скачать книгу бесплатно
– Слухайте, дiду, ви не можете йти швидше?
– Нi, не можу. Чого ви отакi швидкi стали, хто вас знае. Не встигли розпочати вiйну десь там, аж коло Карпат, а вже на Днiпрi, та й ще вам не швидко, ще швидше хочете. Старий вже я швидко ходить.
– Скажiть, а далеко рiчка?
– А ось i рiчка.
Дiйсно, лоза кiнчилась, i ми вийшли на прекрасний пiщаний висип. Перед нами була широка рiка. А над рiкою вечiрне небо, якого я нiколи таким ще не бачив. Сонце давно вже зайшло. Але його промiння освiтлювало верхи велетенського нагромадження хмар, що насувалися з заходу, як трагiчний символ. Хмари були важкi, темно-темно-синi, внизу зовсiм чорнi, а самий верх десь аж майже над нами вже пописано було великими крученими кричущими мазками жовтоi i палевоi фарб. Величезнi блискавки горобиноi ночi раздирали хмари, i не було грому. І все це одбивалося у водi, i здавалося, що ми не на землi i що рiки нема, а на картинi чи у мiжхмарному просторi загубленi i маленькi, як рiчковi пiщинки. Це було небо Страшного Суду, як уявлялося колись у дитинствi. Це було небо надзвичайне. Природа нiби була у змовi з подiями.
Риба боялася такоi ночi i металася по висипу на мiлинi. Десь далеко горiли ракети пiд небом. Було чомусь видно. Свiтило якимись жовтуватими вiдблисками жовтоi корони хмар.
Гримiли гармати. У всьому цьому було щось надзвичайне, красиве, урочисте i грiзне.
– Ну, сiдайте, повезем, – сказав дiд Савка, стоячи з веслом бiля човна.
– Повезем уже, а там що Бог дасть. Не вмiли шануватися, так уже повезу, тiкайте, чорт вашу душу бери… Куди ти хитаеш, човна не бачив, воiн?
Ми розмiстилися в човнi мовчки.
– У тебе готово, Платоне?
– Можна.
– А хмар наперло… Ач, що робиться, Страшний Суд, чи що, починаеться, – подивився дiд Савка на небо i поплював у долонi. Потiм вiн узяв весло i сильним рухом одштовхнувся од берега.
Учора раннiм-рано на зорi почався наш великий наступ. Щасти ж iм Боже, нашим дорогим бiйцям.
Випадок. Узнав про наступ уже ввечерi. Полковий комiсар не сказав менi про нього вдень. Не належить менi про такi речi знати. О дружба… О кар’ера!..
Тiсно на Украiнi. Бiльш як для двох нiколи мiсця не вистачало.
13/V 1942
Недавно була розмова з П. К. про поетiв i письменникiв. Про страждання.
– Менi нема дiла до iх страждань. Це iхня приватна справа.
– Вони страждають не з приватних причин, а вiд народного горя.
– А… А жити вкупi не дозволю.
І розселив.
Незабутне[56 - Програма 11-го класу.]
Оповiдання
Цю iсторiю хочеться казати найдорожчими словами, що даються людинi в рiдкi, неповторнi години.
Хочеться кожне слово помити в украiнськiй криницi, де дiвчина воду брала, i поставити слова чистими рядами, щоб незабутне вигравало в них, як сонце на Великдень, i радувало людськi серця у великi i труднi часи.
Хотiлось би вишити слова, мов червонi квiти на холодних рушниках, i розвiшати рушники в кожнiй хатинi, аби хто на них не глянув, з якого боку не зайшов, щоб вони завжди були непорочними, як говорила колись про себе моя скорбна мати.
Де вони! Ой вийду я на високу гору i гляну на захiд, на Украiну. Подивлюсь на перетяте прожекторами небо, перелiчу знайомi зорi. Пригадаю лiта молодii, коли не топтав я землi ще, а плавав неначе над нею, коли думав ощасливити свiт своiми красивими вчинками, як i всякий юнак, i марив про свою улюблену, складаючи слова, а зайняти не смiв.
Багато вiтрiв прошумiло над головою. Уже i голова сива. І не лiтаю вже, i близько неначе земля, i бачити став щось далеко.
Де ти, моя юнiсть крилата? Прилiтай до мене хоч на годину. Припливи до мене в гостi весняною водою по Деснi, принеси отi слова. Хай я розкажу про дiвчину Олесю, i бiльш нiчого. І пливи тодi собi за водою, пливи i не вертайся вже нiколи, а я порадуюся за Олесю чи, може, ще й заплачу.
Б’ють гармати. Вечорiе.
У червонiй курявi й диму, немов навiки заходить сонце. Горять жита на многi кiлометри, i ярина толочиться вже кiлька днiв людьми, машинами i мiльйонами бездомних коней i корiв. Бомбардують череди iз лiтакiв у пилу. Високим зойком скиглять пораненi конi. Ревуть бики од пахощiв кривавих i гинуть тисячами од ящура i сапу. Женуть орденоноски племiнних корiв важких i плачуться над ними по шляхах iз дiтьми разом. Кульгають вiвцi. Курява – до неба на сумних шляхах.
Вiдходили на схiд Украiни сини.
Пливли нiмецькi трупи по Деснi без числа i краю, падали з небес парашутисти в лози. І всюди сльози i прощання.
– Прощайте, мамо, прощавайте!
– Прощайте!
– Щасливо… Ой щасливо!
Бiля холодноi криницi край села, неначе в пiснi, пiд вербою коло старенькоi хатини, стояла дiвчина Олеся, сумна i тиха, як i всi дiвчата. Вона давно вже роздала бiйцям, що було можна. А зараз цiлий день напувала з вiдра подорожнiх i вже не плакала. Не вистачило слiз. Повисихали якось очi i посвiтлiшали, припухли губи, а пiд очима впали тiнi смутку i передчасна зморшка помiж бровами на чолi.
«Що жде мене? Що жде красу мою?» – думала вона вже два тижнi, дивлячись на шлях.
Спочатку iхали закуренi грузовики з речами. В грузовиках поверх речей сидiло безлiч мовчазних жiнок з далеких мiст. Тодi ще всi з них глузували. Покiйна мати лаяла було й плювала iм услiд, бодай iм добра не було. А потiм загули в небi страшнi лiтаки, i загримiла, запалала вся неначе Украiна i рушила на схiд. Потiм худоба з-за Днiпра здалека потяглася шляхами, житом, яриною. І почалося ревище.
Пiшли вже давно з села чоловiки i хлопцi. Вже деякi вернулися додому, i нишком п’ють горiлку по коморах, i плачуть, i матюкають все на свiтi, проклинаючи свою нещасну долю.
Страшно Олесi. Такого страху не знала ще вона за всi своi дев’ятнадцять лiт, такого ще нiколи не було, вiдколи свiт стоiть.
– Пропали ми, нещаснi, всi пропали. Іде наша смерть… – плакала тiтка Мотря вголос. – І ти пропадеш, сиротино моя, i зведеться нiнащо навiки увесь наш рiд.
Олеся в сльози. Але те, що сталося за три останнi днi, остаточно пригнуло ii: вiйсько почало вiдходити по шляху, утомлене, скорботне, мовчазне. Потiм запалали лани. Дим i рев моторiв. Над армiею глумилися бомбардувальники. Вони падали стрiмголов з-за хмар, i розганяли людей, як птахiв, i вдавлювали iх у землю на години.
Олесi здавалося, що настав кiнець свiту, яким лякала колись ще в дитинствi ii покiйна баба.
Невiдомi якiсь пастухи роздавали селянам овець. Продавали сало, м’ясо бiйцям за безцiнок, а то й так роздавали баби i молодицi. Нiхто вже нiчого не берiг i нiкому нiчого не було жалько. Роздали колгоспний реманент i зерно. Вже не було колгоспного правлiння. Все розпадалося. Розривалися неначе всi зв’язки життя. Люди перестали робити. Олеся дивилась на шлях. Вона не була звичайною дiвчиною. Вона була красива i чепурна. Олесею пишався весь куток. Бувало, по роботi вона щовечора, мов птиця, ну так спiвала коло хати на цiлий куток, що, мо’, й не снилось нi однiй артистцi з орденами. А вишивки ii висiли по стiнах пiд склом у европейських музеях – у Лондонi, в Альберт-Вiкторiя музеi, в Парижi, в Мюнхенi, у Нью-Йорку, хоча вона про це й не знала. Учила ii покiйна мати усьому. Була Олеся тонка, обдарована, артистична натура, тактовна, роботяща i бездоганно вихована хорошим чесним родом. Легковажнi хлопцi трохи соромилися ii, вважаючи чудною i неприступною.
Пили бiйцi воду i сумно проходили далi. Вона вже нi про що не питала в них. Вона жадiбно вдивлялася в кожне лице i в кожних очах читала смуток. Велике, багато бiльше, нiж може вмiстити свiдомiсть, горе впало на народ, придушило його, погнало.
– Будь здорова, дiвчино. Бувай щаслива, – сказали iй трое стомлених артилеристiв i пiшли од криницi. На Олесю нахлинула хвиля такого гострого болючого жалю до себе, що iй нестерпно защемiло в горлi. Олеся глянула назад. Людей поменшало. Де-не-де людина.
«Останнi йдуть, – подумала Олеся. – Невже останнi?»
І рiшилася вона на крок не чуваний, не бачений нi в ii селi нiколи, нi в усiм ii народi. На вчинок надзвичайний, вiд одноi згадки про який у неi захолонуло i спинилося серце. На вчинок грiзний, що пiдказав iй грiзний надзвичайний час. Що кинуло ii на цей вчинок? Що наштовхнуло ii? Глибина iнстинкту роду, пiдсвiдома мудрiсть, що з’являеться на допомогу людинi в грiзнi часи, коли розум холоне i не встигае усвiдомити небезпеку, i спитати нiкого, i грiзний час летить лавиною з гори.
До Олесi пiдiйшов один з останнiх юнакiв танкiст Василь Нечай аж iз-пiд Кам’янця i жадно припав до вiдра. Був вiн хороший, кремезний юнак. Одежа вся в пилу i потi. На рукавi i спинi пропалена сорочка на пожарах. Здоровi темнi руки, патьоки на шиi i скронях i зморшка на чолi також не по лiтах.
– Спасибi, дiвчино. Прощай, – промовив вiн, пiдвiвшись од вiдра.
– Щаслива путь… Постiй… Слухай, – сказала Олеся тихо, дивлячись на танкiста глибокими скорбними очима. – Я тебе щось попрошу…
– Мене? Що мене просити? – поглянув на неi танкiст, i надзвичайний вигляд Олесi прикував його на мить до себе. – Що ти, дiвчино?
– Слухай, – сказала Олеся, – переночуй зi мною. Вже наступае нiч… Коли ще можна, чуеш?
Вона поставила вiдро i пiдiйшла до нього.
– Я дiвчина. Я знаю, прийдуть нiмцi завтра чи позавтра, замучать мене, поругаються надi мною. Я так цього боюсь. Прошу тебе, нехай ти… Переночуй зi мною…
При останнiх словах голос Олесi затремтiв i неначе погас.
– Я не можу взяти тебе, – сказав Нечай чесно i одверто. – Я в танку горiв позавчора пiд бомбами. Я не герой.
– Ти наш.
– Я одступаю. Тiкаю. Я покидаю тебе. Пойми мiй сором. Я не герой.
– Ти нещасний. І я нещасна. Пойми ж i ти мене. Глянь, що робиться. Я хочу згадувать тебе усе життя, а не отих мерцiв, що вже пливуть Десною. Останься, правда.
Олеся дивилася на нього з такою довiрою, з такою болючою мольбою, що вiн умовк i не зводив з неi очей. Вiн дивився на неi, чужу, невiдому, випадкову, аби нiколи вже потiм нi на одну годину нiде не забути ii, аби понести ii, оцю дiвчину, в своему серцi через усi боi, через усi вогнi.
– Ну, як же? Ну, добре…
– Ото моя хата.
– А де твоi батьки? – раптом збагнув вiн.
– Батька давно вже немае, а матiр недавно, на тому тижнi, з лiтака на городi… i двох сестер. Я одна осталась.
Вони зайшли до маленькоi чепурноi хати, i, коли за ними зачинилися дверi, вiн тiльки тодi якось вiдчув, що вони однi, самi удвох, окремi од усього свiту. Це саме вiдчула i вона. Якусь хвилину вони стояли одно перед одним у хатньому присмерку мовчки i не знали, куди рухатись. Вони були незайманi обое.
У хатi пахло старими образами, любистком, м’ятою i в’ялим лепехом, i ще чимось пахучим i смачним.
– Сiдай, посидь у мене за столом, – сказала Олеся тихо i взяла його обома руками за руку. – Їсти хочеш? Ну, хоч трошки, прошу тебе… Може, помиешся з дороги, помийся.
Василь скинув сорочку i став митися над шапликом. Олеся злила йому холодноi води на руки, потiм на голову. Вiн затулив очi. Вiн почував, як спливала з нього дорожня курява i пiт. Йому було приемно, а коли Олеся вилляла кружку води йому на спину, вiн трохи було не заiржав од лоскоту i радостi, але посоромився.
Вона подала йому чистий рушник. Потiм вiн роззувся i, добре помивши ноги, присiв на лавку край стола. Якийсь хвилюючий сором все ж таки сковував i не покидав його, а ii неначе нi. Вона i соромилась, i нi. Вона ходила по хатi, носила йому до стола страви. Вона сповняла свiй, однiй лиш iй начертаний неначебто, закон.
Вони щось iли вдвох i уникали читать бажання одне в одного в очах, та чи й було воно, i говорили все про те про се, соромлячись мовчання. Часом вони стрiчалися очима, коли рвалася нитка розмови, i тодi вони переставали дихати й жувати iжу. Вони нiби кам’янiли обое i вдивлялися одне в одного до дна. Коли отак iм стало нiчим дихать раз, Олеся застогнала вся i притулила руки до грудей.
– Ой Боже мiй! Що ж воно буде з нами?
Коли у хатi стало темно, вона рiшилась перша. Пiдiйшла до полу i довго-довго слала мовчки чисту полотняну постiль. Вона виймала з материноi скринi чистi новi рядна, напiрники, рушник, поклала двi подушки рядом, задумавшись на мить, i принесла знадвору квiтiв.
Не спiвали дружки. Нiхто не посiвав Олесину постiль нi житом, нi пшеницею, i не шумiв у головi весiльний хмiль. Не спiвали свахи лукавих пiсень. Сама собi Олеся готовила весiлля.
Тихо було в хатi. Тiльки далеко десь гупали важкi гармати та часом торохтiв у небi далекий чужий лiтак.
– Не дивись на мене, – попросила Олеся i, важко зiтхаючи, одягла нову сорочку. Василь чув, як стугонiло його серце.
– Як у мене б’еться серце…
– І у мене, – сказала тихо Олеся. – Ой… iди сюди.
Вона стояла коло лiжка у довгiй мережанiй сорочцi.
Мiсяць освiтлював ii з вiкна.
– Як тебе звуть?
– Василь.
– А мене Олеся. Дай руку.
Вона притулила його руку до свого серця.
– Я нiколи тебе не забуду, – сказала вона журно i строго i поцiлувала Василя в щоку коротким, холодним, немов дитячим, поцiлунком.
– Скажи i ти оцi слова.
Василь повторив слова i сам не впiзнав свого голосу, такий вiн був низький i урочистий. Василь прозвучав увесь, усiм своiм еством, як дзвiн.
Раптом задзеленчали шибки. Низько над самою хатою проревла страшним ревом велика зграя ворожих лiтакiв. Загримiли бомби на шляху за селом.
– Прощайте! – лунав десь здалека голос парубка.
– Ой дiточки ж моi, дiточки… – жалiбно голосила понад шляхом розлука.
Вони довго лежали мовчки, прислухаючись мимоволi до крикiв. Потiм Олеся розказала Василю, що це плаче ii тiтка Мотря, у якоi забрано до армii вже чотирьох синiв.
– А це вже п’ятий прощаеться, Іван, – останнiй.
– Так, – зiтхнув Василь. – Як гарно ти пахнеш любистком.
– А ти, коли дишеш, пахнеш огiрками, огiрковим листом.
– І ти…
– І ти… – прошептала Олеся.
Вони вдивлялися одне в одного широко вiдкритими очима i за всю нiч так i не звели очей. Потроху в них ущухла несмiливiсть. Вони знаходили одне в одному щось дивне i несподiване, якiсь чарiвнi вiдкриття. Пройшла непевнiсть i ще щось невимовне. Кожен з них почував у собi радiсну молоду силу i гордiсть володiння i подяки.
Часом iм здавалося, що вони знають одне одного з самих дитячих лiт, давно-давно вже, i радiсний спокiй обгортав iх обох. То один який рух раптом нагадував iм всю трагiчну несподiванiсть зустрiчi, i тодi новизна починала знову хвилювати iхнi груди серед нiчного людського плачу, i реву худоби, i вiщування псiв.
