скачать книгу бесплатно
– Так тебе зовуть Василь?
– Так.
– Василь, Василик, а я Олеся. Поцiлуй мене, Василику. Скажи менi ще раз, що я гарна. Я така щаслива.
– А чого ти плачеш?
– Нi, я не плачу. Так менi гарно.
– Рiдна моя. Чого ж ти плачеш?
– Це ж ти плачеш, Василику. Ти не забудеш мене?
– Мила моя!
– Милий мiй!
– Хороша моя!
– Хороший мiй! Іди до мене!
Вони смiялися тихо знову од любовноi втiхи i скорботи, неначе притихли i поснули по темних кутках в хатинi.
Вони i вiрили, i не вiрили, що вони вже чоловiк i жiнка.
– Знаеш, Василику, – шептала Олеся над його лицем. – Коли б ми жили, коли б сталося так, що ми житимем двое, ми нiколи за все наше життя не скажем одне одному жодного поганого слова. Правда?
– Правда.
– Ми навiть не подумаем злого. Правда?
– Правда.
– Правда?
– Правда.
– Ми будем так ладно жити, як нiхто в свiтi. Правда?
– Так.
– Ти не забудеш мене?
– Нi.
– Ти найдеш, одвоюеш мене?
– Найду, одвоюю тебе.
– Іди до мене, iди.
Неначе зiйшлися столiття простоi народноi любовi, що сiе дiтей на нашiй родючiй землi. Зiйшлися столiття горючих прощань украiнськоi дiвчини-жiнки, оспiваноi в журних пiснях народу.
Почало свiтати. Пом’якшали тiнi у хатi, i прощання протирало вже своi очi десь там, у сiнях за дверима.
– Кажи менi ще, Василику, красивi слова, кажи, – припадала Олеся до Василевого плеча. – Уже кiнчаеться нiч. Вже скоро прощатись пора.
– Слухай, Олесю…
Довго говорили вони на свiтанку. Вони повiнчали свою просту любов духовним еднанням надзвичайноi сили i самi дивувались цьому. Вони нiби виросли обое за цю нiч, i душi iхнi пiднеслися вперше до високих вершин проникливостi i розумiння. А невблаганна неминучiсть розлуки нiби освiтлювала особливим свiтлом iхнi почуття i надавала iм особливоi краси.
Перед ними за цю нiч розчинилося неначе нове бачення речей, сумне, але ясне i чiтке, i ясними i чiткими були його, Василевi слова, що iх вiн у собi нiколи неначе й не сподiвався знайти.
– Нi, я не забуду тебе, Олесю, моя дорога дружино. Не забуду нiколи нi тебе, нi твоеi хати, нi криницi пiд вербою, нi твого села. Я покидаю тебе на нашiй землi. Та що наша земля, що наше життя без тебе?!
– Василю… – простогнала Олеся.
– Прощай. Горить моя душа…
– Уже день настае, – оглянулась Олеся в тривозi.
– Що ж ти будеш думать про мене, Олесю?
– Я спасатиму рiд. Я попросила тебе дати менi надiю… Не запiзнись, Василю.
– Нi, я вернусь до тебе, вернусь. Я проб’юсь до тебе через усi пожежi, через усi доти, через все на свiтi. Яка б ти не була, я вернусь до тебе. Хай ти будеш чорна, i хвора, i понiвечена ворогом, хай посивiеш ти вiд горя i слiз, i побiлiе твоя коса, хай ритимеш ти шанцi проти мене, i плестимеш колючi нiмецькi дроти проти мене, i сiятимеш для ворога хлiб пiд нагаями, ти зостанешся для мене прекрасною, як i зараз прекрасна ти. І повсихають руки, язики усiм, хто спробуе про тебе мислить зле. Якщо ж бо в розпачi ти проклинатимеш мене i всiх, що кинули тебе i на Днiпрi не вмерли, – простив я тебе наперед, така вже наша доля, i ти мене прости, – сказав схвильовано Василь, дивуючись своiм незвичайним словам.
– Прощаю, – сказала Олеся, – тiльки найди мене.
– Найду, – сказав Василь, пригортаючи ii до себе своiми сильними великими руками. – Коли ж так станеться, що не найду, може, уб’ють мене, Олесю, чи вибухну я десь, мо’, на фугасах у своему танку i розлечуся шматтями по полю, так що й кiсток моiх не найдуть для могили, я все одно вернусь до тебе. Я пам’ятником стану з бронзи у твоiм селi, отам ось, за вiкном! Я зрозумiв, Олесю. Стежка назад до тебе е одна, один е шлях. Шлях геройства. Треба бути героем i ненавидiти ворога. Олесю, – сказав Василь, подумавши трохи, – який же непотрiбно млявий прийшов я вчора до твоеi хати!
– Я тебе простила.
– Я бачу. По великостi жiночоi душi своеi. Ти, Олесю, одкрила менi свiт.
– Іди до мене, бiдненький, iди…
Спали вони чи нi? Часом вони обое впадали в щось подiбне до сну, але то був не сон. Вони не переставали почувати одне одного i неначе летiли в обiймах над синiм морем, i чули звучання далеких дзвонiв i весняних потокiв.
Вони розiйшлися ранком, рано-рано до схiд сонця, у холоднiй росi коло перелазу за садком.
Не побiгла Олеся за Василем у далекi краi. Не було в неi нi фiбрового ширпотребу, нi компаса, – нiчого для дороги. У неi була хата, земля, квiти i дорогi могили батькiв.
Василь скоро зник за горою у битих житах.
Вiн iшов швидко i легко, з ясною головою. Вiн немов летiв, не чуючи пiд собою землi, готовий до подвигiв велетенських. Вiн зрозумiв, що треба поспiшати до бойового товариства, треба забути про все на свiтi в iм’я життя i битися з ворогом смертним боем.
А Олеся-Ярославна виплакала на перелазi свою многосотлiтню пiсню i спустошена пiшла до хати. І стала вона кам’яною. Не чула вона, як громили гарматами село, як з боем вiдходили останнi бiйцi i вповзала в село нiмецька неволя.
– У мене, тiтко, кам’яна душа. Зi мною тепер можна робити що завгодно, – сказала вона тiтцi Мотрi, що прибiгала до неi потужити.
Олеся сидiла нерухома i дивилась на подушку, на слiд Василевоi голови.
Пiвденно-Захiдний фронт, травень 1942 р.
Роман Іванович Іваничук
Нар. 1929 р. (с. Трач, Івано-Франкiвська область)
Черлене вино[57 - Програма 10-го класу (додатково)]
Роздiл тринадцятий. Мор
Уже позаду Кам’янець, а де Кафа, а де Тифлiс i Ерiвань, а де Венецiя i Голландiя – який великий свiт, великий Боже! – та вже недалеко кiнець Татарського шляху, а на тому кiнцi – чудова, найвищоi похвали гiдна християнська столиця Леополiс. Многолюдний город, подiбного якому в усiй Європi немае: там городяни живуть у розкошах, а крамницi повнi товарiв; у Львовi знайдеш, чого тiльки забажаеш. Рiзьбярi тешуть дивнi рiзьби з дерева й руського мармуру[58 - Алебастр.], золотарi оздоблюють щити, мечi й булави химерними орнаментами, лимарi шиють пояси й сагайдаки, сiдельникам за одне лише сiдло треба вiддати тисячу курушiв, чинбарi виготовляють найкращий у свiтi сап’ян, у зброярiв замовиш розмаiтi обладунки, шоломи, лати, списи, сокири; навiть сто тисяч воiнiв знайдуть у Львовi все, що iм потрiбно для вiйни. Недарма молодий i войовничий хан Криму Хаджi Гiрей спорядив до Львова караван iз п’ятдесяти возiв з кавказькою селiтрою, а теж iз шовками й перськими килимами. Королевi Ляхистану потрiбен порох, хановi – готова зброя.
Так думав караван-баша Богуш Ованесян, пiд’iжджаючи Татарським торговим шляхом до Теребовлi.
Знав, кого послати, солхатський хакан[59 - Солхат – давня назва Старого Криму, першоi столицi Кримського ханства.]: купець Богуш об’iздив усю Європу i у Львовi вже раз бував, повертаючись з Амстердама. Яке то величне мiсто! Двома мурами обгороджене, а на мурах вежi, а на вежах гармати, а посерединi мiста височить ратуша з дзигарями, якi б’ють щогодини; i великий базар на ринковому плацу, а ще бiльший бiля П’ятницькоi церкви; на базарах купцi з Москви, Персii, Туреччини, Фландрii. Будинки в тому городi кам’янi й високi, пiд ними вритi глибоко в землю пивницi, в яких навiть лiтом напоi холоднi; повсюди зобачиш трояндовi квiтники й водограi, а за мiстом сади й виноградники…
Спасибi Хаджi Гiрею, що довiрив свiй караван йому, Богушу Ованесяну, адже тут вiрменська громада налiчуе близько ста сiмей – у два рази бiльше, нiж в Амстердамi, а вiрменських крамниць аж сорок, i ще мають вiрмени суд, який судить за своiм власним правом, i собор не гiрший, нiж лядськi костьоли, i лазню…
Усе це бачив Богуш лише одним оком, а про решту див розповiв йому земляк майстер Хочерис – карбувальник королiвського монетного двору: зупинявся тодi в нього на одну нiч.
І ще думав караван-баша про розбiйникiв, якими повен нинi русинський край, молився щовечора Боговi, щоб розминутися з ними, але й утiшав себе думкою: якщо тi розбiйники воюють з ляхами за свою волю, то мусять бути вони лицарями, а лицарi не нападають на торгових людей, якi мають завжди при собi купецькi пайцзи[60 - Перепустка (татар.).].
Мав це саме на мислi суддя Давидович, який нетерпляче очiкував каравану з Кафи. Не важився навiть з цiлою хоругвою добиратися до Львова, а потреба була велика, доконечна. Михайло Бучацький переслав йому листа вiд Пйотра Одровонжа: руський староста зважив на просьбу Давидовича i жде його у своiй резиденцii. І ще повiдомив його Бучацький про караван, що йде до Львова.
Багато лiт потому ходитиме в народi легенда про русина, який принiс на своiх плечах чуму в рiдний край. Ось як переказуватимуть ii:
Сидiв русин пiд модриною, сонце пекло вогнем, аж дивиться – йде дiвчина, високонога, бiлим простирадлом обгорнута. Хотiв утекти, бо побачив у нiй нечисту силу, але дiва схопила його довгою рукою i сказала: «Ти будеш мати всi маетки, якими володiе тепер багато люду. Вiзьми мене на плечi й обнеси по всiй Русi. Не минай нi села, нi мiста i не бiйся: здоровий будеш серед мертвих». Полишивши сумлiння пiд зеленою модриною, узяв русин вiдьму на плечi й понiс по своему краю. Вiн ходив по ярмарках, бiла дiва махала чорною хусткою, а тодi дзвонили дзвони i пливли на цвинтар домовини. Не минав поганець нi мiст, нi сiл, всюди залишав по собi порожнi доми, сiдав з чумою на купецькi вози – розносив мор по свiту. І може б, пропала Русь, та дiйшов зрадник до рiдноi мiсцини, щоб виморити найближчих – усе буде його, вийшли парубки-смiливцi, схопили бузувiра i втопили разом iз чумою у гнилому болотi.
…Давидович дочекався каравана, який заночував пiд Теребовлею, вранцi вiдшукав башу. З недовiрою дивився Богуш Ованесян на червонопикого товстуна, ану ж це i е ватаг розбiйницькоi шайки, проте кавказцевi розбiйники уявлялися зовсiм iнакшими, вiн ще не знав лику польсько-литовсько-руських грабiжникiв; маснi очi товстуна пiдкуплювали, а ще бiльше двi гривнi – грошi немалi. Богуш кивнув головою на чотирьох кiнних ратникiв, що стояли позаду Давидовича – один кiнь був без вершника – i замахав рукою.
– Назад iх, назад! А ти сiдай коло мене, – i поправив пояса з причепленим до нього ножем у пiхвах.
З Теребовлi вирушили до сходу сонця – дай Бог дiстатися до Львова ще сьогоднi. Страшно було Давидовичу, коли проiжджали лiси й перелiски, але ж у караван-башi е пайцза, вона i його прикрие у тяжкому випадку; дрiмають на возах торговi люди, скрипуча валка довга-довга, аж губиться на закрутах, тягнуть важкi вози мули, воли, бахмати.
– Твое? – запитав перегодом Давидович, показуючи пальцем на вози; вiн уже оговтався, пильно приглядався до чорнявого кавказця: рокiв йому не бiльше сорока, та невже це все – його власне?
– Ханське, – скупо вiдказав караван-баша.
Очi в Давидовича заокруглилися.
– Ого! А ти теж ханський?
– Умгу…
– А що везеш?
– Ай джан, – пирхнув Богуш, – скажи спочатку сам, хто ти, а потiм уже випитуй.
Давидович злодiйкувато оглядався, i хоча на передньому возi нiкого, крiм них двох, не було, нахилився до Богуша i щось довго шептав йому на вухо.
Караван-баша уважно слухав, недовiра на його обличчi мiнялася здивуванням, далi – подивом, врештi – захопленням; Богуш широко усмiхнувся i, змахнувши рукою, вдарив по простягнутiй долонi Давидовича.
– Ай, молодець! Ай, дорогий!.. А не обманеш?
– Хiба мене сам староста обдурить.
– Не обдурить, навiщо йому обдурювати, ти ж для нього – не ти, а мiшок з грiшми!
Давидович злiз з воза, коли iз-за лiсiв виринув купол Лисоi гори. Покликав своiх ратникiв. Йому пiдвели коня.
– Я знайду тебе у Хочериса, – сказав до купця, ставлячи ногу в стремено.
– Не забудь, бiля Вiрменського моста! – гукнув йому вслiд Богуш.
Смерком Давидович з ратниками в’iхав до Львова через Галицьку браму.
Арсен на службу бiльше не повертався. Забiгав до нього Спитко – сказав: нездужае. А потiм зайшов скрипаль Боцул – попрощатися: вирушае у свою Молдову.
Бургграф скаженiв. Хойнацький попередив Арсена, щоб покидав як можна скорiше Львiв або ж вертався на службу з поклоном. Нi, у казнь так просто не посадять – за вiщо, але хiба такого вже не було, що цiпаки чiплялися до невинних за злодiйство?
Арсен збирався у мандрiвку. Куди – не знав. З жебраками? Минула слабiсть – з жебраками не пiде, та й чи потребують вони його? Смiшний Гаврило: слухай, каже, i передавай Осташковi. А хто менi повiрить – панському лабзюковi? А якби й повiрили – чи годен я, чи вмiю, чи маю вiдвагу ставати вiч-на-вiч iз смертю?
І щодня дивитися на чужу дружину Орисю? Немае менi мiсця нiде… Знайду знову скоморохiв i пiдемо свiтами, чей же i бiднi люди веселощiв жадають…
Давно пiшов би, та мусив ждати: Симеон Владика ще влiтку вирушив до Кракова з челядниками, залишивши на нього свiй рундук. Восени повернеться, ось-ось…
– Яцько помер… – замiсть привiтання сказав Арсен, коли майстер став на порозi.
Високий, сутулий вiд довголiтньоi працi за пензлем i рiзцем, Симеон Владика стояв посеред кружганку, безвiльно опустивши руки, здавалось, нiщо не може зрушити з мiсця: вiстка про смерть Яцька Русина, якого вiн нiколи не згадував, але нi разу не вивiльняв свiй мозок вiд думки про нього, на мить паралiзувала старого майстра. Смерть улюбленого учня постала тепер перед ним непоправним злом, лихом, якого вже не перечекаеш, надiючись, що на свiтi змiниться на краще, що сам Яцько переможе свою слабiсть, що, врештi-решт, е друзi, якi зумiють йому допомогти. А чи вiн, Владика, хоч раз за два роки спробував полегшити Яцькове життя? – заворушилася майстрова совiсть. Та нi, усе чекав, що той сам отямиться i прийде до нього… Смерть Русина була кiнцем людини, яка могла багато зробити, а не зробила нiчого i вже не зробить; другоi такоi не буде – сталася неокупна втрата для людства, яке легко обiйдеться без Яцька, але буде без нього бiднiшим i того не знатиме. Для Симеона Владики в цей мент знецiнились усi його творiння – портрети, картини, вiтражi, рiзьби, бо стали вони враз тiльки мистецьким документом часу, а не ланкою у ланцюгу, яка породжуе свое безупинне продовження i розвиток – ланцюг обiрвався.
– Чи могло наше панство видумати для себе гiрше зло, нiж те, що знищуе людей, якi не вмiють перед ним фальшивити?.. – промовив сам до себе Симеон, не дивлячись у вiчi Арсеновi, наче завинив перед ним. – Та що це я зажурився Одровонжами, наче i справдi чесний Яцько мiг iх зробити добрими та благородними… Ми цiлий вiк чекаемо апостолiв i марно. Надiемося: оце буде князь, оце король! Вони ж виходять на пiдмурiвок i з людей перемiнюються в iнквiзиторiв. А щоб нiхто не показував iм iхнiх справжнiх облич, як це насмiлився зробити бiдний Русин, убивають смiливцiв, i це насильство над людським духом називають найвищою справедливiстю – auto da fе…[61 - Акт вiри (iсп.).]
– Так ладно говорите, майстре… – промовив Арсен, не дивлячись у вiчi Симеоновi Владицi. – Так ладно… І вже душу свою очистили мудрими i гнiвними словами, а Яцько вмер – без вас. І люди гинуть. А чи зблисне бодай ошкруметок такоi глибокоi думки в головi смерда, який з розпуки вбивае вилами свого пана, а потiм за це гине на шибеницi? Та де там, i близько не свiтить таке прозрiння в його неосвiченiй головi, а гине, не боiться…
– А ти, – скептично глянув Симеон на Арсена, – поплакав над останками Яцька i цим купив собi право бути моiм суддею? Так легко… І пiсля цього, бажаючи далi iсти, йдеш грати голим панам?
– Я вже не граю. І Боцул подався в Молдавiю. Спитко тiльки…
– О, тодi ти вже й зовсiм змив бруд iз свого сумлiння! – саркастично засмiявся Владика. – Ти вже еретик, мало того – пророк для тих смердiв, якi за волю йдуть на плаху. Тiльки вони цього не знають. Об’явися до них месiею, i iм легше буде вмирати… Облуднику, я знаю свою немiч, та вже старий есьм, а ти… Ти вiчно проповiдуеш непокору i бунт, а твоя Орися спить поруч з виродком i до любощiв його звикае, а може, й звикла вже, а може, й плюнула б тепер на тебе, скалiчена багатством, бо ти побоявся тодi, на замерзлому Стирi, подати iй руку, щоб не обтяжувати себе, не ризикувати собою! Ти й не питав ii, чи вона згодна, ти не спробував i наздогнати – а може б, вона таки пiшла була з тобою до гнiдавськоi церковцi? Але ж тебе огорнув страх, це так легко – страждати марно за коханням та жертвувати собою, стати за нього на олеськi вали – то набагато важче! Речнику повсталих смердiв, а скажи – ти любив узагалi кого-небудь, навiть оту Орисю?
– Майстре! – скрикнув Арсен i стишився ураз. – Майстре…
Вiн закрив долонями обличчя i вибiг з рундука.
«Хто сказав цi слова – Владика, чи вони в менi самому обiзвалися так жорстоко й боляче?» – стугонiло, стукало, било молотком по мозку.
