скачать книгу бесплатно
Батько Тарасiв довго висiв серед села мерзлий, увесь в iнею, як статуя. Тарас ходив щодня повз батька i навiть звик. Батько його був великий герой. Тарас вирiшив зробитись таким, як батько, тiльки багато хитрiшим – вирiшив не попадатися нiмцям до рук.
Тарас убив нiмця, того, що вiшав батька. Жив вiн у тiтки. Хоча Тарасову тiтку за це, правда, i розстрiляли, Тарас не горював: все-таки на вiйнi, думав вiн, тiтка менше варта, нiж отакий нiмець, що може вiшати людей. Крiм того, тiтка була слiпа на одне око i дуже скупа. Нiчого було не дасть, як прийдеш до неi гулять. Нi тобi огiрка, нi маку, нi яблук, так що Тарасу доводилось все це добувати у тiтки iншим способом.
Проте нiмця, що застрелив тiтку, Тарас теж убив. Вiн замiнував його хату.
Тарасу здавалося, що вiн знав уже нiмецьку мову. Так вiн ii вивчив. У Тараса було багато рiзних нiмецьких речей. Були пляшки з горiлкою, гранати, один автомат, чотири парабелуми, маузер з дерев’яною колодкою, сигари, якiсь ще гумовi скрученi плiвочки невiдомого призначення, були лiхтарики, були десяткiв два мiн, кiлька ящикiв патронiв. Був бiнокль i багато зубноi пасти, яку вiн пробував було iсти мерзлу, так вона гарно пахла. Були нiмецькi казанки, касок з п’ять.
У Тараса ще не було ненавистi до нiмцiв. Вiн ще був малий. Але вiн добре знав i вiдчував усiею своею маленькою войовничою душею, що iх треба вбивати, i чим бiльше, тим краще. Треба нищити. Що як iх не понищити, то вони знищать потроху всiх – i маму, i все село. Одного з двох нiмцiв вiн убив у вiкно, коли вони роздягалися i голi били вошi. Тодi вiн вистрiлив у одного i вбив його наповал, а другий утiк з хати голий на мороз. Тим часом Тарас втiк у дот.
Один раз вiн помагав нiмцям пиляти сад на дрова. Вiн зносив дрова у хату, уже вечорiло. Розпалили пiч, а Тарас залiз пiд лавку, пiд пiл, а звiдти на пiч. Повечерявши, нiмцi сiли четверо грати в карти. Двое сидiли рядом тут же i роздивлялися якiсь смiшнi картинки. Тодi Тарас кинув у них бомбу з печi i вбив усiх.
Тарас ще не мав ненавистi до нiмцiв, але вiн почував, що вони не дадуть йому вирости великим i помститися за батька. Вони бояться його, Тараса, i не сьогоднi-завтра вб’ють, i Тарас вирiшив сам убити iх як можна бiльше. Тарас знав, що нiмцiв треба убивати, треба боротися за свое життя, за iснування.
До сторiнки про дiдiв-харонiв.
– Така, мабуть, ваша планета. Сильно миша тiкала на схiд. Вiщування таке.
– Нiчого, не дрефте, дiду. Ми вернемось.
Дiд подивився на Т. i плюнув через плече:
– Та ти-то вернешся… А от наших людей багато не вернеться. А ти, як полова, носить тебе всiма вiтрами. За тебе поб’ються.
– Этот дед националист.
Часом вони перевозили двома човнами. Тодi вони говорили тихо i спокiйно один з одним про своiх клiентiв образливi речi, нiби iх тут не було.
Описати дiалог.
У обох дiдiв онуки чи сини вiйськовi на фiнському та на Хасанi, на Далекому Сходi, у Монголii. Вони гордi синами.
– Коли б оце мiй Лаврiн да був тут, так вiн би оцю шушваль перестрiляв би власною рукою. Куди тобi. Той не одступить, чорта з два.
– Еге. Отакий i мiй Семен. Його огнем печи, на куски рiж, ну не одступить i нi за якi грошi не пiддасться.
– А це все мотлох. Тiкае, як миша. Думае спастись, а воно, мабуть, вийде так, що харкатимуть кров’ю довго, а це ж бо треба буде забирати назад, – еге. Та треба все одно проливать кров. Шутка сказать, скiльки землi прийдеться забирать назад.
– Не вмiете битися?
– Що сказано в уставi? Стрiляеш – возненавидь цiль. А де ваша ненависть?
– У радiо!
– Еге. Та в газетках. А вмирать боiтеся. Значить, ненавистi нема.
– Іще нема, ще, казав той, тiльки прорiзаеться. Ох, буде мороки. О, пливе щось. Наш чи нiмець? Нiмець. А, гидота, де ти взявся на нашу голову, до чорта iх пливе, так, як пацюки.
Я з насолодою слухав кожне його слово. Дiд вiрив у нашу перемогу.
Ми не знали, що казати.
– Прощайте, спасибi.
– Ідiть пiд три чорти. Крутитесь. Ідiть собi, не крутiться перед очима…
– Я б на Днiпрi вмер. Мене б з Днiпра не те що Гiтлер, а сам нечистий би не вигнав, прости Господи.
– А танкетки… – хотiв було хтось щось сказати.
– Ну й що, що танкетки? – перебив дiд, очевидно, не маючи нiякого бажання вислуховувати нас. – Скiльки вона там вас може вбити, та танкетка, якщо од неi не тiкають?… Я вже свое одвоював. Он мiй Лаврiн на Хасанi, чули, що зробив з японцями? От. Так-то, Лаврiн от. Танкетки, – розсердився дiд. – Людська душа молодецька сильнiша за всяку танкетку! Була, есть i буде. Як ото в пiснях: «У нашого Морозенка червоная стрiчка. Де проiхав Морозенко – кровавая рiчка». – О… Ото був воiн. Або мiй покiйний батько з генералом Скобелевим брали Плевну… А що ж накажете робити тепер нам з нiмцями? Що передати iм? Як у вiчi дивитися?
– Ми ще повернемось.
– Та ти, мабуть, повернешся.
Почулася стрiлянина. Ракети. Крики одчайдушнi.
– Ого-гов! Подай човна. Ого-ов-ов! Човна!
– О, вже скугичуть. Подамо, не кричи, чорт тебе не вiзьме.
Поперевозили дiди всiх. Посiдали на березi i, дивлячись на той бiк, гiрко, по-дiдiвськи заплакали.
– Синочки нашi, що ж це ви поробили?
І коли iх на другий день нiмцi вiшали серед села у присутностi всiх людей, вони поклонилися один одному й не захотiли з нiмцями говорити.
Валуйки
– Слухай, чого ти з ним розмовляв? Цей же дiд нацiоналiст, хiба не видно! – сказав уже в кущах Тополi другий в таких же ременях – журналiст Вересай.
– Нiчого. Ми повернемось. Я йому цього не забуду.
– Прощайте, дiди. Спасибi вам за труд.
– Постiйте трохи. Так що ж передати прикажете ворогу, як стрiчать його i як у вiчi дивитися?
– Скажете iм, що ми повернемось! – сказав «бойкий» журналiст, увесь у новому, в безлiчi нових ременiв, що перетинали його товсту не по лiтах фiгурку по всiх напрямках. Круглi окуляри з товстими, для короткозорих, скельцями, планшетка нова, сумка нова, чоботи хромовi новi.
Дiд подивився на журналiста.
– Як тебе зовуть?
– Семен Тополя.
– Гарне iм’я. Теж, мабуть, нове видали. Так я так i скажу: казав Семен Тополя, що вiн вернеться. Його не вiзьме нiяка дальнобiйна пушка. А за остальних не ручаюсь. Мабуть, скажу, багато iх загине на полi бранi, поки не вижене ворогiв з своеi землi к такiй лихiй матерi.
– Я iм не вiрю. Всi вони нацiоналiсти. Ти бачиш? Що передать нiмцям, а, не бiйся, не сказав: товаришi, не могли б ви взяти мене з собою i врятувати мене вiд фашистiв? Ой! Хто тут? Стрiляю! – закричав раптом Вересай, почувши недалеко справа у лозi якесь сопiння.
– Та не стрiляй. Пужливий який, чорт вас тут носить, – почувся зовсiм близько голос ще одного сьогобiчного дiда, що витяг свого човна з лози, аби заступити нiчну варту украiнського Харона на Днiпрi.
Я сидiв у човнi i дивився на дiда, на рiчку, тиху i чарiвну, i менi здавалося, що мене перевозять на той свiт. Я не хотiв вставати з човна. Було соромно, розпачливо i жалько, так жалько. Було багато почуттiв. Коли б iх скласти в одне почуття гнiву – рiчки б розступилися передо мною.
Я йшов лозяною стежкою. Менi було важко, я говорив дiду:
– Ми вернемось, дiдусю. Простiть нас. Ми вернемося, як би дорого ми не заплатили за нестаток ненавистi. Простiть нас, дiду, що не доглянули ми вашу старiсть. Спасибi вам, нашi харони. Не жалiйте нас. Жаль i збiльшуе ненависть, i пiдточуе коренi ненавистi. Як шашiль. В оцiй рiчцi ми втопили свiй жаль i вийшли на берег спустошенi. Хай же душi нашi наливаються ненавистю до ворога i презирством до смертi.
– А ви думаете, нам не важко i не жалько одступати?
– А що менi думать! Думайте ви. Життя ж ваше вже, а не мое. А я тiльки так скажу. Не з тiеi пляшки наливаете. П’ете жаль i скорботи. Це, хлопчику, не вашi напоi. Це напоi бабськi. А вам би треба було од крепкоi ненавистi налити та презирства до смертi. От ваше вино. А жаль – це не ваше занятiе. Ваш жаль породить багато жалю, i слiз, i розпачу людського. Перемагають гордi, а не жалiсливi.
– Та що ти з ними, сопляками, говориш?
В цей час снаряд упав недалеко од нас i пiднiс догори великий водяний стовп. Всi понишкли i схопилися за борти човна.
– Сидiть тихо, коли не вмiете плавать.
– А що риби поглушить у рiчках!
– Еге. Позаторiк подохла од задухи, а решту зараз нiмець висадить гарматами. Спустiють i рiчки, мабуть, i все на свiтi.
– Нiмець ненавидить цiль, а ви? А ви все думаете, а треба не думати, а ненавидiти цiль…
– Я ненавиджу нiмцiв, дiду, всiею свое душею, – крикнув Сеня Тополя i навiть схопився за нову кобуру.
– Значить, душа в тебе мала. А ти прикуй себе ланцюгом до кулемета та й клади ворога мовчки до смертi, а там уже люди розберуться, який ти був – нервний чи нi. А то виходить, що ненавистi в тобi багато, правда, а нервiв, а любовi до себе ще бiльше, от i «перевезiть, дiду».
– Ну це не всякий може.
– Отож-то й е. А треба, щоб всякий мiг, iсти ж усякий требуе. І язиком галакать всi навчились.
– Багато вони вчилися ненавидiти дома всяких несогласних, так у них до нiмцiв не вистачило, чи що? Та хто iх зна.
Тополя притих.
Коли до берега пiд’iхали нiмцi, збудженi i гарячi, як хорти, – вони довго й нещадно били дiда Савку i дiда Платона, потiм сiли в човен i велiли перевозити негайно на той берег. Посеред Днiпра Савка до Платона:
– Платоне, прости мене.
– Бог простить.
– У другий раз – Бог простить. У третiй раз – Бог простить.
– Прости i ти мене, Савко…
Кинулись дiди на правий берег, i перекинули човна з нiмцями, i потонули з ними у тихих водах сивого Днiпра.
Всяка бувае душа – одна, як Днiпро, друга часом, як калюжа, по кiсточки, а часом бувае так, що i калюжки нема, а неначе, звиняйте, вiл п…
– А коли душа велика, а чоловiк нервовий?
– Подайте човен, ого-го-го. Човен подайте. Ага-га-га-го-о-о-о. Човен! – розпинався хтось на березi.
– О, нервенi душi заметушились. – Оглянувся Савка. – Отак i накличуть нiмцiв. А нема того, щоб тихо посидiти та подумати.
– Я Герой Радянського Союзу. Я не боюся смертi. Я знищив ворогiв багато. Ненависть прорiзалася в менi аж на Днiпрi, а зараз вона визрiла в менi, як квiтка. Скажу вам правду. Нiчого в життi так не хочу, як пiсля вiйни, коли буду живий, поiхати до того дiда, поклонитися йому в ноги за науку.
– І гарненько вiдчитать, щоб не зазнавався на старостi лiт, – сказав один з тих непоправних тупиць, яких навiть вiйна не виправить… Чи, мо’, це i був той самий журналiст Сеня Тополя.
– Не поклонитесь, товаришу командир, – сказав молодий, рокiв вiсiмнадцяти боець.
Всi подивилися на бiйця.
– В ту ж нiч прийшли на берег нiмцi…
– А ти звiдки це знаеш?
– Я був тодi хлопцем, що сидiв мовчки на лопачинi. Я один тiльки й виплив до берега. А дiди з нiмцями потонули в Днiпрi.
– Встать! – пролунав владний голос полковника.
Ми встали i стояли хвилину. Далi ми мусили вийти всi. Нам здавалося, що землянка вибухне од наших сердець. Ми вийшли. Була нiч.
10/V
Перед самим вiкном летить нiмецький самольот. Стрiляють почiм зря зенiтки, i все мимо.
– Чорт його знае, що воно таке почалося. Всяке г… собаче понадiвае на себе ремiння та зброi, та не якого-небудь, а нового.
– Еге.
– А це ж усе грошi!
– Еге.
– Оце недавно перед вечором одну партiю вiз. Так одно, таку його мать, вродi оцього, що в очках, теж у новому, так ще револьвер витягло та кричить: вези, каже, скорее, нацiоналiст, а то застрелю. Їй-бо, правда. А в самого руки тремтять i очi викаряченi, повiриш, ну як ото у носiра або в краснопiрки од страху. От так людина!
– А, чортi-що!
– Еге. А один шинелю давав i новi чоботи. Що ж ти, кажу, казенне iмущество роздаеш? Дак розсердився да почав по матушцi: я, каже, вас, контрреволюцiонерiв, мiльйон разстрiляю, як вернуся! Отакий блазень, ну ти подумай! О, здорово гупае. Скоро, мабуть, появиться герман.
– Да, бояться. А не знають того, трясця iх матерi, що вже кому на вiйнi судилося вмерти, так не викрутиться. Не здожене куля, здожене воша, а вiйна свое, казав той, вiзьме.
Ми йшли до рiчки лозами. Лози були високi, густi. Йшли ми стежкою. Дiди йшли з сiтками i хропачами дуже поволi, нiби на звичайну нiчну рибну ловлю, i, здавалося, не звертали жодноi уваги нi на стрiлянину гарматну, нi на далеку – кулеметну, нi на рев нiчних нiмецьких лiтакiв, що кидали гранати куди попало, нi на свiтловi парашути; словом, увесь нiмецький феерверк, що так замучив нас за останнi днi важкого вiдступу, для них нiби зовсiм не iснував.
– Слухай, батьку, – звернувся до дiда Савки один журналiст, який вважав, що коли вiн переiде благополучно рiчку, то на все життя уже буде вiдомий тим, що попав у оточення. – Слухай, батьку. Ти не можеш iти трохи швидше?
Савка не одповiв.
