banner banner banner
З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя
З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя
Оценить:
Рейтинг: 0

Полная версия:

З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя

скачать книгу бесплатно


Вiн нам кричав про волi гнiв,
щоб ми повстали, захотiли!..
Й кривавий дзюб об струни-жили
в безкраiм розпачi точив…

Коли ж приходили раби
володарям на струнах грати,
серця не тисло вiд журби
i не обурювали грати…

А струни плакали… Не в бiй —
вони нас кликали в утому…
Та от прийшов спiвець новий
i в струни вдарив по-новому.

І ми здригнули!.. Душi громом
залив музичний буревiй,
що мчав, мов рокоти рiки,
що рвався вдаль крiзь пiну шалу!
І розцвiли старi пеньки,
i бур’яни травою стали…

Це вдень було, коли той спiв
так схвилював серця всiм хорi…
А уночi вже сад шумiв
i крiзь гiлля смiялись зорi…
Так несподiвано i скоро
наш сад постав i зашумiв…

Його рубали, а вiн рiс!
На мiсцi зрубаного дуба
росли новi!.. І навiть хмиз
угору дерся!.. Краю любий!..

Ми дочекалися весни,
ми вже пiдходимо до брами!..
Це ти той сад, о краю мiй,
колись порубаний катами!..
Над золотими берегами
ти знов шумиш, такий рясний…

Павло Григорович Тичина

1891 (с. Пiски, Чернiгiвська область) – 1967 (Киiв)

Блакить мою душу обвiяла[39 - Програма 5-го класу.]

Блакить мою душу обвiяла,
Душа моя сонця намрiяла,
Душа причастилася кротостi трав —
Добридень я свiту сказав!

Струмко серед гаю, як стрiчечка.
На квiтцi метелик, мов свiчечка.
Хвилюють, маюють, квiтують поля —
Добридень тобi, Украiно моя!

Не бував ти у наших краях![40 - Програма 5-го класу.]

Не бував ти у наших краях!
Там же небо – блакитнi простори…
Там степи, там могили, як гори.
А веснянii ночi в гаях!..
Ах, хiба ж ти, хiба ти це знаеш,
Коли сам весь тремтиш, весь смiешся, ридаеш,
Серце б’еться i б’еться в грудях…
Не бував ти у наших краях.

Не бував ти у наших краях,
Бо вiдтiль не таким би вернувся!
Чув про степ, що ген-ген простягнувся? —
Єсть там люди – й зросли у степах,
Що не люблять, не вмiють ридати.
Що не можуть без пiснi i нивки зорати!
Тебе ж завжди я бачу в сльозах… —
Не бував ти у наших краях.

Василь Семенович Стус

© Стус Д. (правонаступник Стуса В.), 2010 р.

1938 (с. Рахнiвка, Вiнницька область) – 1985 (табiр ВС-389/36-1 бiля с. Кучино, Пермська область)

Верни до мене, пам’яте моя[41 - Програма 11-го класу (додатково).]

Верни до мене, пам’яте моя,
нехай на серце ляже ваготою
моя земля з рахманною журбою.
Хай сходить спiвом горло солов’я
в гаю нiчному. Пам’яте, верни
iз чебреця, iз липня жаротою.
Хай яблука останнього достою
в моi, червонобокi, виснуть сни.
Нехай Днiпра уроча течiя
бодай у снi у маячнi струмуе,
i я гукну. І край мене почуе.
Верни до мене, пам’яте моя.

О земле втрачена, явися[42 - Програма 11-го класу.]

О земле втрачена, явися
бодай у зболеному снi
i лазурове простелися,
пролийся мертвому менi!
І поверни у днi забутi,
росою згадок окропи,
вiддай усеблагiй покутi
i тихо вимов: лихо, спи!..
Сонця клопочуться в озерах,
спадають гуси до води,
в далеких пожиттевих ерах
моi розтанули слiди.
Де синi ниви, в сум пойнятi,
де чорне вороння лiсiв?
Свiтання тiнi пелехатi
над райдугою голосiв,
ранковi нашепти молiльниць,
де плескiт крил, i хлюпiт хвиль,
i солодавий запах винниць,
як грiх, як спогад i як бiль?
Де дня розгойданi тарiлi?
Мосянжний перегуд джмелiв,
твоi пшеничнi руки бiлi
над безберегiстю полiв,
де коси чорнi на свiтаннi
i жаром спеченi уста,
троянди пуп’янки духмянi
i ти – i грiшна, i свята,
де та западиста долина,
той приярок i те кубло,
де трiпалася лебединя,
туге ламаючи крило?
Де голубiв вiльготнi лети
i бризки райдуги в крилi?
Минуле, озовися, де ти?
Забутi радощi, жалi.
О земле втрачена, явися
бодай у зболеному снi,
i лазурово простелися,
i душу порятуй менi.

Олена Іванiвна Телiга

1906 (с. Іллiнське, Московська область) – 1942 (Киiв)

Пломiнний день[43 - Не входить у шкiльну програму.]

День прозорий мерехтить, як пломiнь,
І душа моя горить сьогоднi.
Хочу жити, аж життя не зломить,
Рватись вгору, чи летiть в безодню.

Хоч людей довкола так багато,
Та нiхто з них кроку не зупинить,
Якщо кинути в рухливий натовп
Найгострiше слово – Украiна.

І тому росте, росте прокляття!
Всi пориви запального квiтня
Неможливо в дiйснiсть перелляти,
На землi байдужо-непривiтнiй.

Хочу крикнуть в далечiнь безкраю
І когось на допомогу кликать,
Бо душа моя сьогоднi грае
І рушае на шляхи великi.

Хай мiй клич зiрветься у високiсть
І, мов прапор в сонцi, затрiпоче,
Хай кружляе, мов невтомний сокiл,
І зривае рiдних i охочих!

Все чекаю на гарячий подих, —
Генiй людський, чи лише випадок, —
Щоб застиглi i покiрнi води
Забурлили водоспадом.

Європа визнае державу
нову; iй дамо грунт i тло,
i сяе променями слави
ii уквiтчане чоло.
Душа ж гетьманова двоiться;
гуде новий унiверсал:
«Пiд руського царя горнiться!»
Москвi вiдданий генерал,
Вкраiни зрiкшися, мов секти,
i, враз окресливши криву,
перед державцем у проектi
схилив бунчук i булаву.
І пiд вагою колiсницi
московськоi, пiд крик i свист
юрби, при виблисках зiрницi
ламаеться тоненький мiст.
Забудь, гетьмане, сан високий!
Настануть безтривожнi днi,
i ти пiзнаеш мудрий спокiй
в яснiй ванзейськiй тишинi.
Як срiблом час позначить скронi, —
дiйшовши свiтлих верховин,