лiани», Рат роззирався по цих технiчних джунглях: лiс приладiв – прожектори на штативах, мiж яких засклена шафа, подiбна до сповiдальнi. За товстою, але бездоганно чистою скляною перегородкою Рат упiзнав силует кiнокамери. Інша камера стояла на вiзку зi штативом, умiщена в масивний металевий корпус, з якого визирав самий тiльки об’ектив. Поруч – футуристична на вигляд консоль iз вимикачами, рурками й дрiбними миготливими вогниками, на якiй лежала пара навушникiв. Грубезний кабель тягнувся вiд консолi вглиб примiщення, де набiр тонших кабелiв з’еднував його з чимось на кшталт шибеницi, з якоi звисали два срiблясто-чорнi мiкрофони. Дорогий паркет, меблi з темного вишневого дерева i, на додачу, камiн – все це мало вигляд елегантного готельного номеру, що заблукав у просторi i випадково приземлився в геть недоречному середовищi. На паркетi кабелiв не було.
Скупчення людей здавалося так само невiдповiдним елегантного iнтер’еру: технiки й робiтники у сiрих i бiлих комбiнезонах поверх простих сорочок з закасаними рукавами. Єдиний респектабельно вбраний чоловiк, блондин у смокiнгу, сидiв у розкладному крiслi мiж прожекторами на штативах i джгутами кабелiв i голосно ридав, затуливши обличчя долонями. Молодиця в сiрому англiйському костюмi схилилася над чоловiком, пригортаючи до себе його голову. Юрма на паркетному майданчику тихесенько гомонiла – нiби вперто дотримуючись вимоги мерехтливого застереження «ТИША!» над дверима. Мовчання, мовляв, тривае зйомка.
Позаду Геннiнга на знiмальний майданчик повз масивний прожектор на штативi протиснувся Рат. Помiчник детектива на пiдлогу скинув важку пiдставку для фотоапарата камери – гупнувши нею так, що всi озирнулися. Натовп розступився, коли Рат побачив Грефа в компанii двох «шупо». Вiн зрозумiв, чому нiхто не наважуваеться порушувати тишу чимось гучнiшим за шепiт. Темно-зелений шовк у ногах у Грефа блищав елегантними, майже художньо – нiби для портрету – укладеними згортками, але насправдi вишукана тканина огортала неприродно скорчене тiло жiнки. Половина ii обличчя була вкрита пухирями та спотворена глибоким опiком, що оголив пiдшкiрну плоть. Інша половина лишалась у тiнi, але дозволяла здогадатися, яким вродливим це обличчя мало бути до катастрофи. Рат не змiг уникнути мимовiльних асоцiацiй iз дволиким Янусом, а тодi – з iсторiею доктора Джекiла i мiстера Гайда. Свiтле волосся, iдеально укладене в зачiску з правого боку, майже повнiстю згорiло з лiвого. Голова i верхня частина тiла волого блищали, мокрий шовк темними плямами прилипнув до грудей i живота. Важкий прожектор притискав до пiдлоги лiве плече i частину руки.
Греф обiйшов тiло i рушив назустрiч Рату.
– Привiт, Гереоне, – сказав вiн i прочистив горло. – Кепська iсторiя. То там лежить Вiнтер.
– Хто?
Греф недовiрливо подивився на нього.
– Беттi Вiнтер. Не кажи, буцiм ти не знаеш, хто вона.
