скачать книгу бесплатно
Не тямлячи, куди йде, Арсен опинився уверху Руськоi бiля Босяцькоi хвiртки, завернув. Куди йти?.. В Олесько iти, вдертися до двору Давидовича, вбити, викрасти… плювок Орисин утерти з лиця… умерти на валах… Латинська хвiртка… Кноффель… Яке вузьке мiсто… Татарська брама… Кракiвське передмiстя… Кракiвський жак при Ягеллонському унiверситетi, професорська тога, скоморох, блазень… рогата беретка бакалавра… Бляхарська вулиця, так багато людей у ярмулках, у сукманах з жовтою латкою на грудях… Dziwna rzecz, ze pan ekzaktor… Вiрменська… On z zydami woine toczy… Та може, я за цi грошi сина утримую в Ягеллонському унiверситетi!.. Поцiлуй легенько, гусляре, не зрани дуже. Ти ж душу продаеш, а що придбав – вино i курв? А що придбав…
Втомлений, задиханий зупинився перед вiдчиненою брамою, крiзь яку проглядало тiсне подвiр’я, оточене високим муром. З подвiр’я стрiмко вверх ведуть рипучi сходи… Чому я йду сюди, не треба… Ти русин, а я жидiвка Ханка, i ми обое по вулицях волочимося… Я ж не хочу ii, чого я йду?.. А син ii учиться там, де вчився я… Я мусив кинути, бо не мав мами-повii… А вiн ще не кинув?
– Музикант?! – звела чорнi дуги брiв жiнка з пивними очима й слiдами колишньоi вроди на обличчi. – Не сподiвалася. Начельний музикант патрицiанськоi лазнi – до мене? Як мило!.. Тiльки я зайнята… Але заходьте, заходьте, уже давно по всьому, ми п’емо вiрменський нектар, а цей чоловiк, – Ханка показала на чорновусого кавказця, – приiхав з таких далеких свiтiв, якi нам i приснитися не можуть… А що за в?на в них!.. Сiдайте, сiдайте, русинський музиканте, ви тодi так несподiвано зникли, а я перед вами в боргу… – лепетала повiя i була стурбована: ану ж пiднiме кавказець бучу, i вона втратить свiжого клiента!
– Я на хвилинку, панi… – Арсен аж тепер зрозумiв, що вчинив глупо, зайшовши сюди. Розради шукати в Ханки? – Я проходив вулицею попри вашу браму й згадав… Ви тодi казали… Я сам там учився… Ваш син далi в Ягеллонському?
– Пам’ятаете? Як мило! Вчиться, вчиться мiй Шимон, поки мама живе на свiтi – вчиться… А я, бачите, яка ще працьовита! – безсоромно засмiялася.
Злегка сп’янiлий кавказець свiтив бiлими зубами в добродушнiй усмiшцi – йому й на думку не спадало затiвати сварку з прийшлим – за кого, за повiю? Богуша все цiкавило в цьому мiстi – зовнi пишному й величному, а в глибинi своiй такому подiбному до всiх iнших мiст на свiтi, i люди цiкавили теж: вiн зустрiчався уже, торгуючи й вiдпочиваючи, з вiрменами, поляками, евреями, а русина лише одного бачив – на своему возi по дорозi з Теребовлi. Богуш заметушився, немов господар дому, досягнув з полички чистий кухоль, пiдiйшов до Арсена, узяв його рукою за плече, потягнув до столу.
– Сiдай, джан, сiдай! Я вдруге у вашому мiстi, але, вважайте, вперше, бо тодi витав тiльки над шпилями замкiв i банями церков, мов над едемом, а тепер спустився на дно i ходжу по ньому вже два тижнi, а першого ж дня знайомство завiв з панею Ханкою. З дна iнакше видно свiт, нiж з неба… Я думав – поганий Амстердам, я думав – поганий Ерiвань, а Кафа – найгiрша, а то всюди однаково, всюди однаково… Мiй друг Хочерис у золотi купаеться, на заскленому балкончику до сонця й зимою грiеться, гарячi труби огрiвають знизу його долiвку, а пiд ним, у пiдвалi, таргани iдять дiтей бiдного ткача Авачка, зимою ж дiти замерзають на бурульки… Всюди те саме… Пий, музиканте. Не хочеш, музикант не п’е? То заграй – ми, вiрмени, любимо музику i тужливий спiв… Я багатий купець, у мене е все, але я був бiдний, дуже бiдний, – вiн розглянувся по кiмнатi, – i знаю, що то злиднi, знаю… А де ти живеш? Ах, ти не живеш, ти граеш…
Богуш Ованесян наливав у пугар густого червоного вина, пив i все дужче хмелiв. Ханка пiдбадьорювала його до трунку, щоб скорiше заснув, i рада була, що Арсен не п’е – бо ж такий з нього знаменитий клiент: гарячий i грошей не шкодуе… Але вiрмен був мiцний, сон його не брав, вiн завiв довгу мову про своi купецькi справи. У Богуша десять возiв шовку i килимiв, цей товар пiшов за два днi, але ж вiн приiхав iз селiтрою, сорок возiв селiтри треба продати, i чому не купуе бургграф, староста, як це так, що iм пороху не треба? Але чорт з ними, хай стрiляють просом… Богуш, аби лише складський термiн вiдбув[62 - У мiстах, якi мали складське право, купцi змушенi були продавати свiй товар протягом визначеного магiстратом часу.] – у Львовi, слава Богу, вiн тривае не так уже й довго, а тодi подасться в Олесько i продасть там уже все оптом державцевi Олеськоi землi.
– Івашковi Преслужичу? – вихопилось мимоволi в Арсена.
– Якому Івашковi, якому Преслужичу? А-а, знаю, якiсь розбiйники захопили були Олесько, але iх уже вигнали чи мають вигнати… Завтра-позавтра iде туди з королiвським загоном справжнiй державець, учора вiн приходив до мене, старостинську грамоту показував, щоб я не сумнiвався… О, Давидович – то великий пан, хоч i русин! Ти чого схопився, сiдай. Знаеш Давидовича? А чому б мав його не знати? Йому потрiбно пороху багато пороху…
– А ти звiдки знаеш Давидовича? – тамуючи тривогу, запитав Арсен.
– Бог добрий… У Теребовлi присiв до мого каравану такий собi тлустий пан – опришкiв, каже, боiться, а вони купцiв не чiпають… Я питаю його, хто вiн, а панок шепоче менi на вухо: як закiнчиш складський термiн, я вже буду жондцею в Олеську…
Арсен, намагаючись бути спокiйним, обережно пiдвiвся, потер долонею очi, сказав до Ханки:
– Вiн згадав про старосту… Я ж i забув, заговорившись, що менi пора на службу. Ввечерi, як розiйдуться з лазнi, я прийду до вас.
– Лишень не забудьте. Ви ще й вина не скуштували…
Арсен прожогом збiг сходами вниз. На вулицi зупинився. Вiн не знав, не мiг второпати, чому Давидович прибув до Львова з Теребовлi, що дiеться в Олеську; тепер вiн не думав про Орисю, розумiв тiльки одне: проти Івашка Рогатинського i всiх, хто там, готуеться змова, i обов’язок його честi – якщо не пiзно – попередити олесьчан про зраду.
Вечорiло. Зайти до Владики, сказати? Справився було на Руську, але круто повернувся i квапом подався до татарських ворiт, iшов Волинським шляхом назад туди, звiдки прийшов два роки тому й куди поклявся нiколи не повертатись.
У понедiлок раннiм ранком до Ринку поспiшали заповзятi купцi, обганяли один одного – кожен хотiв зайняти зручнiше мiсце для торгiв. Сьогоднi мав вiдбутися великий ярмарок. Хтось, найпрудкiший, першим прибiг на плац i, не дiйшовши до кафських возiв iз селiтрою, зупинився у великому страху. На бруку лежав горiлиць мертвий купець, прийшлий по одежi впiзнав караван-башу Богуша Ованесяна.
Вiн був синiй i спотворений на обличчi – голодне гайвороння виклювало йому очi, тепер воно низько лiтало понад плацом, переверталось у повiтрi й падало вниз.
Сторопiлий народ збирався колом, боячись пiдступити до трупа, бiля якого чорнiли розпластанi галки, божевiльна тривога добиралася до людей. Мiський кат з вiзочком, на якому всю нiч вивозив падлину з мiста, пiдiйшов до мертвого, нахилився i, випроставшись, закричав – страшний у своему чорному каптурi з прорiзами для очей i рота:
– Мор! Мор!
Натовп на мить занiмiв, i враз моторошний лемент потряс мури, купцi втiкали навмання вiд страшного мiсця, топтали однi одних, тягли за собою товар i залишали його по дорозi; плац умить спорожнiв, тiльки потоптанi до пiвсмертi люди скиглили, плакали й повзали по бруку, щоб далi вiд погибелi – страшнiшоi вiд тоi, яка iх тут уже постигла.
У цей час у бруднiй кiмнатi на горищi ветхого будинку в еврейському кварталi вмирала, божеволiючи вiд лютого болю, повiя Ханка, корчилась у муках на долiвцi й волала до глухих стiн:
– Шимоне, Шимоне, синочку мiй!
У понедiлок рано-вранцi до резиденцii Одровонжа прискакав на змиленому конi единий уцiлiлий рицар з королiвського загону, розбитого вщент пiд Олеськом.
– Вельможний старосто, усi вбитi! Давидовича повiсили…
Руський староста знав уже про чуму – йому запрягали бричку; князевi Яну з Сенни наказав Одровонж виводити вiйська з Високого й Низького Замкiв до Голоска.
– Князя до мене! – крикнув староста. – Усе вiйсько на Олесько! Дотла, до останнього каменя!
А мiсто лементувало й голосило, на соборних дзвiницях кришилися чашi дзвонiв, хрипiла труба на ратушi, у Галицькiй i Татарськiй брамах збилися вози; приiжджi люди перелазили через мури; вiд Латинськоi хвiртки рвонула крита бричка, промчала повз корчму Кноффеля через мiст на Сокiльницьку дорогу – брати Одровонжi втiкали в Городок.
Волинським шляхом постугонiло пiше й кiнне вiйсько на чолi з Яном iз Сенни – рушило море мору на останню твердиню Галицькоi Русi.
У майстернi Симеона Владики на Руськiй сидiли й стояли цеховi майстри: мечники, бляхарi, рiзники, пекарi, сiдельники, малярi. Прийшли на пораду до старого кунштмiстра.
Маляр Хойнацький зiтхнув, порушуючи важку тишу:
– Арсен утiк… А ми?
Симеон Владика мовчки й спокiйно дивився на стривожених ремiсникiв, зупинив погляд на Хойнацькому, мовив тихо:
– Не вiрю, щоб Арсен злякався мору. Арсен там, де йому треба бути… А ми куди? Нiкуди. Два рази не помремо. І як це так – покинути Львiв? Що ми без нього, а вiн – без нас?
Роздiл чотирнадцятий. Ту пир докончаша…
Чорна стрiчка, що нею Івашко пов’язував волосся, врiзалася в набрякле чоло; лють i тривога скаламутили очi бояриновi; розштовхуючи руками землян, вiн ступив до порога й потряс Арсена за вилоги тунiки.
– Чого ради прийшов i що знаеш про Давидовича? Тiльки правду, скомороше, правду кажи, бо одноi смертi буде тобi мало!
– Правду сам дознаеш, – Арсен неблимно дивився у вiчi Івашковi, – лише не барися, боярине. Я через вал перелiз – ревно стережуть входiв твоi воi, токмо сватовi дорогому путь сюди вiдкрита. А ти вийди – зустрiнь його, та не на Брамi, а з львiвського боку: йде вiн з королiвським загоном до тебе в гостi i з грамотою Одровонжа на олеське державство!
– Зрада?! – прохрипiв Івашко. – Така чорна зрада?.. Хоругву… Двi хоругви! А цього вiстуна – у татарню!
Микита i Галайда, полишивши кухлi на столi, вибiгли з кушнiревоi хатини на звуки сурми. Давно не сурмили в Олеську: похiд чи облога?
На майданi над Галайдовим морем умить зiбрався натовп. На пiдвищення вийшов Івашко Преслужич. Його обличчя було погiдне i в спокоi своему суворе, слабiсть i втома покинули його, i подумав Осташко, дивлячись на нього, що рiшучiсть прийшла до боярина хоч i пiзно, та назавжди.
– На вали! Сушiть порох! – гучно проголосив державець. – І стояти нам на смерть – вiдступати вже нiкуди.
Галайда гукнув до ремiсникiв – гуртами розходилися городяни до веж, Микита щодуху помчав до замку. Невдовзi на конi i при зброi виiжджав у своiй хоругвi за Пушкарськi ворота.
Йшли ратники поволi й сторожко, за Юшковичами Івашко зупинив коня i вглядався в далину поля, що закурилося на обрii.
– Ідуть… Багато… Одна хоругва – в обхiд!
Курява пiдкочувалася усе ближче й ближче, виблискували шоломи на сонцi; зупинилася валка, а вперед вихопилися чотири вершники.
Уже впiзнав Преслужич брезкле обличчя Давидовича; Івашкова хоругва загородила дорогу, та суддя, видно, не запiдозрював нiчого лихого – струджений батько вийшов зустрiти доньку – i здалеку всмiхався до свата. Івашко чiплявся поглядом кожного вершника та на жодному конi не догледiв Орисi, i мурашки пробiгли в нього за спиною: заложницею полишив?
– Чолом тобi, свате, – Давидович, масно посмiхаючись, порiвнявся з Івашком. – Як любо, що вийшов мене зустрiти, – вiн пильно окинув оком хоругву, рахуючи, про всяке, ратникiв.
– Де Орися? – глухо запитав Івашко, не вiдповiдаючи на привiтання.
– Нездужае трохи… Я завтра пошлю ридван за нею i за Адамом…
Івашко спiдлоба поглядав на Давидовича, який невинно посмiхався, i думав, усе ще не вiрячи, що Арсен повiв правду.
«Невже вiн мiг би… Але чому в один день – королiвське пробачення i лист вiд нього? Ми виiхали б до Одровонжа за листами на землi, а вiн тут. А якщо й не виiхали б – уночi перерiзав би сторожу… Але нi – оцей товстун зважився б на таке?»
Боярин мiзкував спокiйно, зупинивши погляд на воластiй шиi Давидовича, яку зараз стисне зашморг, коли це правда.
– Чого ти зажурився, свате? Орисi голова болить та й тiльки. Пожалiв я ii для верховоi iзди… Дай же, Івашку, свою руку на вiчну злагоду, – простягнув суддя правицю, ратники тiсно збилися позаду нього.
– А що то за курява на обрii? – показав Івашко на захiд.
– Кiлькоро чоловiк моiх – дорога ж небезпечна, – почав насторожуватися Давидович.
Івашко злiз з коня.
– А дорогу ти кругову зробив, аж на Волинський шлях занесло. Я ж чекав тебе на Брамi.
– Неспокiйно на тому боцi, свате, дуже неспокiйно, – уже бiгали очi в Давидовича: надто доскiпуеться Івашко, але що може запiдозрювати, адже ратник, який привiз йому листа, говорив, як плакав Івашко i просив, щоб скорiше приiжджав суддя з дочкою.
– То злазь, почоломкаемося i забудемо про все лихе, – розвiв руки боярин.
Давидович закинув ногу, друга застряла у стременi – неповороткий став суддя.
– Я тобi допоможу, – пiдiйшов Івашко, кивнув до своiх ратникiв i несподiвано шарпнув товстуна за пояс, аж хряснула нога в стременi; гикнув суддя, падаючи на землю; бiля кожного з ратникiв Давидовича опинилося по два-три Івашкових; Преслужич здавив суддю за горло.
– Старостинську грамоту показуй! – i обмацував одежу Давидовича, поки за пiдкладкою кунтуша не нащупав тоненький сувiй, роздер полу, вийняв сувiй, розгорнув його.
Два ратники пiдвели Давидовича, вiн зi страху балушив очi, з товстих губiв скапувала пiна; суддя надiявся, що грамоту прочитають не вiдразу, а королiвський загiн, забачивши сум’яття, уже рушив.
– Проклята латина! – скрипнув зубами Івашко. – Ану, любомудре, швиденько прочитай, – подав сувiй маленькому чоловiковi, що сидiв на конi серед ратникiв, Давидович упiзнав у ньому Калiграфа.
– Пощади! – вискнув суддя, падаючи на колiна, усе ще намагаючись виграти час: тупiт наближався.
– Микито! – гукнув боярин. – Скачи чимдуж до тих, хто в обходi, i до ноги iх, до ноги! – показав на куряву, що накочувалась вiд обрiю. – Постiй, бери ще кiлькох i женiть у Теребовлю! Усе з димом, а Орисю, Орисю…
– Будь спокiйний, боярине! – ударив Микита острогами коня.
Ратникiв Давидовича стяли на мiсцi; обидвi Івашковi хоругви вдарили на польський загiн з двох бокiв.
Преслужич оглянувся довкола й зупинив погляд на крислатому осокорi. Змахнув рукою. За хвилину тучне тiло Давидовича загойдалося на гiлляцi.
Тiльки один королiвський вершник проскочив потiм мимо осокора, галопуючи Волинським шляхом до Львова. Івашко не велiв його доганяти: хай сповiстить про все своiм панам.
<…>
«І сказав Свидригайло Юрiю Онцифоровичу Новгородському: тамо ватага опришкiв засiла, а ти хочеш iм вiйсько посилати. Дай менi, я розiб’ю Жигимонта i во православiе оберну Литво-Русь. І сталася битва пiд оними ж Ошм’янами, i знову програв Свидригайло. Знищено тут загiн гуситiв, i Зигмунта Корибута, котрий вернувся до своя, вбито. Юрiй же повернув решту своiх воiв у Новгород…
Ми обороняемося третiй мiсяць, пiдступае зима, а з нею й наш кiнець. Запаси зброi i iжi вичерпалися, пiдмоги чекати нiоткiль. Януш Пiдгорецький зрадив Преслужича на самому початку останньоi битви, тепер вiн яро лютуе зi своею хоругвою на боцi Яна з Сенни, який завтра-позавтра стане державцем замку й Олеськоi землi. Утiк, невiдомо й куди, Демко з Ожидова. Загинув на валах Костас Жмудський. Вiчна пам’ять здольному й безстрашному лицаревi гончаревi Микитi, який вийшов учора, коли пробили мур на Пушкарнi, сам проти тьми королiвських воiв, поклав iх своiм мечем много i загинув лицем до ворога. Олесько догоряе. Нас неповних двi сотнi за ровом – у замку, i ще сотня – на Брамi. Кушнiр Галайда з гуртом ремiсникiв вибрався у Вороняцькi гори. Арсен у повному обладунку жде останнього бою. Завтра-пiслязавтра…
Останнi моi письмена… Не затруiв я для лакомства мережу думок своiх олжою: крапля по краплi списав усю ту страшну й мужню правду, що вiдбулася на нашiй стражденнiй землi, а сам невiдступно був серед людей, яких iз кожним днем стае менше й менше. Тож вiдкладаю трость. Змiцнiли моi руки, не млiе уже мое серце на вид черленоi кровi, пора й менi на мури замку. Заморожую своi слова. Ачей закiнчиться колись зима. Залишаю книгу Орисi, може, не вб’ють жiнку кати…»
Очi в Орисi спокiйнi, як i у всiх, хто залишився в замку.
– Осташку, я вже здорова. Чому Арсен не приходить до мене? Вiн iще живий?
– Живий, Орисю. Арсен прийде до тебе нинi. Батько дозволив попрощатися.
Далеко в пiдземеллi застугонiли чиiсь кроки. Хтось iде до скарбця. Скрипнули низькi пiвокруглi дверi.
– Арсен!.. Чому, чому ти прийшов так пiзно?..
– Я казав, що не помру, поки тебе не побачу…
Осташко вiдвернув голову, схлипнув.
– Ідiть, – сказав. – Ще трохи на волю… На Брамi наша залога. Йди, Орисю, з матiр’ю попрощайся. Обое йдiть…
– Цвинтар!.. – зойкнула Орися.
…Широким свiтом ходив Трiстан i приблукав в Олеську землю. І знову, як колись, клячала Ізольда перед гробом матерi, а вiн стояв позаду i впiзнавав ii – дорогу i непiзнану.
– Ходiм, Арсене, – промовила Орися, пiдводячись з колiн. – Он сосни на пагорбку за цвинтарем – пiд Гаварецькою горою. Там твоя буду.
Жорстока вiд паморозi трава в узголов’i, а обважнiлi сивi китицi сосон упiймали рештки нiчних сутiнкiв, хиляться до землi, заслоняють од свiту.
– Ти бачиш – бiлий кiнь стоiть на грунi…
– То туман, любий, то вранiшнiй туман…
Арсен поправив кожушок на Орисиних плечах, обкутав, поцiлував у чоло.
– Поспи ще трохи… Чиста моя, нiжна…
Крiзь вiття сосон виднiе чорний силует замку, ще спить унизу ворожий табiр.
Нинi чи завтра? Не гомонять, вiдпочивають.
Ще трохи ночi й першого кохання.
– Нiкого у свiтi немае кращого за тебе.
А вже пора, скоро свiтатиме.
– Це не туман, це бiлий кiнь стоiть…
– Ще трохи… Ще трохи почекай, коханий. Бо любов на цвинтарi – то вiчна розлука.
– Вертаймося…
