скачать книгу бесплатно
Уранцi воi Яна з Сенни вдарили на Браму. Через згарища тугим клином повалили кiннi й пiшi рицарi, i було iх тисячi, хмари стрiл, ратищ i камiння впали на сотню ратникiв, що оборонялися за Брамою; звiдти гримнули гакiвницi й просвистiли стрiли, падали королiвськi рицарi, але iх було багато – браму звалили голiруч, без таранiв. Залога вiдступила за фортечний рiв. Пiдняли мости. Настала черга останньоi битви.
Цiлий день вiйсько Яна з Сенни штурмувало замковi вали, хотiло з розгону взяти, та обложенi вже не щадили нi пороху, нi стрiл – багато полягло польського рицарства, тож вiдступили. До вечора бiля валiв уже стояли облоговi тури i тарани. Тодi у ворожому таборi затрубили на спочинок.
Увечерi до скарбця зайшов Івашко.
– Пора, – сказав.
– Куди, тату? – стрепенулася Орися.
– Ви не повиннi вмерти – нi ти, нi Осташко. А завтра остання битва, i нас бiльше не буде. Ти, Осташку, людям свою книгу вiддаси, а Орися…
– Тату! – припала дочка до батькових грудей. – Я нiкуди не пiду, я не боюся тут… з вами. Там – боюся…
Івашко вiдвiв доччинi руки, погладив ii долонею по обличчi, вона вдихнула запах батьковоi руки, затримала, як колись, у дитинствi; «Не треба, доню», – сказав й, вiдчепивши вiд пояса ключ, пiдiйшов до стiни. Вiдчинилася стiна, холодом потягло з глибокоi ями.
– Це цямрина криницi, з якоi ми брали воду, – мовив Івашко. – Бачите мотузяну драбину? Нею спуститеся на глибину п’ятдесяти лiктiв, а там побачите отвiр у пiв мого зросту до пiдземного ходу. Хiд довгий i прямий. Вийдете бiля Теребiжа, за Бродiвським шляхом.
– І ти ходи, батьку, i всi воi! – заблагала Орися.
– Нам уже нiде нема життя анi волi, доню. Тож не покриемо себе соромом утечi в останню мить… Збирайтеся.
– Князю, – сказав Осташко. – Дозволь покликати Арсена.
– Клич.
Вони стояли одне навпроти одного – старшi, змужнiлi, i промовила рiшуче Орися:
– Не пiду, батьку! Ти один раз уже розлучав мене з ним, але бiльше нiхто не в силi.
Осташко пiдiйшов до Преслужича, пiдвiв голову, глянув на його зболене обличчя.
– Князю, втiху дам тобi в нашiй безвиходi. Не смерть страшна людинi, а безслiднiсть. То хай залишиться про нас слiд. Нехай iдуть на волю тi, хто продовжить твiй рiд. Вони синовi колись про нас розкажуть, пiсень наших навчать, син же далi передасть, i пам’ятi про нас не буде кiнця… – І до Арсена: – Вiзьми, Арсене, мою книгу – в нiй уся правда про русинське страдництво. Іди з Орисею на пiвнiч i там, де вже не вiятиме крилом католицька чума, куди не донiсся сморiд Свидригайловоi зради, зайди в монастир i залиши в iгумена книгу. Оживуть колись моi слова, i новий пiлiгрим вiзьме iх з собою. Були до нас, то й пiсля нас народяться новi борцi й лiтописцi.
Арсен дивився на Орисю, з ii очей свiтилася до нього воля, яку ще в цю хвилину вiн може запосягти. А запосягши, далi блукатиме скоморохом i шукатиме для себе нового сенсу в життi?.. Якого сенсу, коли його тут знайдено? Нового порятунку вiд свого стиду? А Орися не дорiкне колись тобi – що ти, мiцний i молодий, залишив замiсть себе вмирати на валах кволого Осташка?.. Я довго йшов сюди… До Орисi! І до неi… Та е на свiтi, е – найтяжча любов, перед якою никне все iнше. І лише ii одну зрадити не можна, бо не матимеш тодi нi вiд кого анi кохання, анi пошани, анi життя…
– Вам iти, – сказав Арсен.
Вiн обняв Орисю i хотiв ще iй сказати, щоб назвала його iм’ям… Але змовчав, бо й так перевершилось болю.
Батько прикипiв головою до цямрини, не вiдiрвався вiд неi i тодi, коли руку обпiк доччин поцiлунок.
А як у глибинi колодязя зникло полум’я свiчки i лунко задзвенiли дверi потаемного ходу, сказав Преслужич:
– Виспися, Арсене. Завтра помремо без соромоти.
Роздiл п’ятнадцятий. І буде так…
Сурми розкришать тишу, i на грунь, де бiлий кiнь стоiть, вийде Марiя голосити по мужевi. Почуе ii плач Галайда, i подасться з ватагою недеями, i ходитиме вiд села до села, полишаючи за собою чорнi димарi на мiсцi панських дворiв.
Тарани проб’ють останнiй мур, i озлобленi довгою облогою шляхетськi бузувiри ринуть з переможним криком i зiмнуть двi сотнi русинських ратникiв, що обороняли вали.
А кiлька отрокiв з Івашковоi охорони чекатимуть напоготовi в дитинцi i ждатимуть, поки впаде кована залiзом дубова брама замку. Уже не буде в них нi стрiл, нi пороху, анi смоли, тiльки бойовi молоти й мечi.
Брама впаде i наперед вийде ставний вусатий парубок, який не вмiтиме орудувати мечем. Вiн пошпурить меч i схопить молот, i битиме ним по шоломах з дикою люттю – востанне мститиме за кракiвськi кривди, за львiвський сором, за вiру православну, за землю руську, за Орисю i за свое життя. І не доступиться нiхто до нього, вороги десятками падатимуть на брук, поки не обступлять його тiсним колом i пiднiмуть на списи.
І згадаеться йому в останню мить лише замерзлий Стир, стебла зжухлого очерету над снiгом i постать у бiлому кожушку й гарячiй шалевiй хустинi з довгими тороками, i зникне дорога постать назавжди у чорному маревi…
А Івашко Преслужич-Рогатинський загине останнiм – на самому вершечку вежi бiля снiжно-бiлого стягу з золотим левом.
А потiм, за Бродами, Осташко й Орися наздоженуть старця Гаврила, що втратив око й руку пiд Грюнвальдом, i двох слiпцiв, яким вибрали очi хрестоносцi, й коломенського дiда, котрий за князя Дмитрiя вiддав обидвi руки на Куликовому полi. І пiдуть разом – то мовчки, то спiваючи – у далекi пiвнiчнi землi, куди не сягнув мор, i в Смоленську вiддасть Осташко iгуменовi свiй лiтопис.
А за Орисею пропаде слiд. Та хтозна… Може, ii правнук стане кобзарем. І вiстуватиме вiн грiзнi походи козакiв, якi втоплять у гнилому болотi католицьку чуму. Бо прийде час, i в цьому замку, який нинi стане руiною, народиться орел Зiновiй, на прозвище Хмель, i назове його народ Богом Даним, i на тому самому шпилi, де стоiть у цю мить Івашко Рогатинський, водрузить вiн малиновий звитяжний стяг.
Буде…
Сурми розкраяли, розбили тишу. Бiлий кiнь стрепенувся, у бiлого коня здибилась грива, кiнь пiдвiв голову до багряноi смужки обрiю i вдарив копитами. Захрустiла жорстка трава, посипалися голки з сосон, бiлий кiнь мчав по Вороняцькому хребту, i стугонiла стужавiла земля.
Кришився свiтанок, кришилася криця на друзки, рожевi дими з гаварецьких печей струмували в небо, ламалися мечi й падали долу, щоб потiм стати червоним пiском, лилася кров, з якоi колись заряснiють кетягами кущi калини…
Кiнь галопував на схiд. Крiзь днi, i ночi, i вiки – бiлий неосiдланий кiнь на гарячому крузi сонця.
Олександр Єлисейович Ільченко
1909 (м. Харкiв) – 1994 (м. Киiв)
Козацькому роду нема переводу[63 - Не входить у шкiльну програму.]
Живiсiнькiй пам’ятi Амвросiя БУЧМИ, володаря дум, який не вмирав i не вмре, бо козацькому роду нема переводу.
Заспiв. Трохи – про украiнський характер
Над кручуватим урвищем, над берегом Славути, над скелями порога Ненаситця, завмер у думнiй думi вершник…
Все там ревло, внизу, стогнало, ринуло помiж громаддям, а той нерушний козарлюга здавався чи не витесаним з каменю порогiв.
Нараз, торкнувши вороного бiлогривця, козак, нiби оживши, рушив через бiснувату воду навпростець, на лiвий берег (чи не з острова Чортомлика, де була тодi Сiч) i плив конем через вир, а Днiпро, з тiснини вириваючись на простiр Низу, кипiв i нуртував мiж чорним камiнюччям, звiдкiль не поверталося живим нiщо живе.
Мрiючи в перлистiм шумовиннi – далi й далi, то виринав, то потопав той небояка, i щось страшенно гупало над чорторием, притлумлюючи навiть ревище порогiв: то калатало козакове серце, аж стугонiли береги Днiпра.
<…>
34
Веселий образ Козака Мамая живе в народi вже не сотню лiт. І не двi. І не три.
Якiсь його сучасники свiдкують про зустрiчi з тим характерником-запорожцем у зовсiм давнi часи, десь при початку iснування Сiчi.
Іншi з ним плiч-о-плiч воювались у вiйську славного Зиновiя-Богдана Хмеля.
Ще iншi стрiвали його на шляхах Украiни вже пiсля того, як народився на свiт Тарас Григорович Шевченко. Був серед них i мiй прапрадiд.
Але чували люди, як i в Першiй iмперiалiстичнiй вiйнi року 1914 бився Козак Мамай з ворогами отчизни, – все такий же галабурдний i вiчно молодий, – та й хтозна, чи не вiн ото, бувало, i в вiйнi Вiтчизнянiй виникав зненацька в найскрутнiшiй сутузi в тому чи тому партизанському загонi й допомагав громити фашистiв на украiнськiй чи на бiлоруськiй землях, чи не вiн, колишнiй запорожець, допомагае й нинi будувати електростанцii на Днiпрi, на Волзi чи на Ангарi, а то, може, десь i кордони нашоi Батькiвщини береже, а то, може, книги пише чи кiнокартини ставить, а то, гляди, садки розводить, сiе хлiб чи варить сталь, цей майстер на всi руки й митець на всi штуки?
Отак ось вiн i ходив, либонь, по нашiй пребагатiй землi, мудрощiв та хитрощiв од вiку до вiку набираючись, ходив i ходить, бо живий вiн, мабуть, i тепер, веселий i звитяжний образ, викликаний до життя в надрах минулих вiкiв силою народноi фантазii – не Хитрий Петро болгарський, не Ойленшпiгель нiмецький, не Совесдрал польський, не Домишлян сербський, не схiднi дотепники – Мушфiкi чи ходжа Насреддiн, не румунськi Пекале i Тендале, а наш-таки козак – Мамай, своерiдне втiлення украiнського характеру, живущий образ волелюбностi, стiйкостi та невмирущостi народу, Козак Мамай, котрий на протязi столiть, од нападникiв усяких одбиваючись, плекав одвiчну мрiю: не воювати, не гарбати, не ярмити нiкого, а в себе вдома – риштувати, мурувати, будувати; Козак Мамай – мандрiвний запорожець, вояка i гультяй, жартун i фiлософ, бандурист i спiвак, бабiй i заразом – монах, простодушний i мудрий чаклун, безстрашний лукавець, що його i в ступi товкачем не влучиш, народний герой, котрого чи не споконвiку знають мiж людьми на Вкраiнi, хоч об нiм над Днiпром – нi казок не розказано, не складено й пiсень.
35
Нi казок, нi пiсень!
А прославили Козака простолюднi художники.
Обабiч славного Днiпра, по старезних козацьких та селянських хатах – на кленових та дубових полотнищах дверей, на кахляних грубах, на кованих скринях, на мальованих олiйними фарбами полотнах, навiть на липових колодах вуликiв частенько можна було бачити розмаiтi парсуни Мамая, тисячi вiдмiн його поличчя з новими раз по раз подробицями пригод, з новими щораз пiдписами, якi вiльно трактували дiяння i вдачу героя, тисячi сюжетiв, що пiдносили в народi славу Козака.
Ще хлопцем бувши, – менi тодi сповнилось рокiв вiсiмнадцять, – iздив я до Катеринослава (як звали тодi Днiпропетровськ), щоб розпитати про Мамая в Дмитра Івановича Яворницького, невсипущого шукача запорозькоi старовини, найвизначнiшого iсторика Сiчi, що написав з десяток томiв, присвячених iсторii Вiйська Запорозького, збирача пiсень, казок та приказок, мовознавця, етнографа i драматурга, автора iсторичних повiстей та оповiдань, професора i академiка, котрий був другом i товаришем Іллi Юхимовича Репiна: Дмитро Йванович помагав колись великому росiйському художниковi шукати в селах понад Днiпром типи й характери для його майбутньоi картини «Запорожцi пишуть листа султановi», вiн позував художниковi задля образу писаря (в осередку тiеi картини), вiн любовно схороняв десятки етюдiв до тих самих «Запорожцiв» (я тодi iх бачив у його музеi)… Академiк Дмитро Яворницький у своiх безнастанних шуканнях був людиною непосидячою, i саме його заходами iсторiя запорозького козацтва збереглася в своiй неповторнiй красi, – вiн був людиною видатноi працьовитостi, людиною великоi душi, великоi кебети, i я вважаю за щастя, що колись привелося менi тиснути його руку, розмовляти з ним i взнати про мого Мамая щось таке, що мiг розповiсти тiльки вiн, цей поетичний i хитруватий украiнець, котрий i сам скидався iнколи на того ж таки Козака Мамая.
Вiн тодi показував менi i зiбранi в катеринославському музеi кiлька десяткiв дверей, якi сам учений познiмав по старих козацьких хатах Надднiпрянщини, дверей, що на них були новi й новi одмiни образiв Мамая, мальованi простонародними живописцями XVI–XIX столiть.
Багато я ще й потiм бачив усяких парсун Козака, i кожен малював його по-своему, як ось i я малюю свого Мамая тепер.
Всi вони були рiзнi.
Але ж на всiх розмаiтих поличчях був один i той самий запорожець, Козак Мамай.
Той самий украiнський характер.
36
Характер!
Народнi художники малювали Мамая не в сiчi з ворогом, не верхи на конi, а в спокiйнiй, споглядальнiй позi: тiльки зброя лежить напохватi, тiльки лиш кiнь басуе, а сам Козак, схрестивши ноги, спокiйнiсiнько сидить пiд деревом, – бо ж вiн передусiм був чоловiк мирний, якщо, звiсно, його не займали, якщо не зазiхав нiхто на волю й славу простих людей Украiни, – а коли вже й зачiпав Козака хтось, то зразки народного малярства часом являли нам i лють його розплати з ворогами.
Сливе всi портрети Мамая мальовано нiби дитячою рукою, бо й справдi-таки, то був народу нашого дитячий вiк, – а може, й зовсiм не дитячий, а тiльки не дiйшло крiзь лихолiття, майже нiчого не дiйшло до наших днiв, крiм хiба схiднослов’янського дива-дивини – «Слова о полку Ігоревiм», крiм теплого мармуру труни Ярослава, крiм чудових мозаiк та фресок киiвськоi Святоi Софii, крiм галицьких церков i замкiв, крiм десятка лiтописiв, крiм купи книг, друкованих любовно в Киевi, Острозi, Львовi, крiм безлiчi мудренних вiзерункiв на керамiцi, на склi, на золотi, крiм гострих дiамантiв гумору народного, крiм шалу украiнських дум, крiм вiчно живоi пiснi…
Зрештою, старих i прастарих надбань народу Украiни дiйшло до нас таки чимало. Не лишилось тiльки iмен творцiв… Майже нема iмен!
У iнших на той час були вже Калiдаса i Шота Руставелi, Арiстофан i Навоi, Шекспiр i Рабле, Рафаель i Копернiк, а ми, либонь, були ще зовсiм молодi в ту пору, коли з’явилися в народi першi портрети Козака Мамая, але всi вони жили свое некоротке життя, як витвори високого народного мистецтва, нехай ще не зрiлi, нехай не досконалi, але живi й живi…
Чи не на всiх поличчях Козак Мамай – вродливий сiчовик, де трохи старший, де молодший, дядечко невеличкий, кремезний, чорнявий вусань, з козацьким оселедцем, у жупанi – коли багатшому, а коли й простому, здебiльшого з бандурою в руках, щира вдача – спiвак i музика.
На вiдмiнах портрета мальовано всяке причандалля, котре вказувало на Козаковi звички, дiла й пригоди.
Був там i встромлений у землю спис. А до ратища чи до якоiсь дубини прип’ято баского коня; на деревi – шаблюка, бiля нiг – рушниця. І гаман. І шевська справа. І шапка-шлик. І порох у турячiм розi.
Тут же – кварта i чарка. Казанок над вогнем. І ложка, – все, що козаковi бувае потрiбно в походi.
Тут же – довговухий песик.
А над головою – грубезний жарт, солоний дотеп, словесна блискавка, виписанi бiля Козакового рота.
Трохи далi, на другому планi, бували часом i промовистi яви сiчового життя: розправа з ворогами, звитяга й пустощi, взаемне частування оковитою з михайлика чи коряка, а чи й побратимське чубiння з товаришем, а чи й повiшений догори дригом враг i супостат…
Ще далi та вище, над головою в Мамая, подеколи бував i напис.
Часом у чеснiй прозi.
А то вiршований.
Ось так, примiром:
Сидить козак, у кобзу грае,
Що замислить, то все мае.
Або ще й так, у простотi душевнiй:
Їхав козак полем та й отакувався,
Сiв вiн пiд дубочком та й розперезався:
– Гей, бандуро моя золотая,
Коли б до тебе дiвчина молодая —
Скакала б, плясала до лиха.
Що не один козак одцурався б солi мiха,
Бо як заграю, всяк поскаче,
А пiсля не один вражий син заплаче…
А то бувало в тих написах i таке:
Козак – душа правдивая, сорочки не мае,
Коли не п’е, то вошi б’е, а все не гуляе…
Хоч дивись, не дивись, та ба, не вгадаеш:
Вiдкiль я та як звали – нiчичирк не взнаеш!
Кому ж траплялось хоч раз у степу бувати,
Той може i прiзвище мое угадати.
А ти як хоч називай, на все позволяю,
Аби крамарем не звав, бо за те полаю.
А якого роду я, то всяк про те знае,
Хто по свiту ходить-блукае та долi шукае.
Я, козак-запорожець, нi об чiм не тужу,
Як е люлька та тютюнець, то менi й байдуже!
Надiю маю на мушкет, на ту сiромаху,
Що не ржавiе нiколи, на шаблю на сваху.
Як натягну ж лука я, брязну тятивою,
То вiд мене i хан кримський утiка з ордою…
Завдавано чосу в тих вiршах – коли туркам i татарам, що ласились на украiнськi роздоли, коли панам-ляхам чи й своiм же, украiнським, дукам-срiбляникам, перепадало там i еврейським загрiбайлам-орендарям, крамарям та корчмарям, тобто всiм утискачам i триворогам простого люду: украiнського, руського, еврейського чи польського.
…А на малюнку в тiй скринi, що схоронилася в бабусi Ганни, бравий Козак варив над багаттям кулешик, а внизу плiвся мирний i цiлком тверезий напис:
Ось так я в степу веселюся,
Одним кулешем похмелюся.
