скачать книгу бесплатно
Нащо ж ми народженi тодi?
Як нам помiстити у корито
Нашi сподiвання молодi?
Кораблi! Шикуйтесь до походу!
Мрiйництво! Жаго моя! Живи!
В океанi рiдного народу
Вiдкривай духовнi острови!
Геть iз мулу якорi iржавi —
Нидiе на якорi душа!..
Б’ються груди об вiтри тужавi,
Каравела в мандри вируша.
Жоден вiтер сонця не остудить,
Пiвень землю всю не розгребе!
Украiно! Доки жити буду,
Доти вiдкриватиму тебе.
Мрiяти й шукати, доки жити,
Шкварити байдужiсть на вогнi!..
А якщо вiдкрию вже вiдкрите,
Друзi! Ви пiдкажете менi…
Задивляюсь у твоi зiницi[35 - Програма 11-го класу.]
Задивляюсь у твоi зiницi
Голубi й тривожнi, нiби рань.
Крешуть з них червонi блискавицi
Революцiй, бунтiв i повстань.
Украiно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рiк,
Буду, мамо горда i вродлива,
З тебе дивуватися повiк…
Одiйдiте, недруги лукавi!
Друзi, зачекайте на путi!
Маю я святе синiвське право
З матiр’ю побуть на самотi.
Рiдко, нене, згадують про тебе,
Днi занадто куцi та малi,
Ще не всi чорти живуть на небi,
Ходить iх до бiса на землi.
Бачиш, з ними щогодини б’юся,
Чуеш – битви споконвiчний грюк!
Як же я без друзiв обiйдуся,
Без лобiв iх, без очей i рук?
Украiно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вiкова…
Гримотить над свiтом люта битва
За твое життя, твоi права.
Ради тебе перли в душу сiю,
Ради тебе мислю i творю…
Хай мовчать Америки й Росii,
Коли я з тобою говорю.
Хай палають хмари буряковi,
Хай сичать обращи – все одно
Я проллюся крапелькою кровi
На твое священне знамено.
Лебедi материнства[36 - Програма 7-го класу.]
Мрiють крилами з туману лебедi рожевi,
Сиплють ночi у лимани зорi сургучевi.
Заглядае в шибку казка сивими очима,
Материнська добра ласка в неi за плечима.
Ой бiжи, бiжи, досадо, не вертай до хати,
Не пущу тебе колиску синову гойдати.
Припливайте до колиски, лебедi, як мрii,
Опустiться, тихi зорi, синовi пiд вii.
Темряву тривожили криками пiвнi,
Танцювали лебедi в хатi на стiнi.
Лопотiли крилами i рожевим пiр’ям,
Лоскотали марево золотим сузiр’ям.
Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспанi тривоги.
У хмiльнi смеркання мавки чорнобровi
Ждатимуть твоеi нiжностi й любовi.
Будуть тебе кликать у сади зеленi
Хлопцiв чорночубих диво-нареченi.
Можеш вибирати друзiв i дружину,
Вибрати не можна тiльки Батькiвщину.
Можна вибрать друга i по духу брата,
Та не можна рiдну матiр вибирати.
За тобою завше будуть мандрувати
Очi материнськi i бiлява хата.
І якщо впадеш ти на чужому полi,
Прийдуть з Украiни верби i тополi,
Стануть над тобою, листям затрiпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.
Можна все на свiтi вибирати, сину,
Вибрати не можна тiльки Батькiвщину.
Володимир Миколайович Сосюра
1898 (м. Дебальцеве, Донецька область) – 1965 (м. Киiв)
Любiть Украiну![37 - Програма 8-го класу.]
Любiть Украiну, як сонце, любiть,
як вiтер, i трави, i води…
В годину щасливу i в радостi мить,
любiть у годину негоди.
Любiть Украiну у снi й наяву,
вишневу свою Украiну,
красу ii, вiчно живу i нову,
i мову ii солов’iну.
Мiж братнiх народiв, мов садом рясним,
сiяе вона над вiками…
Любiть Украiну всiм серцем своiм
i всiми своiми дiлами.
Для нас вона в свiтi едина, одна
в просторiв солодкому чарi…
Вона у зiрках, i у вербах вона,
i в кожному серця ударi,
у квiтцi, в пташинi, в електровогнях,
у пiснi у кожнiй, у думi,
в дитячий усмiшцi, в дiвочих очах
i в стягiв багряному шумi…
Як та купина, що горить – не згора,
живе у стежках, у дiбровах,
у зойках гудкiв, i у хвилях Днiпра,
i в хмарах отих пурпурових,
в грому канонад, що розвiяли в прах
чужинцiв в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмi пробивали нам шлях
до весен i свiтлих, i щирих.
Юначе! Хай буде для неi твiй смiх,
i сльози, i все до загину…
Не можна любити народiв других,
коли ти не любиш Вкраiну!..
Дiвчино! Як небо ii голубе,
люби ii кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраiну…
Любiть у трудi, у коханнi, у бою,
як пiсню, що лине зорею…
Всiм серцем любiть Украiну свою —
i вiчнi ми будемо з нею!
Сад[38 - Програма 8-го класу.]
В огнi нестримноi навали
рубали, рiзали наш сад…
А ми дивилися назад
i за минулим сумували…
Руками власними тюрму
творили ми собi одвiчну…
О будьте проклятi, – кому
назад повернуте обличчя!
Кати нас брали на штики
за слово, правдою повите…
Ви ж розумiете?! Вiки
не знали ми, чиi ми дiти!..
Хтось застромив у серце шило
в чеканнi марному весни…
В саду розкiшному лишились
однi пеньки та бур’яни.
Кати на струни нашi жили
тягли iз рук, як сон, блiдих…
І з нас спiвцiв собi купили,
щоб грали iм на струнах тих.
Ми йшли кривавими стежками,
нам тiльки снився волi гук.
І похоронно над полями
кричав i плакав чорний крук…
