скачать книгу бесплатно
Маленьку душу, Вiру ж бо до лiжка
Залiзного безжально прип’яли.
Фашисти познущались над дружиною —
Вона ж була красунею чарiвною
З гарячими циганськими очима.
Гестапiвець пiднiс дружинi сина
Пiд тi згвалтованi i непокiрнi очi.
Допитувався, хто керуе ними.
«А ненависть!» – вiдповiли тi очi.
«Смертельна ненависть!» – вiдповiли вуста,
Запеченi, змордованi до краю,
І нiмо знов мовчали, нiмували.
Закатували сина за мовчання.
А Вiрi викололи дивнi карi очi
Й повiсили там, у дворi тюрми.
Це сталось саме тодi,
Коли я був поранений пiд Ржевом.
Простреленi у мене груди,
А декiлька осколкiв досi
Сидять в моiх легенях i пiд серцем…
Коли звiльнили рiдний наш район
Вiд окупацii, приiхав я додому,
Дiзнався про лиху трагедiю.
Я слухав допити
Отого полiцая-зрадника,
Що видав iх i був при катуваннях.
І втiк вiд помсти
Фашистський офiцер.
Лишилось в пам’ятi моiй
Лиш прiзвище його – Функе, Франц Функе.
Та ще оця в кишенi, гляньте,
Його сiмейна фотографiя…
Вчитель дiстае з кишенi маленький бiлий конвертик, виймае звiдти фото i пропонуе подивитись присутнiм. Фотографiя йде по руках.
Вчитель
І от, як попiл Клааса
Стукоче в груди Тiля Уленшпiгеля,
Так ця сiмейна фотографiя
Серце мое палить щомитi,
Нагадуе менi кожноi митi,
Що в свiтi е фашизм.
Нiколи не затьмариться в свiдомостi
Цей моторошний злочин звiра-нелюда.
Голос iз хору
Багато з нас, iз старших вчителiв,
Даруйте, що вас так перебиваю,
Пiзнало на собi катiвнi таборiв,
Багато вистраждало – то чи ж варто
Концентруватись на страхiттi, Вчителю?
Так можна вчадiти од жахiв.
Хiба не досить вже, колего?
Головуючий
Не перебивайте. Це ж не гречно.
Та й досить лиховiсна ця iсторiя.
Даруйте, прошу вас, продовжуйте.
Вчитель
Концентруватись на страхiттi – нi.
Концентруватись на пам’ятi – iнше це.
Ось що газети пишуть нинi:
Закiнчився у Кiлi, в ФРН,
Суд над есесiвцем Рiделем,
Творцем «полiпшеноi» душогубки.
В неi потрапляли мешканцi
Окупованого Могильова —
І за одну хвилину гинули.
А «експерти» судовi заявили,
Що смерть в межах хвилини
Не е болiсною i, отже,
Не варто звинувачувати Рiделя
В жорстокостi… Ви чуете – не варто?!
Суд виправдав «рацiоналiзатора».
Серед присяжних вчителi були…
В залi заворушились. Фотографiя поволi переходить з рук у руки i знову повертаеться до Вчителя. Той ховае ii у конверт i кладе в нагрудну кишеню.
Так от. Про вчителiв.
Про ненависть з любовi.
І про любов з великоi ненавистi.
В пенати рiднi повернувшись
І переживши стiльки, я хотiв
Знов йти на фронт.
Хотiв зустрiтися лице в лице
Із Функе, з Францом Функе.
Комiсiя медична жодна
Не могла визнати мене
Навiть «обмежено придатним».
Я знов пiшов у школу.
Я забуття шукав од горя.
Тож працювати, працювати, працювати —
Бодай крихтина забуття у працi.
Я цiлi днi iз дiтьми був, iз дiтьми.
Та м’яко нiч приходила —
Я прокидався о другiй чи о третiй,
Вивiтрювався сон, як не було, —
І працював я, працював затято,
Щодня чекав я з нетерпiнням ранку,
Щоб утопитись у дитячiм щебетi,
Щоб захлинутись у дитячiм вереску,
Як щастя е – воно помiж дiтей.
Як шолоховський той герой,
Я взявся за нiмецьку мову,
Я вiрив (навiть зараз вiрю!),
Що станеться отак, що я зустрiну
Гестапiвця, що катував дружину,
Що вбив ii i сина-крихiтку,
І зможу я сказати по-нiмецьки
Йому все те, до крапельки все те,
Що так виношую запечено
Уже чверть вiку,
Що не забудеться
Й не проститься нiколи.
Я вивчив нiмецьку мову.
Я володiю нею досконало.
А потiм взявсь за польську i за чеську,
Англiйську i болгарську,
Французьку та iспанську,
І за японську мову взявся.
Я вивчив всi цi мови.
Але ж часу таке безмежжя
Вiд другоi години ночi аж до ранку —
Це ж цiла прiрва часу.
Головуючий
Це та пора, шановний друже,
Коли ви пишете своi книжки —
Вiд другоi години ночi i до ранку?
Голос iз хору
Як вам вдалося написати
Педагогiчних праць за цiлий iнститут?
Так, справдi забагато:
Опублiковано триста десять наукових праць,
Тридцять двi книжки з-помiж них?
Вчитель
Я ще раз, ще раз хочу повторити:
Мое натхнення – два чуття глибоких —
Любов i ненависть.
Любов безмежна – до дiтей.
І до фашизму – ненависть бездонна.
Голос iз хору
Чи не здаеться вам, колего,
Не за адресою тут деякi емоцii?
Вчитель
Я декiлька разiв уже бував
В Нiмеччинi Демократичнiй.
І коли вперше я ступив
На землю на нiмецьку,
Коли заглянув я уперше
У синi очi пiонерiв-тельманiвцiв,
Менi зiтхнулося з полегшенням:
Це – новий свiт, це – свiт соцiалiзму.
Сама непримиреннiсть до фашизму
У всiх його субстанцiях…
Гуманнiсть справжня
Полягае в тому,
Що треба комунiстом бути всюди —
І в економiцi, i в науцi,
І в душi людськiй.
Коли учитель не прийде у душу,
Тодi чия вона буде, душа?
І неможливо бути гуманiстом,
Коли не маеш до фашизму ненавистi,
А вiн це зна, як щупальця пускати.
У цьому ваша вища компетентнiсть.
І ще хотiв би я наголосити
Ось на такому, друзi дорогi:
Виховуючи людянiсть, i чуйнiсть,
І почуття людськоi гiдностi,
Не можна забувати нi на хвилю:
Фашистськi вбивцi,
Що надлюдьми себе проголосили,
Теж всi дiтьми були.
Теж радiли сонцю.
Теж листи писали i сповiдались
Своiм коханим матерям.
Теж наречених нiжно обiймали,
Оте розпрокляте все – теж, i теж, i теж,
Садист отой, убивця,
Що голову дитячу
Розбив об кам’яну стiну,
Вiн же голубив, гладив по голiвцi
Свого синочка,
Донечку свою, —
На фото – ви вже бачили його, —
