скачать книгу бесплатно
І Шафарика, i Ганка,
І в слав’янофiли
Так i претесь… І всi мови
Слав’янського люду —
Всi знаете. А своеi
Дас[т]ьбi… Колись будем
І по-своему глаголать,
Як нiмець покаже
Та до того й iсторiю
Нашу нам розкаже, —
Отойдi ми заходимось!..
Добре заходились
По нiмецькому показу
І заговорили
Так, що й нiмець не второпа,
Учитель великий,
А не те, щоб простi люде.
А гвалту! а крику!
«І гармонiя, i сила,
Музика, та й годi.
А iсторiя!.. поема
Вольного народа!
Що тi римляне убогi!
Чортзна-що – не Брути!
У нас Брути! i Коклеси!
Славнi, незабутi!
У нас воля виростала,
Днiпром умивалась,
У голови гори слала,
Степом укривалась!»
Кров’ю вона умивалась,
А спала на купах,
На козацьких вольних трупах,
Окрадених трупах!
Подивiться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте анi титли,
Нiже тii коми,
Все розберiть… та й спитайте
Тойдi себе: що ми?..
Чиi сини? яких батькiв?
Ким? за що закутi?..
То й побачите, що ось що
Вашi славнi Брути:
Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське смiття – вашi пани
Ясновельможнii гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешноi Украйни!
Що добре ходите в ярмi,
Ще лучше, як батьки ходили.
Не чваньтесь, з вас деруть ремiнь,
А з iх, бувало, й лiй топили.
Може, чванитесь, що братство
Вiру заступило.
Що Синопом, Трапезондом
Галушки варило.
Правда!.. правда, наiдались.
А вам тепер вадить.
І на Сiчi мудрий нiмець
Картопельку садить,
А ви ii купуете,
Їсте на здоров’я
Та славите Запорожжя.
А чиею кров’ю
Ота земля напоена,
Що картопля родить, —
Вам байдуже. Аби добра
Була для городу!
А чванитесь, що ми Польщу
Колись завалили!..
Правда ваша: Польща впала,
Та й вас роздавила!
Так от як кров свою лили
Батьки за Москву i Варшаву,
І вам, синам, передали
Своi кайдани, свою славу!
Доборолась Украiна
До самого краю.
Гiрше ляха своi дiти
Їi розпинають.
Замiс[т]ь пива праведную
Кров iз ребер точать.
Просвiтити, кажуть, хочуть
Материнi очi
Современними огнями.
Повести за вiком,
За нiмцями, недорiку,
Слiпую калiку.
Добре, ведiть, показуйте,
Нехай стара мати
Навчаеться, як дiтей тих
Нових доглядати.
Показуйте!.. за науку,
Не турбуйтесь, буде
Материна добра плата.
Розпадеться луда
На очах ваших неситих,
Побачите славу,
Живу славу дiдiв своiх
І батькiв лукавих.
Не дурiте самi себе,
Учiтесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матiр забувае,
Того Бог карае,
Того дiти цураються,
В хату не пускають.
Чужi люди проганяють,
І немае злому
На всiй землi безконечнiй
Веселого дому.
Я ридаю, як згадаю
Дiла незабутi
Дiдiв наших. Тяжкi дiла!
Якби iх забути,
Я оддав би веселого
Вiку половину.
Отака-то наша слава,
Слава Украiни.
Отак i ви прочитай[те],
Щоб не сонним снились
Всi неправди, щоб розкрились
Високi могили
Перед вашими очима,
Щоб ви розпитали
Мученикiв: кого, коли,
За що розпинали!
Обнiмiте ж, брати моi,
Найменшого брата —
Нехай мати усмiхнеться,
Заплакана мати.
Благословить дiтей своiх
Твердими руками
І дiточок поцiлуе
Вольними устами.
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава Украiни,
І свiт ясний, невечернiй
Тихо засiяе…
Обнiмiться ж, брати моi.
Молю вас, благаю!
Менi однаково, чи буду…[53 - Програма 8-го класу.]
Менi однаково, чи буду
Я жить в Украiнi, чи нi.
Чи хто згадае, чи забуде
Мене в снiгу на чужинi —
Однаковiсiнько менi.
В неволi вирiс меж чужими,
І, не оплаканий своiми,
В неволi, плачучи, умру,
І все з собою заберу,
Малого слiду не покину
На нашiй славнiй Украiнi,
На нашiй – не своiй землi.
І не пом’яне батько з сином,
Не скаже синовi: “Молись,
Молися, сину: за Вкраiну
Його замучили колись”.
Менi однаково, чи буде
Той син молитися, чи нi…
Та не однаково менi,
Як Украiну злii люде
Присплять, лукавi, i в огнi
Їi, окраденую, збудять…
Ох, не однаково менi.
Прозовi твори
Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко)
1889 (хутiр Чечва, Сумська область) – 1956 (м. Киiв)
Зенiтка[54 - Програма 11-го класу (додатково).]
Сидить дiд Свирид на колодках. Сидить, стружить верболозину.
– Як дiла, дiдусю? Драстуйте!
– Драстуйте! Дiла? Дiла – нiчого! Дiла, як казали отi песиголовцi, – гут!
– I по-нiмецькому, дiдусю, навчились?
– Атож. У соприкосновенii з ворогом був, – от i навчився.
– I довго, дiдусю, соприкасалися?
– Та не так, щоб й довго, а проте трое й од мене «у соприкосновенiе з землею» пiшли. Загребли трьох отам на вигонi… I могилу вони були насипали й хреста поставили: так як нашi оце повернулись, я й хреста порубав i могилу по вiтру розвiяв… Щоб i слiду од поганi не було.
– …Розказати, кажете? Ну, слухайте.
