скачать книгу бесплатно
І досi вiн блимае менi, той живий вогник пiд казанком, наче я й зараз лежу на днi староi скринi й заглядаю звiдти в хмiльний свiт минулого, вiдблиски якого завше мерехтять надi мною в розумних, прегарних i прехитрих очах Козака.
Мерехтять i мерехтять тi очi надi мною.
Та й ви, читачу, вже бачите iх.
37
Ось вони, ось…
І вiдблиски багаття виграють у них, i жарiють вони, тi прехитрi очi, мов зорi вечоровi, раннi, ще самотнi – в тихому степовому надвечiр’i.
А вогник – ще блiдий, бо й не смеркалось.
Над казанком схилилась матiнка Михайликова, пильнуючи не дуже й поживноi страви: вода, пшоно, смажене про запас в олii, яке возив кожен у мiшечку, притороченому до сiдла, та ще хiба дика цибулька, бо картоплi Європа тодi ще не знала, а старого сальця, щоб затерти кулiш, у подорожнiх не було, бо люди простi не вельми сито iли в будь-якi часи, в будь-якiй сторонi, навiть i в нас тодi, на багатющiй Украiнi.
Але ще не кипiв кулiш, i, дожидаючи, поки вiн звариться, всi поважно сьорбали захалявними ложками з iншого казанка, цибулькою та хлiбом заiдаючи, i хтось, поглянувши на тее сьорбання, не мiг би й подумати, що в казанку – звичайнiсiнька сивушна горiлка.
Інколи простягала свою чималу куховарську ложку й матiнка, часом помiшувала кулiш у меншiм казанку, а в думках залiтала далi та й далi.
Принюхувався до горiлки й Песик Ложка, постогнував, i хвостом виляв, i погавкував стиха, але Козак Мамай був невблаганний.
– Не дам. І не скавчи.
Песик Ложка поглядав на Мамая з докором.
І той, схилившись до собачки, говорив йому стиха:
– Нап’ешся знов. Не дам.
А потiм уже й уваги не звертав на нього, задумавшись про щось свое, сумне й вiдсiль далеке.
Залiтала в думках далеченько i Явдоха, поспiшаючи за синовою долею, намагаючись по-материнському ii вгадати, i нiби вже й не бачила хвилястого степу, а все-таки впивалась його пахощами, його бринiнням, барвами, бо ж не могла не впиватись, як не могла не дихати, як не могла спинити калатання серця, таку незбориму силу чаiв у собi вiн, таке вiн збурював зворушення в душi, цей украiнський незайманий степ у повiльнiм веснянiм смерканнi.
Мовчала матiнка.
Замислився й Козак Мамай.
Мовчали й тi лейстровi козаки, сiрома козацька, що так раптово покинули сьогоднi серед степу, над копицею ладану, свого лабузливого пана Купу.
Мовчав i Михайлик, придивляючись до якогось молодого козаченька, котрий сидiв бiля багаття, горiлки не сьорбав i, тримаючи книжку на колiнах, читав щось, i сам собi тихо та чудно смiявся.
Що бiльше сутенiло, то ближче до вогню присувався той парубок, то дужче реготав, i Михайликовi кортiло взнати – хто вiн, оцей козак, що вiн читае та чого регоче.
Це був чорнявий запорожець, тонкий, а дужий, вусом кучерявий, з невеличкою, як i в кожного молодика, чуприною на макiвцi, моторний, бистроокий, з хуткою рiччю та з чудернацькою, нiби й не наською, химерною вимовою, хоч, крiм вимови, i все в нiм було якесь чудне та дивне.
І пильний погляд кмiтливих тямущих очей.
І в убраннi якiсь дрiбницi.
І та книжка, друкована далебi не по-наському.
Тiльки й знав об нiм Михайлик, що iм’я, бо ж чув сьогоднi, як його кумедно кликали двое товаришiв-запорожцiв: Пилип-з-Конопель.
Один iз тих товаришiв, довготелесий та рудий, впавши трохи осторонь на землю, безпробудно спав.
А другий – козарлюга вже в лiтах, вельми пiдтоптаний, – стояв, як, бува, камiнний мамай на степовiй могилi, непорушно, чатуючи, на сторожовiй козацькiй хвигурi, тобто на дерев’янiй вежi, бiля якоi наш Козак Мамай отаборився з новими друзями на нiч.
Вiн стояв мовчки, той нерухомий вартовий, на височеннiй спорудi з бочок, дiжок та барил – i глядiв та й глядiв навкруги, оком сягаючи аж наче за далекий обрiй.
– Злазь! – гукнув йому Пилип-з-Конопель. – Пора вже ставати менi.
– Ще рано, – стиха вiдмовив козак на хвигурi, але все-таки злiз.
І став бiля вежi, стомлений, зажурений старий козак, що вже стомився вiд безугавних воен, якi роздирали мирну Украiну протягом столiть.
Молодi були в нього лиш очi. І вiн не зводив iх з далеких виднокраiв, бо таку мав службу: вони оберiгали спокiй Украiни, оцi трое пересмажених на сонцi козакiв, закурених, голодних та здичавiлих, що так i жили тут, у трав’янiм куренi, свiжоi людини не стрiчаючи по кiлька тижнiв.
Вартуючи на стрiмкiй дерев’янiй вежi, спорудженiй на вершечку верховинноi могили, анi вдень, анi вночi, чергуючись, очей не зводили вони з таких же самих веж, що ледве бовванiли на обрii, далi та далi по високих шпилях.
Очей не вiдривали, щоб не прогавити раптового сигнального вогню, котрий на будь-якiй дальнiй хвигурi мiг спалахнути щохвилини, страшний та осоружний знак нового нападу чужинцiв, знак новоi вiйни.
Коли ген-ген на границях землi украiнськоi з’являлись першi загони ворога – ногайцiв чи кримських татар, панiв-полякiв чи ще яких зухвалих зазiхачiв, вартовi пiдпалювали там десь крайню вежу, а той вогонь побачивши, козаки на сусiднiй хвигурi збивали в небо i свiй стовп вогню, а ще ближчi – свiй, бо сторожовi хвигури стовбичили тодi по всiх степах, – i ось так, за годину якусь всенька Украiна за сотнi верст уже знала: ворог знову переступив наш порiг, i козацтво всюди лаштувалось до вiдсiчi, а мирнi люди, що працювали на степу i в плавнях, гречкосii з хуторiв, зимiвникiв та сiл, рибалки й пастухи, копачi селiтри чи залiзноi руди, лiсоруби та вуглярi, солевари й мисливцi, сiрома й люди багатшi, всi вони сушили сухарцi, забивали на сало свиней, пiдсмажували пшоно задля кашi, заривали в землю збiжжя, грошi та хлiб – i поспiшали на Сiч, щоб стати оружно до вiйська, а iншi, захопивши будь-яке майно, жiнок, дiтей i старезних дiдiв, квапились поховатися в замках, по слободах чи по мiстах або ж тiкали в Московщину, щоб не вскочити, крий Боже, в халепу – в полон, у рабство чи в обiйми смертi…
Таку ось колотнечу, нестримне зрушення народу мiг зняти по всiй Украiнi навiть випадковий вогонь на будь-якiй степовiй хвигурi.
Тож i курили чатiвники десь осторонь, та й свое багаття Мамай з товаришами розгнiтили десь далi, аж за могилою, щоб, не дай Боже, якась дурна iскорка не скоiла великоi бiди, бо вся вежа, зрихтована з просмолених бочок, могла спалахнути за мить.
Основу ii складали шiсть бочок iз самим тiльки нижнiм дном, залитi по вiнця смолою.
Їх ставили в коло на просочену смолою землю, зв’язували докупи просмоленими линвами, зверху ставили ще п’ять, таких же, на них – iще три, ще вище – двi, а нагорi стирчала бочка порожня – без верхнього й без нижнього дна – задля тяги повiтря, а в нiй була сама лише залiзна перекладка з довгою вiрьовкою, що з неi звисав товстий вiхоть прядива, вивареного в селiтрi.
Варто було тiльки викресати вогню, щоб миттю вся оця хистка споруда…
Але нi! Про це страшно було навiть подумати.
Та Михайлик думав зовсiм не про це.
38
І раптом йому стало чомусь так сумно, Михайликовi нашому, що й Боже ти мiй.
Його дратувало вже, що той чудернацький молодик-запорожець стиха чогось регоче над якоюсь товстою чужинного друку, досить-таки пошарпаною книгою. І от…
Вiн завжди вважав себе не дуже й розумним, Михайлик, але, розсердившись, про це забував.
Вiн вважав себе не дуже й сильним. Але в гнiвi забував i про це.
Вiн вважав себе й несмiливим. Але спересердя не тямив i цього.
Вiн вважав себе не дуже й сердитим, але зопалу забував i про це.
Забув i зараз, бо розсердився, розгнiвався, аж самому стало страшно.
І спитав:
– Чого регочеш, Пилипе?
– І тобi хочеться? – вiдповiв запитанням на запитання Пилип-з-Конопель.
– А я не вмiю.
– Реготати?
– Вiн за все життя нi разу й не всмiхнувся, – сумно мовила Явдоха. – Наче наврочив хто.
– А ось я його зараз… розсмiшу! – І Пилип хутенько став перегортати сторiнки своеi книги, маючи, видно, замiр щось смiшне читати.
– Не зумiеш, – усумнилась Явдоха.
– Аж ось! – не зваживши на Явдошин сумнiв, буркнув Пилип-з-Конопель i, пересiвши до самого вогню, бо вже стемнiло, заходився читати, зразу, видно, перекладаючи з якоiсь чужинноi мови, i справдi, там було чимало кумедного й смiшного, бо слухачi, захопленi веселими пригодами французьких мандрiвних акторiв, хто смiявся, а хто й реготав.
Жоден м’яз не ворухнувся тiльки на молодому, без единоi зморшки, обличчi Михайлика, яке не знало нi смiху, нi горя, нi бритви, нi ляпаса, – анiчогiсiнько.
Пилип здивовано дивився на Михайлика, – вiн досi й не бачив таких, що здужали б не посмiхнутись над тими пригодами, про якi зараз читав, i вiн мовив до матiнки:
– Я все одно вам колись його насмiшу-таки, неню, – i в прикрiм збентеженнi закрив улюблену, як видно, книгу, хоч слухачi й не вiд того були б – послухати ще трiшки.
– Що за книга? – спитав, ще й не досмiявшись, Козак Мамай, бо вiн те дiло вельми полюбляв – гуртом пореготати досхочу, до слiз, до кольки в боцi. І вiн простяг по книжку руки: – А ке сюди! – i, взявши, прочитав на чiльнiй сторонi не наськi слова: «Поль Скаррон. Комiчний роман»…
– Ви тямите й французьке? – спитав Пилип.
– Тямив трохи, парубче, – i наш Мамай у тьмянiм присмерку почав перегортати сторiнки, але вже лiтери зливались, i читати годi було, i вiн оддав Скаррона чудернацькому молодиковi-запорожцевi, котрий балакав трохи дивно, незвично наголошуючи слова i промовляючи iх аж надто швидко, хоч i вивчився говорити по-нашому, видно, не дуже й давно.
– Хто ж вiн такий, оцей Скаррон? – спитав Козак Мамай. – Француз? Живий?
– Живий, коли ще не замучили його пани аристократи.
– За що ж?
– За смiх. За кепкування. За дотепнiсть. Розплатою за смiшки стають слiзки. Так це було. Так е. Так буде… – i, трохи помовчавши, Пилип додав: – Я читаю цю книгу, коли менi сумно.
І, взявши з торокiв червоний шмат шовку, Пилип заходився загортати свого Скаррона разом з якимись iншими трьома чи чотирма книжками.
– Що там у тебе, козаче? – спитав Мамай.
– П’ера Корнеля «Сiд», Сореля «Франсiон», украiнський словник вашого Памви Беринди та книга одного француза: «Опис Украiни».
– Француз – про Украiну?
– Гiйом ле Вассер де Боплан.
– Де Боплан? – аж скрикнув Козак Мамай, аж наче спалахнув, аж засiпався кiнчик лiвого вуса, що завше означало в нього збентеження.
– Ви тут колись його знавали? – теж, нiби вражений чимось, ахнув чудний запорожець.
– Ми колись побраталися. А потiм… наче розбили глек. Вiн будував на Украiнi фортецi задля наших ворогiв. А я…
– Все одно… вiн любив Украiну! – гарячим покриком озвався молодик. – Ось почитайте!
І вiн простяг Мамаевi ту книгу, «Опис Украiни», видану в Руанi.
Мамай схопив ii, присунувся до вогнища, де закипав кулiш, але побачити нiчого вже не мiг i, пригорнувши ту книжку до серця, сидiв i мовчав.
Мамай дивився на молодика, котрий так дуже схожий був на самого Боплана: чи не син? – i йому хотiлося спитати, але зараз не мав сили говорити, бо охопили мислi про давне побратимство з французьким дворянином, непосидячим нормандцем, iнженером-будiвником, що прожив на Украiнi рокiв сiмнадцять-вiсiмнадцять, вивчаючи, спостерiгаючи, складаючи першi докладнi карти просторiв Украiни, записуючи й змальовуючи те, що бачив у нашiй козацькiй сторонi, яка за кiльканадцять лiт прикипiла до щирого серця французовi.
Але… той веселий i моторний руанець був вiрним слугою не народовi нашому, а польським королям, будував на Вкраiнi фортецi, котрi мали захистити володарiв Польщi не тiльки вiд наскокiв кримчакiв та ногайцiв, а й вiд повстань народу украiнського, який раз по раз намагався скинути шляхетське ярмо, – вiд небезпечного сусiдства Сiчi Запорозькоi, що про неi слава йшла по всiй Європi.
Мамаевi кортiло мерщiй дiзнатися: що ж вiн там написав, руанець, у своiй книзi про Вкраiну?
Навмання перегортав сторiнку за сторiнкою, помацав безбач томики Скаррона та Сореля i… зiтхнув.
39
Скiльки ж було на свiтi непрочитаних книг!
Скiльки було краiн i краевидiв, яких вiн ще не бачив!
Мов людських, котрих вiн досi не чув!
Людей розумних, що iхнiх дум Козак iще не знав.
І радощiв земних, яких вiн ще не вiдав.
Жiнок, що iх не обiймав…
Було ще на свiтi й багато дiтей.
Але й дiти всi – були не його дiти.
Вiн же ж мрiяв про власне кубло, про дружину, про серденят, про мирний труд, а мусив воювати, рiдний край обороняючи вiд зазiхань чужинцiв, простих людей – од панiв, бо знав обов’язок перед народом, але ж бували й такi ось хвилини, коли не ставало вiд того легше на душi.
Рука його ненароком торкнулася до струн, i Мамай, на мить забувши про чарiвну силу своеi бандури, припав пiдборiддям до верхняка, i забринiла вона в його гарячих руках, i сам вiн забринiв од захвату i тихо заграв до пiснi, ледве чутноi, яку вiн, зажурившись, замугикав собi пiд нiс:
Побратався сокiл
З орлом сизокрилим…
І пiсня ця пливла в спокiйному анданте, та й нiчого надто сумного нiби й не було в нiй, але Козак, замислившись, струни торкав журливо, i чарiвна бандура показала раптом свою дивовижну силу.
