скачать книгу бесплатно
А сила в тiй тридцятидвохструннiй бандурi була така: коли Мамай грав сумноi, всi довкола, хто чув той бренькiт тихомовний, усi плакали, бо ж не плакати не мали снаги.
Коли ж вiн грав веселоi, нiяким робом не могли слухачi на мiсцi вдержатись, бо гналися в танець, а то ще й реготали, наче турки, що накурились опiю, i коли Козак Мамай не хтiв спинитись, люди знемагали замалим не до смертi в шаленому танцi, якщо запорозький характерник занадто гучно й весело посмикував струни та приструнки: терцii та бунти, найтовщi, та кишковi баси, бо ж мала кожна з тридцяти двох струн свою осiбну силу впливу.
Та на цей раз, ненароком загравши, бриньчав Мамай сумно, але в мiру, то хоч i плакали всi потроху, але не ревно, а просто зажурились, самi не знаючи – чому…
Заплакала й неня Михайликова, забувши про киплячий кулiш.
Та й козаки-нетяги, що втекли вiд пана Купи, зашморгали носами.
І старий козак-чатовий при хвигурi засмутився до слiз, – бо ж приводiв до смутку та печалi в кожного було задосить i тодi.
Та й Пилип-з-Конопель, чудернацький той запорожець, забув думати про свого Скаррона з його «Комiчним романом».
Заплакав би й Михайлик, коли б вiн плакати вмiв, бо ж вiн перебував саме в тiм переступнiм вiцi, коли дитячих слiз уже не стало, а гiрких, чоловiчих, Бог йому ще не дав.
Отак от i зажурилися всi.
Заскавулiв навiть вражливий Песик Ложка, хоч йому не перепало сьогоднi жодноi краплини оковитоi, аж Мамай схаменувся, згадав про владу свого струменту, а вгледiвши сльози, мерщiй, щоб не ятрити таких дзвiнких сердець, поклав бандуру на пухкий духовитий килим сивого чебрецю.
Згадавши про достиглий кулiш, подорожнi взялись до вечерi, запросивши й вартових од хвигури – i того старого, козака лубенського, киiвського чи, може, й смiлянського, котрого звали Петром Гордiенком, i того, що досi безпробудно спав собi, якогось довгого, рудого та безбрового парубка, що його звали товаришi Паньком Пiвторарацьким, i приязного Пилипа-з-Конопель, до якого так уважно придивлявся, хочучи про щось спитати, простодушний коваль Михайлик.
А кулiш вийшов славний, димком пойнятий, як i всякий кулiш, що вариться в степу.
Сипнувши в казанок пучку тонко змеленого перцю, добрi люди вечеряли смачно.
Але сум iще краяв серця…
Чи то вiд пiснi Мамаевоi.
Чи вiд тихого й загравного вечора степового.
А чи вiд квилiння осиротiлого сокола, що, цiлий день лiтавши за Мамаем, i досi десь, у хмарнiй високостi, чути було, оплакував свою так нагло втрачену подругу.
Всi мовчали.
Владислав Леонiдович Карнацевич
© Карнацевич В., 2010 р.
Нар. 1978 р. (м. Харкiв)
Битва пiд Конотопом[64 - Не входить у шкiльну програму.]
Початок вiдкритоi вiйни москви з виговським. Облога конотопа
В жовтнi 1658 року iз м. Охтирки на украiнську землю ступило 20-тисячне вiйсько белгородського воеводи Г. Ромодановського. Далеко не в останнiй раз цей росiйський полководець втручався у подii в Украiнi. Практично вся iсторiя Руiни пройшла при активнiй його участi. Появi Ромодановського передували локальнi, але важливi операцii його союзникiв – охтирських козакiв. Вони зайняли плацдарм в Полтавському полку, бiльш того, посприяли обранню на посаду полтавського полковника опозицiйного до гетьмана К. Пушкаря. Саме вiн офiцiйно звернувся до белгородського воеводи по допомогу.
При воеводi були i козацькi загони, складенi значною частиною саме з тих, що приймали участь в повстаннi проти Виговського, слобожанськi частини І. Донця. Козакiв, яких згiдно вiдписцi воеводи царю, було на його боцi бiля 30 тисяч, очолювали значний вiйськовий товариш Іван Безпалий та осавул Вороник. Вже через три днi пiсля появи на украiнських землях вiйсько Ромодановського взяло Миргород. Згодом росiйсько-козацьке воiнство взяло та спалило Лубни, Чорнухи i багато iнших мiст. Взятий був i Конотоп. Лiтописець того часу так описуе пограбування Ромодановським цього мiста: «Вiн зустрiв процесiею вiд громадян мiста, помолився i перехрестився перед ними по-христiянськi, але пограбував мiсто i його мешканцiв по-татарськи i сказав «винуватого Бог знайде, а вiйська треба потiшити i нагородити за працi, в походi понесенi».
Один з найбiльших боiв цього етапу вiйни вiдбувся пiд Пирятином, де армiю Ромодановського зустрiли вiдданi Виговському козаки Нiжинського i Прилуцького полкiв, якими командував нiжинський полковник Григорiй Гуляницький. Останнiй був вимушений вiдiйти до Варви, де боярин Ромодановський тримав його в облозi майже шiсть тижнiв. Але взяти мiсто росiянам i союзним iм козакам не вдалося. Гуляницький мiцно тримав позицii. Згодом ми побачимо, що стiйкий захист пiд час штурмiв i облог став «коронним номером» видатного козацького полководця.
Тим часом Іван Виговський з братом Данилом намагався змiцнити своi тили шляхом взяття Киева. 30 жовтня гетьманськi вiйська починають черговий штурм мiста. Але ця операцiя завершилася повним провалом. Маючи величезну силу вiйська (за даними Шереметева – до 50 тисяч козакiв i 6 тисяч татар), Виговський, схоже, просто не змiг пояснити своiм людям, чому вони повиннi проливати кров у боях з росiянами. Врештi-решт вiн зустрiвся з воеводою пiд Киевом, промовив не дуже розбiрливi слова вибачення, побожився, що не хоче воювати з государем i вiдступив, знов розпустивши вiйська.
Вдаючись до традицiйного прийому завойовникiв, московiти вирiшують розколоти украiнське суспiльство через формування марiонеткового уряду. Тому в кiнцi листопада пiд пильним наглядом Ромодановського тi козаки, що прийняли його бiк, обирають собi нового гетьмана – Івана Безпалого. За словами С. Величка, вiн «тримався боку Ромодановського та iнших росiйських князiв, як вовк кожуха, боячись хоч трохи вiддалитись набiк, щоб не потрапити до рук Виговського». Оскiльки раду, яка його обрала, аж нiяк не можна було вважати загальною, гетьманом Безпалий став наказним. Так було започатковано принцип багатогетьманства, який i став пiдвалиною того перiоду в iсторii Украiни, який називаеться «Руiною». Прийде час i крiм постiйних двох гетьманiв Лiвобережжя i Правобережжя будуть з’являтися ще чисельнi володарi булави, кожен з яких буде мати за опору рiзнi верстви суспiльства та пiдтримку рiзних iноземних государiв.
Пiдхiд зими робив облогу незручним заходом. До того ж в кiнцi листопада на допомогу Гуляницькому прийшли загони пiд проводом переяславського полковника Т. Цецюри. Успiху вони не мали, i таким чином iнтереси московського воеводи, що бажав перепочинку, i козакiв гетьмана на той час спiвпадали. Цецюра засвiдчив покiрнiсть Москвi, присягнув i Гуляницький, що дозволило йому залишити Варву, а Ромодановському зайняти ii невеликою залогою, а бiльшiсть вiйська вiдвести до зимових квартир. Воевода розташував своi вiйська у Лохвицi, а козаки Івана Безпалого зимували у Ромнах. Не можна сказати, що тут росiянам дали спокiй. Виговський бачив неминучiсть ще бiльш кривавого зiткнення з царською армiею наступного сезону i готувався до цiеi кампанii. Вже на зиму до гетьмана прийшло кiлька тисяч польських жовнiрiв, з якими Іван Євстахiйович ходив пiд Лохвицю «доставати» князя Ромодановського. Росiяни вiдбилися, але вимушенi були залишитися лише спостерiгачами, коли козаки Виговського розiйшлися по Лiвобережжю, призводячи до покiрностi вiдвернутi було вiд нього мiста. Багато з них були взятi й покаранi. В груднi ж прибiчники гетьмана намагалися вибити з Ромен Безпалого, але безуспiшно. Гетьманському уряду залишалися непiдконтрольними територii на схiд вiд лiнii Ромни – Лохвиця – Хорол – Говтва – Новi Санжари.
В сiчнi 3-тисячний загiн гетьманцiв провiв «наiзд» на укрiплення росiйського Путивля. Тодi ж знов до Лохвицi були направленi вiйська Виговського, якими командували Немирич i Скоробагатенко. В мiстi того часу стояв вже князь Куракiн, бо Ромодановський повернувся до Белгорода. І ця атака була вiдбита. Того ж часу Безпалий безперервно бився пiд Ромнами з козаками Гуляницького.
На початку лютого 1659 року гетьман розбив супротивникiв пiд Переяславом, згодом взяв опозицiйний до того Миргород. Гетьманськi вiйська дiяли пiд Гадячем, Хоролом, Сорочинцями, Грунню. Довгий час гетьман стояв пiд Зiньковим проти поставленого тут Безпалим наказного гетьмана І. Силки, але, не добувши мiсто, повернувся на правий берiг – в Чигирин, залишив «за старшого» Г. Гуляницького. Документи називають його сiверським гетьманом. У свiй час таку ж посаду отримав залишений на Лiвобережжi гетьманом Дорошенком Дем’ян Многогрiшний. В козацькiй iерархii такi гетьмани, що призначалися «згори» для командування крупними силами та регiонами за вiдсутностi «справжнього» гетьмана, називалися наказними. Сам П. Дорошенко одержав вiд гетьмана завдання тримати Срiбне. І. Скоробагатенко з чигиринськими козаками i невеликим татарським загоном стояв мiж Лохвицею i Зiньковим.
Розумiючи недостатнiсть зусиль корпусу Ромодановського, московський уряд гарячково збирав ще бiльшу армiю. Точнiше – значно бiльшу. Провiвши взимку 1658/59 року додатковий набiр усiх категорiй служилих людей, Москва направила до Украiни навеснi 1659 року боярина i намiсника казанського О. М. Трубецького зi 100-тисячним вiйськом[65 - Іншi, менш поважнi, джерела стверджують, що чисельнiсть армii сягала 150 тисяч чоловiк. Багато iсторикiв стверджуе, що армiя Трубецького була значно меншою, нiж 100 тисяч.]. До Путивля, з якого в кiнцi березня i почався цей наступ, до Трубецького прибули його соратники – князь С. Пожарський, князi Ф. Куракiн i С. Львов. Можна говорити про те, що в Украiну рушила чи не краща частина росiйських збройних сил того часу. Основу його складала дворянська помiсна кiннота, що потребуе нашоi особливоi уваги – хоча б тому, що подii 1659 року наблизили кiнець цього роду вiйськ.
Історiя дворянськоi помiсноi кiнноти мае своi корiння в епосi Івана III – великого об’еднувача руських земель, творця мiцноi централiзованоi держави, яка бiльше не залежала вiд татар, але повнiстю залежала вiд Москви. Пiд владою государя опинилися дружини удiльних князiв i боярських васалiв, якi йому пiдкорилися. Одночасно государ заохочував i власних слуг – людей «Государева двора». Маса дрiбних князiвських i боярських васалiв, а також дворян – васалiв i слуг самого правителя Росii, якi допомагали йому отримати перемогу в боротьбi з великою регiональною аристократiею, i повиннi були скласти соцiальну опору царя i ядро його вiйська. Так з’явилися «государеви служилi люди» – помiщики, якi отримували за вiйськову службу земельнi «дачi» для умовного «держанiя». В XVII сторiччi по ходу змiцнення царськоi влади i унiфiкацii правовоi системи «дiти боярськi» i дворяни зливаються в один стан – дворянство.
Дворянська помiсна кiннота мала своi чесноти i вади. До чеснот слiд було би вiднести пiдпорядкування одному центру – царю, у зв’язку з «держанiем» вiд нього землi i отриманням грошового окладу. Помiсна кiннота була бiльш одноманiтна за складом та зброею, нiж боярськi та князiвськi дружини. Їi вiдрiзняв бiльший патрiотизм i достатньо непогана виучка, хоч i досягалася вона iндивiдуально. Змiцнення дисциплiни в державi, централiзацiя влади вiдображувалася i на армii. Перiодичнi огляди, земельнi та грошовi премii та можливiсть втрати помiстя за неявку на службу змушували дворян бiльш вiдповiдально пiдходити до своiх обов’язкiв вiдносно держави. Проте, було чимало й недолiкiв. Знехтування пiхотою було характерним для будь-якого феодального вiйська. Справжнiм лихом було «нетство» – неявка помiщика на службу, небажання приводити з собою вiдповiдну населенностi його земель чисельнiсть ратних чоловiкiв. Вiдсутнiсть сумiсного регулярного навчання, небажання вiдриватися вiд ведення господарства у своему помiстi, самостiйне спорядження (а отже рiзноманiтне озброення) – все це рано чи пiзно приводило феодальнi армii до необхiдностi перебудови в армiю регулярного зразку.
В серединi XVII столiття в Росii тiльки почалося формування i навчання полкiв «нового строю» – озброених вогнепальною зброею, навчених «ратному строю» (тобто злагодженим i чiтким маневрам на полi бою) за «нiдерландським зразком». Але в Украiну в 1659 роцi рушило традицiйне руське вiйсько, ядро якого складала помiсна кiннота. Нестройна, з поганою дисциплiною така дворянська кавалерiя не витримувала суперництва з рушничними залпами i гарматним вогнем. До вiдмiни мiсництва[66 - Мiсництво – у Московськiй Русi XV–XVII ст. – порядок замiщення державних посад боярами залежно вiд знатностi роду i мiри важливостi посад, що займалися предками.] залишалося ще бiльш нiж двадцять рокiв, i дворяни, i бояри, i князi продовжували запекло сперечатися щодо призначень на ту чи iншу посаду прямо по ходу бою, неохоче виконували накази старших за званням.
Джерела переконливо свiдчать про те, що царський уряд не був налаштований неодмiнно на продовження вiйни з Виговським. Виснажена у вiйнах зi Швецiею та Польщею Росiя потребувала перерви, а не новоi кампанii з тiею ж Рiччю Посполитою, козаками i ордою. Тому Трубецькой одержав вiд государя таемний наказ: з’iхатися з гетьманом, переконати його припинити кровопролиття i намагатися пiдписати новий договiр з козаками про прийняття iх в царське пiдданство. Історик Малоросii М. Маркевич наводить статтi, що запропонував цар Олексiй Михайлович Трубецькому для переговорiв з Виговським[67 - Ранiш Трубецькой мав iнше завдання – рушити на Переяслав, там домогтися присяги вiд козакiв i виборiв нового гетьмана. Цей наказ на вiдмiну вiд таемного – про можливi поступки Виговському, i був оприлюднений. Згiдно нього князь повинен був вимагати наступне: негайне складання 60-тисячного реестру, з поверненням усiх зайвих у попереднiй стан; згоди на перебування в мiстах росiйських воевод; страти бiлоруського полковника І. Нечая; заборони приймати втiкачiв з Росii; вiдмови вiд самостiйноi зовнiшньоi полiтики; обов’язкового затвердження будь-якого нового гетьмана у Москвi; обiцянки не приймати полковникiв, яких призначае гетьман без участi ради. Очевидно, що погодження з цими умовами суттево обмежувало автономiю Украiнськоi держави.]:
1) завiрити Виговського в попереднiй до нього царськоi милостi i в пробаченнi зроблених ним злодiйств;
2) затвердити його на гетьманствi, якщо козаки цього бажають;
3) вiддати йому воеводство Киiвське, якщо буде того вимагати;
4) нагородити, за його бажанням, родичiв i друзiв його;
5) у випадку упорноi вимоги, вивести росiйське вiйсько iз Киева;
6) зобов’язати Виговського розпустити негайно i в майбутньому не викликати татар.
Щоправда, Виговський, схоже на те, зовсiм не збирався приймати будь-якi умови, що запропонуе йому Москва. Вiн не пристав на пропозицiю Трубецького зустрiтися з боярами за столом переговорiв, саркастично поскаржившись на те, що на таких зустрiчах можна i голову втратити. Посланих до нього росiянами вже на початку червня донських козакiв пiд керiвництвом Є. Савiна гетьман наказав затримати. Так, була вiдкинута остання спроба Трубецького владнати конфлiкт.
Взагалi то, з цiкавою людиною довелося змагатися гетьману i його уряду в 1659 роцi. Князь Олексiй Микитович Трубецькой був представником знатного роду, що вiв свою iсторiю вiд великого литовського князя Гедимiна. Пiд час описуваних нами подiй йому було бiля 60 рокiв – тобто стiльки ж, скiльки Виговському. Пiсля довгих рокiв воеводськоi служби на вiдповiдальних дiлянках – в Тобольську, Астраханi i Тулi – в 1645 роцi вiн одержав звання боярина. З тих пiр йому доручали «бути на Москвi» пiд час вiд’iздiв царя Олексiя Михайловича. Князь виявив себе як прекрасний полководець в росiйсько-польськiй вiйнi 1654–1655 рокiв. Вiн командував пiвденною групою московських вiйськ в Бiлорусii. В 1654 роцi, вiдтiснивши вiд Смоленська й розтрощивши литовського гетьмана Радзивiлла, Трубецькой дозволив основним руським вiйськам взяти цей найважливiший пункт. Успiх супроводжував його i наступного року, армiя князя взяла п’ять великих мiст. В 1656 роцi Трубецькой вже командувач пiвнiчною групiровкою росiйських вiйськ у вiйнi зi Швецiею. Дiяти ця армiя повинна була самостiйно i здiйснила це з бiльшим успiхом, нiж основнi сили, що очолював особисто цар. Вiйсько Трубецького взяло мiсто Юр’ев (вiн же Дерпт), що стало найбiльш значним досягненням кампанii того року. Дii князя були вiдмiченi стрiмкiстю, настiйливiстю та обдуманiстю, вiн не соромився брати на себе вiдповiдальнiсть, виявляти iнiцiативу.
Пiсля невеликоi перерви Трубецькой був призначений командувачем усiма вiйськами на пiвденних кордонах держави. Вiдбулося це в сiчнi 1659 року. Таким чином, саме на Олексiя Микитовича був покладений обов’язок вгамувати Івана Виговського. Щоправда, деякi iсторики вважають, що князь занадто довго намагався налагодити контакт з гетьманом, чим надав останньому необхiдний для збору сил час.
29 березня 1659 року сили Трубецького перебували вже в Костянтиновi на рiчцi Сула. За деякими даними тут вiн вже об’еднався з силами Ромодановського i Безпалого, що повернулися. (За iншими, це вiдбулося пiзнiше – пiд Конотопом.) Вiдтiля вони пiшли на Смiлу, де iх чекав «виговець» Г. Гуляницький з Прилуцьким, Нiжинським та Чернiгiвським полками. Судячи з усього, саме на Гуляницького залишалося загальне керiвництво, хоча тим же Прилуцьким полком безпосередньо командував майбутнiй правобережний гетьман П. Дорошенко. Пiд Смiлою передовий загiн Гуляницького напав на обоз князя Трубецького, але атака була вiдбита, i вже козакам нiжинського полковника прийшлося поспiшно вiдступити. Украiнськi заслони вiдступили до Срiбного та Конотопа. Супроти Срiбного росiйський воевода послав загiн князя Пожарського, котрому вдалося розбити козакiв П. Дорошенка й оволодiти мiстом[68 - За iншими даними, Пожарського вислав проти Дорошенка до Срiбного не Трубецькой, а Ромодановський iз Лохвиць ще до виступу Трубецького з Путивля.]. Як повiдомляе лiтописець Самiйло Величко: «Дорошенко як заець, гонений по тамтешнiх болотах, заледве врятувався втечею вiд тодiшньоi своеi бiди». Одразу по здобуттi Срiбного московiти почали розправу над мирним украiнським населенням: тих, хто чинив опiр, було вбито, решту взято в полон. Через деякий час росiяни мали ще один успiх – в травнi боярин Ромодановський розгромив вiрнi Виговському частини пiд Борзною – козаки вимушенi були рятуватися у Нiжинi, а московський воевода вже по заведенiй традицii спалив Борзну (це вiдбулося вже коли Конотоп був в облозi). Згодом князь Ромодановський з вiйськами був пiд Нiжином. Тут козаки дали iм бой, вже маючи в якостi союзникiв татар ханського зятя Мамсир-мурзи. Але i ця допомога не дала виговцям виграти – боярин знов святкував перемогу, козаки повернулися до Нiжина, а орда «оборонною рукою» вiдступила в поле на Лосиновку. В Нiжинi таким чином були скутi козаки з Переяславського, Корсунського, Черкаського полкiв, а неподалiк перебувало майже 6 тисяч татар.
В березнi-квiтнi i гетьманцi подекуди мали успiх. Так, мiж 10 та 20 квiтня вiрнi йому вiйська спустошили околицi Старих i Нових Санжар, в яких стояв полтавський промосковський полковник К. Пушкар з 15 тисячами вiйська, полтавцi ж, в свою чергу, спалили вiрне гетьману м. Кобеляки. Пiд час боiв за Конотоп допомiжнi завдання виконували вiдданi Виговському глухiвськi козаки. Вони повиннi були перешкодити зв’язку Трубецького з Путивлем, посiяти панiку в росiйському прикордоннi. Оскiльки в Глуховi базувався 8-тисячний козацький загiн, рильський i севський воеводи, насправдi, почувалися не найкраще, бо основнi своi сили вони передали Олексiю Трубецькому. В лiтературi iснуе думка, що останнiй мiг вiдрiзати глухiвських козакiв вiд Виговського i, навпаки, об’еднати своi сили з киiвським гарнiзоном, якщо б разом з Ромодановським вiн вiдправив бiльш чисельнi вiйська пiд Нiжин.
Однак бiльш за все, з огляду на тему нашоi книги, нас потрiбно цiкавити, що вiдбувалося в iншому мiсцi. Мiстом, де укрiпилися вiйська Гуляницького, став той же Конотоп, який ще за пiвроку до того пограбували бiйцi Ромодановського. Сюди ж згодом пiдiйшли чисельнi вiйська Трубецького (вiрогiдно – iх частина кiлькiстю до 30 тисяч[69 - Лiтописець все ж наполягае на тому, що Конотоп обложило бiльш нiж стотисячне вiйсько. В iсторичнiй литературi зустрiчаеться число 70 тисяч з урахуванням козакiв Безпалого i пiдкрiплення Куракiна.]), якi розташувалися для ведення тривалоi облоги.
Знайоме нам завдяки своiм вiдьмам мiсто, вперше з’явилося на деяких польських мапах, що iлюстрували Деулiнське перемир’я 1618 року мiж Польщею i Росiею. А в 1634 роцi при пiдписаннi iншого, Полянiвського, договору мiж тими ж державами укрiплення Конотоп вже називаеться прямо в текстi документа, який вiддав його Речi Посполитiй. Мiсто на лiвому березi рiчки Єзуч, притоки Сейму, швидко стало мiцною фортецею. Їi стратегiчне значення було обумовлено прикордонним положенням – Москва неодноразово висувала претензii на Конотопськi землi. Пiд час нацiонально-визвольноi вiйни 1648–1657 рокiв Конотопщина часто ставала мiсцем перебування росiйських посланцiв.
Облога Конотопа почалася 21 квiтня 1659 року. Мiсто обороняли козаки Нiжинського i Чернiгiвського полкiв (всього у Григорiя Гуляницького було близько чотирьох тисяч чоловiк козакiв) i, звiсно, мiщани – мешканцi мiста. Його супротивники були значно чисельнiшими. Те, що вiдбувалося пiд Конотопом навеснi-влiтку 1659 року, викликае подив i може пояснюватися або неабияким героiзмом козакiв Гуляницького, або ж сумнiвами Трубецького щодо необхiдностi продовження напруженоi боротьби з гетьманом Виговським i його пiдлеглими. Так чи iнакше, але колосальна армiя росiйського боярина так i не взяла Конотопську фортецю.
Напередоднi першого рiшучого штурму мiсто було оточено з трьох бокiв – з пiвдня стояв табiр Трубецького, на заходi були вiйська Ромодановського белгородського розряду, ще з одного боку розташувався полк Ф. Куракiна. Укрiплення Конотопа були досить мiцними, до того ж фортецю в багатьох мiсцях оточували болота, що заважало використанню кавалерii i важкоi артилерii близько вiд мiста. Трубецькой звернувся до обложених з вимогою скласти зброю, на що украiнцi вiдповiли, що вони сiли в облогу на смерть i мiста не здадуть. 26 квiтня Конотоп був обстрiляний з усiеi наявноi у московiтiв артилерii, але вистояв. Тодi вночi 29 квiтня вiдбувся штурм. На мiсто рушило бiльш нiж 20 тисяч чоловiк – декiлька солдатських i драгунських полкiв, а також козаки Безпалого. Нападникам в якийсь момент навiть вдалося пiднятися на мiськi мури, але все ж таки штурм був вiдбитий. В цiй операцii за даними архiву московського Розрядного приказу росiяни втратили пораненими 2594, покалiченими – 386, вбитими – 514 чоловiк. Перехiд до тривалоi облоги вiдбувся тому, що спроба захопити мiсто приступом з широким використанням гармат була невдалою.
До чого тiльки не вдавалися вiйська Трубецького – вони засипали рiв, пiдводили пiдкопи, продовжували гарматний обстрiл, пiдводили вал, з якого було б зручнiше бомбардувати мiсто. Нiчого не допомагало. Козаки захищалися вiдважно i навiть зухвало. Так, вночi вони робили вилазки i використовували засипаний у рiв грунт для укрiплення валiв фортецi. Постiйно воiни Гуляницького здiйснювали атаки на ту чи iншу частину московськоi армii навколо Конотопа. Пiсля вилазки козакiв, декiлька з них потрапили у полон. Росiйськi воеводи писали в Москву, що «…взятые языки солгали, а в приступ в городе объявились многие люди». Виявляеться, полоненi козаки свiдомо занизили кiлькiсть оборонцiв, щоб виманити на себе супротивника. Нарештi, Трубецькой був вимушений перенести табiр вiйська на десять кiлометрiв вiд мiста в урочище Таборище на пiвденнiй околицi села Пiдлипного i таким чином роздiлити армiю мiж табором i вiйськами навколо Конотопа. За деякими оцiнками тiльки на облозi Конотопа московськi вiйська втратили близько 10 тисяч чоловiк. Гадаемо, що це – суттеве перебiльшення, але на наявнiсть втрат вказуе хоча б згадане перемiщення частини росiйськоi армii.
Але ситуацiя для конотопцiв ставала щодалi складнiшою. З 5 червня гарматний обстрiл мiста посилився, тому що Трубецькой встановив батареi на височинi за р. Єзуч. До нас дiйшли два листа керiвника оборони полковника Гуляницького до гетьмана Виговського. Полковник просить гетьмана поспiшати на допомогу, однак запевняе: «ми ще за ласкою Божою всього маемо багато». Проте в iншому листi вiн малюе бiльш жахливу картину: оборонцi мiста виснаженi до краю, щодня та щоночi боi, ворог засипае рiв перед фортецею, бракуе води, закiнчуються кулi, конi впали, «змилуйся, добродiю, якнайшвидше поспiшайте й рятунку нам давайте». Про те ж свiдчать слова полоненого козака, який розповiв, що обложенi iдять конину, води дуже мало, i мiсто тримаеться лише в надii на гетьмана… На вiйськовiй нарадi пiдлеглi нiжинського полковника пообiцяли тримати оборону до 29 червня, пiсля чого, якщо ситуацiя не змiниться, здати фортецю Москвi.
Дев’ять, а то й десять тижнiв утримувався в Конотопi Гуляницький, що дозволило ретельно пiдготувати свiй наступ Івану Виговському.
Конотопська битва
На початку вiйни з Москвою гетьман Виговський роз’яснював ii причини: «…i не з iншоi причини прийняли ми протекторат великого князя московського, як тiльки щоб нашу свободу, здобуту за Божою допомогою й освячену проливом кровi, могти зберегти. Але цар не виправдав надiй Украiни, не давав iй допомоги проти ворогiв, умовлявся з Польщею про поневолення козакiв, наказав ставити фортецю в Киевi, щоб тримати народ у ярмi, царськi воеводи пiдтримували заколоти, нищили край. Та зрада пiдступноi Москви явна в усьому, вона готуе нам ярмо насамперед домашньою, громадянською вiйною, тобто нашою власною зброею. Усе те ми виявили…, а тепер змушенi пiдняти законну оборону, та вдатися до сусiдiв iз проханням про допомогу для своеi свободи. Не в нас лежить причина вiйни, що розгорiлася…» Ця тирада повинна була пiдняти на боротьбу проти пiвнiчних сусiдiв украiнське населення, але чи не бiльш важливою для гетьмана ставала позицiя можливих союзникiв – полякiв i татар. Їх особливо вмовляти не довелося. Кримськi татари були й залишилися принциповими ворогами московiтiв, а Рiч Посполита, не зважаючи на Вiленське перемир’я з Росiею 1656 року, бажала повернути собi втраченi украiнськi землi – тим бiльш, що Гадяцький договiр з Виговським дозволяв розглядати цю проблему вже i в формальному сенсi.
Отже, по-перше, до козакiв Виговського приедналися польськi добровольчi кiннi загони Потоцького, Яблоновського та пiхота Лончинського, також для охорони ставки гетьмана були залученi загони сербських та молдавських найманцiв загальною кiлькiстю близько 3800 чоловiк. Крiм того, було досягнуто домовленостi з кримським ханом Мухаммедом-Гiреем IV про допомогу; хан з’явився на початку червня на чолi 30-тисячного вiйська. Переправившись 10 червня через р. Орель, хан одразу ж послав великий загiн пiд Говтву, де точилися боi мiж гетьманцями та iх ворогами з числа московiтiв i опозицiонерiв. Росiяни були розгромленi.
Ще не дочекавшись пiдходу татар, але одержавши звiстку про те, що вони йдуть, Виговський вирушив iз села Бикова[70 - Нинi смт. Новий Биков в Чернiгiвськiй областi.], де його вiйська стояли обозом, в напрямку на Конотоп. Пройшовши Ічню, що на рiчцi Удаi, гетьман зупинився в 10 верстах вiд неi – на Крупич-полi. 24 червня до нього приедналися i татари Мухаммед-Гiрея IV кiлькiстю до 30 тисяч. Згiдно з даними, що наводить М. Маркевич, татарське вiйсько очолював не хан, а Калга-султан. Вочевидь при Виговському ще ранiше перебував Нурадин-султан, а крiм кримчакiв, в татарському вiйську були представники Бiлгородськоi, Ногайськоi, Азовськоi орди. Кiлькiсть татарських союзникiв переважала кiлькiсть самих козакiв. Виговський зiбрав пiд своiми хоругвами 16 тисяч чоловiк пiд керiвництвом десяти полковникiв: чернiгiвського – О. Силича, паволоцького – І. Богуна, переяславського – Т. Цецюру, канiвського – І. Лизогуба, уманського – М. Ханенка, черкаського – Ф. Джулая, кальницького – І. Вертелецького, бiлоцеркiвського – І. Кравченка, подiльського – О. Гоголя, прилуцького – П. Дорошенка. Поряд з гетьманом перебували авторитетнi старшини – обозний Т. Носач, суддi – Г. Гапонович i Ф. Лобода. Найманцi знаходилися пiд загальною командою А. Потоцького i шляхтича Ю. Немирича. За словами Самовидця: «І там гетьман Виговський зi всiею старшиною, а полковники i сотники зi всiею черню присягали хану кримському на том, аби його не вiдступати, там же i хан з солтанами й усiми мурзами присягав козакам, аби iх не вiдступити в тiй вiйнi, як ударяться з вiйськом московським». Цiкаво, що договiр татар з Виговським на Крупич-полi постае дещо в iншому свiтлi, зважаючи на матерiали допитiв родичiв гетьмана – двоюрiдного брата Ю. Виговського i дядька І. Виговського, якi пiзнiше потрапили в росiйський полон. Вони вказували на те, що гетьман домовився з союзниками про допомогу не тiльки в окремiй операцii, а й на майбутне. Ось про що говорили цi свiдки подiй: «На кого хан вiйною пiде, i iм iти з ним, а хану… допомагати гетьману проти всякого неприятеля…»
З Крупич-поля обидвi частини вiйська вирушили до Конотопа, який знаходився на вiдстанi трьохденного переходу. За 22 версти до мiста бiля с. Тиницi в низинi р. Борзни[71 - Зараз на цьому мiсцi знаходиться одне з сiл Бахмацького району Чернiгiвськоi областi.]союзники зупинилися, оскiльки не збиралися завчасно видавати себе ворогу. Наперед були вiдправленi загони, якi повиннi були взяти язикiв, а також розвiдати обстановку бiля переправи через рiку Куколку приблизно в 12 кiлометрах на пiвденний захiд вiд Конотопа. До речi, ця рiка е однiею з загадок тих подiй. Куколка дiйсно iснуе i зараз на Конотопщинi. Але в козацьких лiтописах, а як слiдство – в бiльшостi iсторичних творiв, що описують Конотопську битву, мова йде про iншу рiчку – Сосновку. Сумнiви в тому, що саме переправа через неi була мiсцем славнозвiсноi баталii, виказав вiдомий дослiдник украiнськоi iсторii i, до того ж, iсторii саме Конотопщини О. Лазаревський. Його думку пiдтримуе сучасний iсторик А. Бульвiнський. Вiн також вважае, що подii розгорталися на рiчцi Куколцi.
Десь на рiчцi вiдбувся перший бiй мiж силами Виговського i Трубецького, який носив локальний характер. Чи то гетьман намагався пiдняти бойовий дух своiх козакiв (мета, якоi можна досягнути незначною перемогою в сутичцi напередоднi основних подiй), чи то единим завданням була розвiдка i здобуття язика. Так чи iнакше, але передовi загони Виговського вступили в зiткнення з окремими загонами росiян та перемогли в цiй битвi. За даними Самовидця вона вiдбулася поблизу переправи бiля села Сосновка (чи не е назва села причиною плутанини з назвами рiчок?): «…І зараз з-пiд Тиницi пiд’iзд добрий вiдправили, де прийшовши на переправу в селi Сосновцi… де язика взяли». Те ж мiсце – село Сосновка – називае i статейний список самого князя Трубецького. За цим документом, ця перша зустрiч вiйськ гетьмана i ближнього боярина вiдбулася 27 червня. Дещо iншi вiдомостi мiстяться у лiтописi Величка. Тут говориться, що перша сутичка мала мiсце пiд Шаповаловкою – селом, яке знаходилось на тiй же Куколцi, але дещо ближче до Конотопа. Треба сказати, що вже згадуваний О. Лазаревський стверджуе, що це село з’явилося на мапi Конотопщини пiзнiше, нiж вiдбувалися описуванi нами подii.
В чому навряд чи потрiбно мати сумнiв, так це в дещо дивнiй необiзнаностi росiйських воевод щодо кiлькостi вiйськ, якi привiв з собою гетьман Іван Виговський. Створюеться враження, що Трубецькой i Ромодановський до останнього моменту не знали, де знаходиться гетьман, чи об’еднався вiн з татарами, скiльки шабель в його армii: «А чи багато людей i цар чи царевич, чи мурзи i зрадник Івашка Виговський з ними, i про те достовiрно було невiдомо». Тому московськi вiйська залишалися розпорошеними i, цiлком вiрогiдно, саме тому князь вiдправив на бiй з основними силами гетьмана i татар вiдносно невелику армiю, про що йдеться нижче. Не зовсiм зрозумiло, куди ж дiлися тi сто тисяч, якi почали наступ з Путивля. Може iх i не було? Тут буде доречно навести цитату зi статтi основного сучасного опонента украiнських iсторикiв росiйського вченого І. Бабулiна: «Згiдно “Кошторису военних сил Московськоi держави в 1663 роцi” загальна чисельнiсть усiеi дiючоi росiйськоi армii в кульмiнацiйний перiод росiйсько-польськоi вiйни складала бiля 122 тисяч чоловiк…»
Завдання Виговському значно полегшив своiми вiдважними дiями обложений в Конотопi Гуляницький. Ми вже говорили про те, що Трубецькой вiдвiв велику частину своеi армii, зважаючи на великi втрати, пов’язанi з регулярними вилазками козакiв з мiста. Іншою причиною такого роздiлу могли стати проблеми з постачанням – не так вже й легко нагодувати багатотисячне вiйсько – полководцi були вимушенi розташовувати частини армii в рiзних мiсцях. Одну з останнiх своiх вилазок козаки Гуляницького провели напередоднi битви мiж вiйськом Виговського i росiянами. В результатi Трубецькой вимушений був утримувати бiля мiста значнi сили, поки другу частину армii громили за Сосновською переправою.
Отже, якщо прийняти до уваги вiдомостi Величка, перша сутичка з московським роз’iздом сталася десь 24–25 червня 1659 року. 27 червня вiдбуваеться бiй, про який свiдчить статейний список О. Трубецького. Мабуть вже перед цiею сутичкою, що мала за мету спровокувати росiян на велику битву на Сосновськiй переправi, частина татар вiдправилася до урочища Пустоi Торговицi в семи кiлометрах вiд села Сосновка на схiд в улоговинi русла колишньоi рiчки Торговиця. Це урочище являло собою сильно заболочений яр завширшки кiлометр з досить високими берегами. Мухаммед-Гiрей IV (якщо вiн взагалi був на мiсцi подiй) переправився на конотопську сторону рiчки. Козаками за вiдсутностi виступившего назустрiч росiянам Виговського повинен був командувати брат Григорiя Гуляницького Степан.
Роздратований набiгом козакiв 27 червня, Трубецькой направив до Сосновськоi переправи частину своiх вiйськ, якими командували Семен Пожарський i Григорiй Ромодановський. До сих пiр точаться спори вiдносно кiлькостi московського вiйська. Гетьман в листi до полякiв вказував на 15 тисяч супротивникiв, i це цiкаво, бо виходить, що сам переможець називае одну з найменших кiлькостей ворогiв. Самовидець пише про 20–30 тисяч чоловiк, Величко стверджуе, що Пожарському було дано «кiльканадцять тисяч рейтарiв та iншого доброго кiнного вiйська». Польськi джерела пiднiмають чисельнiсть вже до 40–50 тисяч чоловiк, а турецький iсторик Наiма прямо вказуе на 50 тисяч. Украiнськi iсторики Костомаров, Антонович, Дорошенко називають 30 тисяч чоловiк в московськiй армii Пожарського. Найбiльш скромне число – 10 тисяч – знаходимо в трудах радянського iсторика Олiйника, але в нього, звiсна рiч, були причини, щоб не перебiльшувати значення успiху украiнського вiйська в боротьбi зi «старшим братом». Додамо, що серед пiдлеглих Пожарському росiян пiд Сосновкою були i козаки Івана Безпалого у кiлькостi двох тисяч пiд командуванням полковникiв Г. Іванова i М. Козловського, а крiм кiнноти в вiйську була i деяка кiлькiсть пiхоти, хоча основну частину складала саме кавалерiя. Найбiльш боездатною частиною загону Пожарського були рейтарськi полки пiд началом iноземцiв-полковникiв А. Фанстробеля i В. Джонстона з драгунськими ротами (бiля 4 тисяч чоловiк) – вони, звiсно, були ближче за своiми характеристиками до передових европейських армiй.
Щодо кiлькостi вiйськ козакiв i татар, то тут iснуе бiльша одностайнiсть – 50–60 тисяч чоловiк. При цьому бiльшу частину армii складали татари у кiлькостi 30–40 тисяч. На Пусту Торговицю хан вiдправив не всiх своiх татар, а «перебраних» – найбiльш досвiдчену, кращу частину армii. Вiрогiдно, там в засiдцi перебували на першому етапi бою 15–25 тисяч ординцiв, iншi ж приймали участь в стартовому зiткненнi козакiв з московiтами на переправi. Знаючи, як розвивалися подii надалi, логiчно припустити, що незначна кiлькiсть татар, що вiдразу ж вдалася до бою разом з Виговським, була потрiбна гетьману i хану, щоб замилити очi московським полководцям, якi все ж таки знали, що гетьман привiв з собою кримських воiнiв. Вони лише не знали, де цi татари i скiльки iх насправдi.
Обидвi армii зустрiлися бiля цiеi переправи 28 червня. Цей день i увiйшов в iсторiю як дата Конотопськоi битви. Скорiш за все, першими до переправи пiдiйшли росiяни. Наiма свiдчить, що татарський роз’iзд виявив московськi частини бiля переправи i тiльки потiм було прийнято рiшення атакувати саме вiйська Пожарського, а не залишенi пiд Конотопом i бiльш чисельнi сили Трубецького[72 - Акуратнiсть у використаннi джерел вимагае вiд нас передати i дещо вiдмiнний вiд наведеного хiд подiй, який надае в своему лiтописi Величко. За його словами, 28 червня Виговський не чекав на росiян на переправi пiсля бою з передовими частинами Трубецького, що вiдбувся напередоднi. На свiтанку 28 червня гетьман атакував частини І. Безпалого бiля Конотопа. І навiть пiсля цього вiн не вiдiйшов вiд мiста. Бачачи дуже невелику кiлькiсть людей у супротивника, Трубецькой вiдправив проти нього Пожарського. Вiдбулася ще одна сутичка пiд Конотопом, в якiй Виговський, ясна рiч, вiдступив. Пожарський погнався за ним i на плечах ворогiв переправився через Куколку.].
Лiтописи донесли до нас настрiй, який царив в росiйському таборi. Якщо бiльш досвiдченi воеводи вагалися i не були впевненi, чи потрiбно переходити рiчку, то зовсiм iнакше повiв себе молодий i темпераментний князь Семен Пожарський. Навiть свiдчення полонених козакiв про великi сили татар лише розпалили марнославного воеводу. «Давай ханiшку! Давай Нурадина, давай Калгу! Усiх iх бодених матерiв i вирубаемо, i виполонемо!» – кричав Пожарський.
Таким чином, князь розраховував на повну перемогу i першим почав бiй, перейшовши на iнший берег чи то Куколки, чи то Сосновки. Ромодановський з невеликим загоном залишився на правому березi рiки. На протилежному березi росiяни почали встановлювати своi батареi. Проти них спочатку виступив зовсiм невеликий авангард Виговського – по деяким оцiнкам, всього п’ять тисяч чоловiк – козакiв, европейських найманцiв i татар. Звiсно, що цей поставлений для заманювання загiн, як тiльки почали стрiляти росiйськi гармати, швидко вiдступив, вiдтягуючи за собою вiд переправи розпалене першою вдачею московське вiйсько. Давався взнаки характер будь-якоi феодальноi армii – шляхетнi лицарi в усi часи мало пiклувалися про взаемодiю з пiхотою та артилерiею, а побачивши можливiсть здiйснити подвиг, втрачали обережнiсть i забували про дисциплiну. Схоже на те, що саме так повели себе росiйськi дворяни i потрапили в пастку. Виговський свiдомо вiдступав у напрямку Пустоi Торговицi, де, як ми пам’ятаемо, стояли основнi татарськi сили Нурадина i Калги.
Наведемо тут розповiдь про ще один важливий епiзод битви, але вiдразу ж пояснимо, що вiн мiститься в працi «Гетьманство Виговського» М. Костомарова, який користувався не дуже достовiрними вiдомостями з лiтопису Величка i польськоi хронiки В. Коховського. Опис цього епiзоду завдяки авторитету iсторика перекочував в труди І. Левицького, В. Каргалова, Ю. Мицика, О. Апанович, але ставиться пiд аргументований сумнiв О. Лазаревським i сучасним знавцем проблеми А. Бульвiнським. Епiзод стосуеться допомоги, яку нiбито забезпечив Виговському С. Гуляницький.
Отже, якщо приймати на вiру iнформацiю Костомарова, поки росiяни наздоганяли гетьмана, Степан Гуляницький з iншим козацьким загоном готував iм сюрприз, що повинен був доповнити картину, пензлi для якоi вже тримали в руках татари. Пiд прикриттям навмисно виритого рову козаки рушили до мосту через Куколку. Вiн був зруйнований, що вже не давало московiтам повернутися тим же шляхом. Але й цього С. Гуляницькому здалося недостатньо. Залишками цiеi споруди, а також вербою та комишами козаки загатили рiчку, Куколка розлилася по простору за спинами кiнноти Пожарського, перетворивши лук на болото. Інше болото поступово опинилося, навпаки, перед обличчям росiян – це було те саме урочище Торговиця. Московiти знали про це мiсце, щоправда, не вiдали, наскiльки далеко простягаеться це болото, а також не могли собi уявити, що тут знайде укриття чисельна татарська кавалерiя, яка ще й знайде спосiб обiйти небезпечну трясовину пiд час атаки.
Якщо все було саме так, то успiшнi дii козакiв пiд Конотопом ще раз пiдтвердили той факт, що у вмiннi пристосовуватися до мiсцевостi i пристосовувати цю мiсцевiсть до себе iм не було рiвних. Це дае нам привiд звернутися до короткого аналiзу бойових характеристик супротивникiв дворянськоi кiнноти – козацького вiйська. Звiсно, формат даноi книги навряд чи вимагае вiд нас ретельного повторення усiх тих описiв козакiв-воiнiв, що легко можна знайти у будь-якiй вiдомiй працi з iсторii козацтва. Ми звернемо увагу лише на деякi важливi риси вiйськового мистецтва славетних украiнських воякiв.
