скачать книгу бесплатно
…Наближалися фашисти; знелюднiло наше село. Кiлька старих бабiв тiльки й лишилося. Опинився й я по той бiк рiчки, в лiсi, у партизанах. Обiда хлопцям варив, конi пас. Та й закортiло менi подивитися, хто ж у моiй хатi за хазяiна тепер править, бо одинцем я жив, один, як палець. От одного разу пiдiйшов я до рiчки, як уже добре смерклось, витяг з очерету човна, сiв, поплив та й висадився десантом у себе ж таки в березi. Висадився десантом, а потiм перебiжками, перебiжками помiж соняшниками, та за хлiвом у лопухах i замаскувався. Замаскувався i сидю. А в хатi, бачу, свiтло горить, гомонять, чую, дехто спiвати зриваеться.
Я сидю, чекаю: хай, думаю собi, як поснуть, тодi вже я прийму рiшенiе. Довгенько довелось чекати. Коли ось дверi на ганок – рип! – виходять трое: двое, чую, фашисти, а третiй Панько Нужник, – за старосту вони його призначили. Батько його крамничку в нас держав, а воно, сопливе, виплакало, щоб його в колгосп прийняли. А тепер, бач, ста-а-ро-ста! Вийшли й прямують до хлiва. А в хлiвi в мене на горищi трохи сiна було… Так ото Панько iх туди ночувати веде, бо в хатi душно. Полiзли вони на горище, полягали. Чую, – хропуть. Я з лопухiв потихесеньку, навшпиньки, у хлiв. У руках у мене вила-трiйчата залiзнi. Я розмахуюсь та крiзь лiсу вилами – раз, два, три!
Як заверещать вони там, як закричать:
– Вас iст дас?
А Нужник:
– О, рятуйте! Хтось iз землi з зенiтки б’е!
Ага, думаю, сукинi ви сини, уже моi вила вам за зенiтку здаються, почекайте, ще не те буде. Та з тим знову перебiжками у берег, на човна й на той бiк. За три днi поздихали вони всi трое: так переказували потiм iз села. Я iм вилами животи попротикав. Отаке мое з ворогом соприкосновенiе.
– Скiльки ж вам, дiду, лiт?
– Та хто зна! Чи сiмдесят дев’ять, чи вiсiмдесят дев’ять? Хiба iх полiчиш? Знаю, що дев’ять, а яких саме, уже й не скажу.
– I ото ви не побоялись, – один на трьох?
– Побоявся? Та, чоловiче божий, вiйна – це ж мое рiдне дело. Я ж увесь свiй вiк воювався з… бабою. Лукерки моеi не знали? Хiба ж такi страженiя були, як з отими поганцями на горищi! Та я iх, як щурят, подавив! А покiйниця моя – хай царствуе! – та вона б сама на дивiзiю з рогачем пiшла! На що ми з кумом – царство йому теж небесне! – було вдвох… та куди там!
Сидю було я пiд повiткою, зубцi до грабель тешу, а вона вийде на ганок та як стрельне:
– Свириде!
Вiрите, сокира в мене в руках сама собi тiльки – стриб! стриб! стриб! Як на теперiшню технiку, так чиста тобi «катюша». З нею я так напрактикувався, що нiяка вiйна менi анi пiд шапку. Наступати на Лукерку, щоправда, я не наступав, бiльше одбивав атаки, а воюватися доводилось мало не щодня..
Одного разу, в недiлю, ми з кумом, ще й на достойне не дзвонили, не видержали: хильнули. I добренько-таки хильнули. Коли ось Лукерка з церкви!
– Держись, – кажу, – куме, битва буде! Якщо поодинцi, будемо битi. Давай згуртуемось у вiйськове соедiненiе, бо iнакше розгром. Перемеле живу силу й технiку! Утворили ми соедiненiе. Тiльки-но вона на ганок, я зразу вродi як на «ура»:
– Що це ти по церквах до полудня товчешся?! Пiп медом частуе, чи що?
А кум з правого флангу заходить. Але тут у нас обшибка органiзацiйна вийшла: рогачiв ми не поховали. Ех! – вона за рогача i в контратаку! Прорвала фронт. Ми з кумом на заранi пiдготованi позицii – в погрiбник. Опорний, вродi пункт.
Уже й пироги похололи, а вона все в погрiбнику в окруженii держить. Сидю я за дiжкою з сирiвцем, куняю.
Кум i каже:
– Як знаеш, – каже, – Свириде, а я до своiх пробиватися буду. У моеi Христi теж сьогоднi пироги.
– Дивись, – кажу, – куме, тобi виднiше. А краще не ризикувати завидна, хай як смеркне.
– Що ти, Свириде, як смеркне? Та якi ж смерком пироги?
Перехрестився кум i рвонув в н-ському направленii. I таки пробився в расположенiе своеi Христi. Щоправда, рогачем його таки контузило, але з нiг не збило!
А я аж до вечора в окруженii за дiжкою з сирiвцем просидiв. Тiльки ввечерi уласкавилась трохи Лукерка; пiдходить, одчиняе погрiбника:
– Сидиш? – каже.
– Сидю! – кажу.
– Iди ж хоч галушок попоiж, а то охлянеш!
– Кинь, – кажу, – рогача, тодi вийду!
Бойова була покiйниця!
Було з нею й стратегii, й тактики. Де ми з кумом тiльки не маскувались: i в картоплиннi, i в коноплях. Та обнаружить було враз! Обнаружить – i витiснить! Та тiснить було аж до водяного рубежа, до рiчки. А ми з кумом плавати не вмiли, стоiмо у водяному рубежi на дистанцiю, щоб рогачем не дiстало. Стоiмо, мокнемо.
А вона:
– Мокнете?! Мокнiть, iродовi душi, я з вас конопель натiпаю!
Та пiсля такоi практики менi з отими гнидяними хрицями й робити не було чого. Шкода – кума нема: ми б з ним у соедiненii не те б показали.
Кум i льотчик крiпкий був. Ас!
Трусимо ми якось кислицi з кумом. Повилазили на дерево й трусимо. А кислиця висока була, розложиста. Фашисти, клятi, зрубали ii. Лукерка в пелену кислицi збирае. Трусили, трусили, – хе, думаемо, закуримо. Люльки в зуби, кум огню креше…
Коли це знову як бахне:
– Знову за люльки!
Так ми з кумом, як стiй, з кислицi у пiке. Кум таки приземлився, хоч i скапотував, а я з пiке – в штопор, iз штопора не вийшов, протаранив Лукерцi спiдницю й урiзавсь у землю! За пiвгодини тiльки очунявся, клiпнув очима, дивлюсь; лiворуч стоiть кум, аварiю зачухуе, праворуч Лукерка з цеберкою води. Ворухнувсь – рулi повороту нi в руках нi в ногах не действують, кабiна й увесь фюзеляж мокрi-мокрiсiнькi…
– Живий, слава богу! – кум каже.
А Лукерка:
– Був би, – каже, – вiн живий, якби не моя кубова спiдниця! Хай скаже спасибi спiдницi, що затримала, – угруз би був у землю по самiсiнький руль глибини! Ех, льотчики, – каже, – молодчики!
А ви кажете, чи не злякався я трьох гiтлерiвцiв!
Пiсля такоi практики?! Таке й вигадаете!
– А що тепер поробляете, дiдусю?
– Прийшли нашi, – я демобiлiзувався. Дуже швидко нiмцi тiкають, не наздожену. Хай уже молодшi гонять. А я оце дiтлахам у дитячий садок пищики роблю. Такi ж утiшненькi дiтоньки! Та колгоспну череду з евакуацii виглядаю. Треба випасати, треба вiдбудовувати пiсля нiмецькоi поганi. Ех, кума б оце менi, ми б оце вдвох… Хочете, може, «зенiтку» мою побачити? Ось вона!
I погладив нiжно дiд Свирид своi вила-трiйчата…
Олександр Петрович Довженко
1894 (хутiр В’юнище, Чернiгiвська область) – 1956 (Переделкiно, Московська область)
Щоденник 1941–1956[55 - Програма 11-го класу (додатково).]
(уривки)
5/V 1942
– Ну, как нравится на фронте?
– А ми украiнським братам помагаем, – вiдповiв вiрменин-боець.
Таджики привезли подарунки. «Помагаем украiнським братам».
Там, на фронтi, справжне братство народiв-бiйцiв. Всi народи, всi нацii – всi рiвнi, у всiх однакова любов до Батькiвщини, до дiтей…
Тут залицяються до жiнки, що носить воду. Тут плачуть, коли штаб iде далi.
В кiлометрi од фронту орють, завидують один одному.
– Глибше!
– Що, не важко?
– Чого важко? Цю землю можна iсти.
Бiйцi i командири сiють, сiють! Орють i сiють! Я дивлюсь на це i плачу од радостi.
Написати новелу про хлопчикiв, що у них у хатах стоять конi.
Розмова, у кого кращi конi. Потiм про трофеi – у кого що е (у кожного збiрка речей, здобутих вiд убитих нiмцiв).
Про хлопчикiв не простих, а хитрющих розвiдникiв, надзвичайно спостережливих i розумних.
– А у нас ще стоiть собако-мiна… – ударив напослiдок один хлопчик другого.
– Яка собака?
– Протитанкова собака.
Тут пiшов довгий дитячий диспут.
У хлопчикiв мусить бути досконала вiйськово-технiчна термiнологiя.
6/V 1942
Наказ здати зброю пiд страхом розстрiлу. І от до командира приходить жiнка i просить роззброiти ii хлопця. У хлопця – арсенал трофеiв. Вiн крав зброю.
– Ви знаете, що вiн раз накоiв? Застрелив офiцера.
– Брешете.
– От щоб я пропала! Щоб я перелякалася… i т. д.
– Потiм вiн убив ще двох фашистiв, тiльки матерi не признався, бо за офiцера я йому таки добре побила с… попругою.
Може, вiн убив першого фашиста за вбивство, за повiшення батька, чи брата, чи дядька.
Як командир послав бiйця роззброювати хлопця. Боець був хоробрий i мав непоганi дiла з нiмцями, але хлопця взяти не мiг. Довелося кликати пiдмогу i брати хитрощами. Коли його схопили, вiн плакав i кусався. Вiн боявся, що його розстрiляють, i вирiшив дорого продати свое життя.
Ще краще: пiшла мати i вхопила його. Потiм уже бiйцi.
– Кажи, будеш стрiляти?
– Буду.
Або:
– Тарас, iди подивись, он у хату коней привели. Он подивись, якi гарнi конi.
– Бре.
Деталь: бомбардування «мессершмiтiв». Тарас кричить: «Не стiйте там, ховайтесь у щiлину». І т. д. Словом, Тараса приводять до командира два бiйцi, не приводять, а приносять на руках, обое втомленi i пiтнi, така велика сила пристрастi одолiла Тараса. Вiн вертiвся, як в’юн, i захищався, як тiльки мiг.
– Товаришу командир, я б вам легше фрiца принiс, нiж оцього пацана.
Розмова командира з Тарасом. Тарас – розвiдник.
– Де ти навчився стрiляти?
– Уночi за хлiвом. Фрiци стрiляють, i я пристрiлюю. А оце як був бiй, так я стрiляв по них iз свого дота.
– Скiльки ти убив?
– Шiсть фрiцiв.
У Тараса був дот. Найти мiсце правдиве для дота. Крiм дота, у Тараса був i весь арсенал зброi.
У Тараса проявився якийсь невiдомий, надзвичайний iнстинкт бiйця-воiна. Його хитрiсть, витривалiсть, i упертiсть, i надзвичайне вмiння стежити за ворогом були винятковi. Головною перешкодою у Тараса була мати. Вона з ним не церемонилась, i йому таки перепадало. Тарас i нiмцi. Тарас i дiти. Тарас i повiшенi. Тарас – розвiдник. Приклади його спостережливостi.
6/V
Тарасiв дот був у дядьковiй погребнi, а ще краще – у дядьковiй печi. Дядькову хату i двiр геть-чисто розбито снарядом, лишилася тiльки велика старовинна пiч. «Хата» була на вiдсторонi, i всi про неi забули. Там i влаштував свiй дот Тарас. Крiм того, у нього був льох з таемним ходом. Вiн пропадав цiлими днями, як провалювався.
В оповiданнi про матiр: нiмцi дiзналися, що пораненi – не сини, через iхне невмiння говорити по-украiнськи.
Тарас Бульба
Тарас був месник. Коли нiмцi привезли з лiсу до села дванадцять трупiв партизанiв i зiгнали все село для опiзнання трупiв, нiхто нiкого не пiзнав.
– Не нашi це люди. З якогось, може, iншого села, не знаемо ми цих людей.
Довго добивалися нiмцi признання i таки не дiзналися. Це ж саме повторилося i через тиждень, коли привели п’ятьох живих. Нiхто iх не пiзнав. Не впiзнав i Тарас. Серед п’яти був його батько. Тарас мовчав. Тарас кинувся до батька, коли його вели до петлi, але батько сильно вдарив Тараса носком у живiт, так, що Тарас упав непритомний. Потiм вiн зрозумiв, що тато спас його од смертi, i маму, i ще його усiх чотирьох сестер.
