скачать книгу бесплатно
Чухно
Та бачу, що ти сам. Але чого
Вночi заглядать до директора?
Накрив я на гарячому його:
Смородину геть потрощив i ринву
Погнув, як до вiкна вiн перся.
Вчитель
Ви хто такий? Чого вам треба?
Невiдомий
Хай пустить дiд, а то махну навiдлiг —
І буде мокро в кабiнетi.
Чухно
Ти бач, яке! Пострижене й небрите,
А ще, пащекувате, пащекуе.
Вчитель
Пустiть його. І йдiть собi, Чухно.
Чухно
Та я пущу. От ви вже не пустiть,
А то втече ця пташка пересильна.
Чухно виходить, кричить вже за порогом:
А я дробовку зарядив не сiллю.
Тож на жакан на вовчий не пiдлазь!
Вчитель
Ви хто такий, питаю? Вам чого?
Невiдомий
А з вами оце хто? Хай вийде!
Я прошу вас.
Вчитель
Нема йому чого виходити. Це – друг мiй.
А ви – брутальний, грубий чоловiк.
Невiдомий сiдае i починае плакати. Плаче надривно, розвозячи сльози мокрою кепкою. Вальтер оторопiло дивиться на нього, а Вчитель вже хоче пiдiйти до невiдомого, щоб заспокоiти його, аж раптом того проривае:
Невiдомий
Оце менi так варто було мучитись,
Щоб ви мене ошпарили словами.
Ви, ви, сам Вчитель.
Та знаете, я скiльки поiздiв мiняв,
Аби до вас дiстатись.
Я пiвкраiни од Архангельська
Проiхав, аби вас уздрiти.
Так, в’язень я. Що витрiщили очi?
Це хто такий? Я прошу – нас лишiть.
У мене пильна справа е до Вчителя.
Вальтер пориваеться вийти. Вчитель зупиняе його очима, потiм каже:
Вчитель
Сидiть, я прошу, Вальтере. А ви кажiть.
Це – вчитель теж. І вчителевi – можна.
Ми слухаемо вас.
Невiдомий
Я – Савка Бляха. Я – в’язень.
І втiк до вас, як вже тiкав не раз,
Та все мене ловили там, то тут,
А цього разу врештi пощастило.
Ви знаете, менi п’ять лiт добавлять
За оцю втечу, та не мiг дозволити
Собi я з вами не зустрiтись.
Вчитель
З кумедними замашками в’язень?
Чого тiкали? І за вiщо сiли?
Бляха
Чого тiкав – то ясно. Сiв за вiщо?
То вже складнiша i лихiша штука.
Та ви гадаете – чого сюди принесло
Аж з-пiд Архангельська? До вас
Чистенькi iдуть бiльше, тi, облизанi,
А тут таврованець приперся – та ще як!
Та це все кусанина – бiльш себе.
Отож розповiдатиму, бо чую, чую вже
В своiх слiдах вiвчарок запах.
Отож – коротше, хоч коротше – довше.
Я вiддавна схиляюсь перед вами.
Здивованi? Я прочитав у «Комсомолцi»
«Бачити себе», не прочитав, а декiлька
Разiв буквально пив запоем.
Та й iншим в’язням вголос теж читав.
Я вражений був тонкiстю очей
І серця вашого – для iнших недосяжна
Оця кмiтливiсть у розгадуваннi
Усiх вiдтiнкiв людськоi душi.
Розумнiшого i повчальнiшого я
Не зустрiчав нiчого.
Я бережу цi витинки. І от якось
Мене осяяло – я стiльки вже тiкав,
І, думаю, ще раз втечу
Й дiстануся до Вчителя,
І розповiм йому про себе, i подякую
Йому за те, що вiн дiтей шануе,
Щоб не були вони такi нещаснi,
Щоб все життя не мучились вони,
Як я катуюсь, – я всього лиш жертва
Потворного й гидкого виховання.
Писав до вас я, i не раз.
Вчитель
Я пам’ятаю. Вам iще сидiти.
Здаеться, одинадцять лiт за вбивство.
Бляха
Учителю! За вбивство? Як ви можете!
Та вже не одинадцять – вже шiстнадцять.
П’ятiрочку добавлять – будьте певнi.
Над нарами у мене – ваш портрет.
Як вiруючi з Богом розмовляють,
Так сповiдаюсь перед вами я.
Бо я вас розумiю бiльше всiх,
Бо ви в менi побачили таке,
Та не в менi як в Блясi, а людинi,
Чого не бачать iншi i не хочуть
Побачити. А це мене засмучуе i гне.
Я знав, я знав, що е причини,
Якi мене в тюрму запакували.
Шукав, шукав я. Вiднайшов Ушинського.
Там теж все е, але якось розрiзнено.
Та коли вашi я статтi читав,
Там, наче в чистiй крапелинi,
Вiдбилось все лихе мое дитинство,
Зi всiма злигоднями й хвилюваннями.
Я побачив, я знайшов себе
І те, що загубило так мене, —
Ви вдвое менi стали ближчi,
Дорожчi всiх менi ви стали,
Розкривши менi iстину мою…
Вчитель
Ви почали були про батька?
Заходить дружина. Вона наполохана, хустка накинута на плечi, в очах розгубленiсть i нерозумiння.
Дружина
Що тут сталось?
Вчитель
Нiчого особливого, сiдай послухай.
Це – моя дружина.
Бляха
Даруйте. Та я буду далi.
Дружина сiдае на диванi, кутаеться у велику пухнасту хустку, сторожко позирае на Бляху.
Я вирiс в селi глухому на Полiссi.
Бляшкевич – мое прiзвище. А Бляха-Муха —
Це вже звiдтiль, там охрестили.
Учивсь я в школi абияк.
Ходив я в школу тiльки з переляку.
Коли ж приходила недiля
І дiти всi гуляли так, як дiти,
Наш батько нам вигадував роботу,
Аби не били байдики ми – дiти.
І так було гидотно i нестерпно
Щось колупати на городi тому,
Коли всi хлопцi за м’ячем гасали
Чи грали у «чапаевцiв» та «бiлих».
І я тодi навчивсь дурити батька —
Ховавсь у бур’янах, не йшов у школу,
Приходила вчителька – i костi
Менi болiли люто з тих вiдвiдин.
З дiтей нiхто не розмовляв iз батьком,
Ми мiж собою спiлкувались пошепки,
Вiн йшов у спальню, ми тiкали в кухню,
У кухню вiн, а ми тодi у спальню.
Дрiбних на зошити просили ми у матерi,
Вона ж згиналась перед ним.
