скачать книгу бесплатно
Зараз такi, молодице, безбожнi часи настали,
Зараз дiвка без ii власного дозволу не крадеться.
А як украв уже, щоб ти був запропастився,
То колись уже ховалися на край свiту —
На Сахалiн чи десь на Вогненну Землю,
А зараз оце – пiд спiдницю до баби…
Марина
Як це – до баби? Вони що – у нашiй хатi?
Степка
В тiм вся бiда, що не в моiй вони хатi.
Колись то було, рокiв, мабуть, з п’ятдесят,
Це було за Польщi, коли я дiвувала,
Так украв був один дiвку таки з весiлля,
То аж в Америцi опинився був з нею.
Тепер оце аж приiхали – пан такий, хоч куди,
Мие вiкна в ООНi i, кажуть, якось без ганчiрки.
Так приiхав оце в село i думав, що мирно буде.
А той, у кого вкрали, не забув-таки, не простив:
Сидiр, що сторожем на конюшнi; на вухо недочувае,
Вибив американовi переднього золотого зуба,
Замiрявся й на другого – сiльрада притримала.
Одсидiв свое за напад на iноземця.
Та який вiн йому iноземець, коли першу жiнку украв?
А цей, бач, Петро, украв, то ховайся в Сибiр, як у пазусi,
А вона його, внучка моя, приконвоiрувала до баби.
Та й як ще украв, хiба по-людськи украв?
Машину чужу на цугундер, сидить в кабiнi
І до Наталки виморгуе: «Давай, мовляв, скiльки чекати!»
Дурепа моя розвiсила вуха, молодого – рукою,
Свекруху – ногою, а свекра – вже чим попало,
І нумо до нього в машину, в весiльнiм вiнку.
Петро таки на БелАЗi, а Копачi – легковими за ним,
Така тепер молодь, господи, женеться – спитай, куди?!
Летiли, то збили (Марино, тепер тримайся) Мавку,
бортом зачепили.
Що воно тепер буде! Смерть – Копачi сказали!..
Марина тiльки тепер усвiдомлюе зв’язок всiх останнiх подiй, без слова пiдводиться, пiдходить до машини, вiдкривае багажник, виймае забруднений брезент – на брезентi одбита голова бiлоi Мавки.
(Сахаеться.)
Господи, це ж чия голова?
Марина
(зовсiм пригноблено)
Моя!
Степка
Молодице, Марино, чи ти при умi?!
Марина
При повному, на який спромоглася за сорок рокiв.
Це моя голова, коли було менi двадцять.
Степка
Твоя голова при тобi. На в’язах. Ясна.
Не дури стару Степку, Марино ласкава.
Марина
Рада була б здурити, та нiяк. Це голова
Двадцятилiтньоi буйноi дiвчини,
В яку закохався скульптор Михайло Турчин.
Де ж вони зараз, твоi втiкачi?
Степка
У найпотаемнiшому закутку, де iх не знайде нiхто.
Не хто-небудь iх сховав – бабця Степка.
(Пильно дивиться на Марину, потiм все ж таки наважуеться.)
В тебе вони у майстернi, Марино…
Марина
А я щойно кричала, немов навiжена,
Савицький мене ледве якось гамував:
«Винних знайдiть негайно, знайдiть менi винних!»
Наче вiдродиться Мавка – Михайлова i моя,
Наче Михайло знову постане живiсiньким,
Наче моi двадцять лiт засвiтяться
Такими ж бездонними, як це Затишне озеро.
Глупота людська, а бабська таки безконечна.
Треба давати вiдбiй, треба себе гамувати.
Треба дзвонити i все на гальмах спускати.
Поiхали – познайомите мене з молодими,
Чи то пак з втiкачами… Поiхали, мамо!
Степка
Не пiду я, Марино, набулась я iз ними.
Та i не знала, що ти ось нагрянеш,
Ти ж нiколи, нiколи об цiй порi…
Марина
А це щось пригнало, бач, наче навмисне.
Невпокоенiсть, туга, якесь очiкування.
Я ж не можу туди не йти, Степанидо Іванiвно.
І йти менi у майстерню просто-таки непристойно…
Степка
А ти йди. Йди, молодице. Мабуть, так i треба.
Іншу я схованку iм налаштую. Ти йди, Марино!
Марина поволi загортае голову Мавки в брезент, поволi кладе загорнуте в багажник. Стоiть, думае, видно, вагаеться. Потiм рвучко сiдае в машину. Машина рушае. Степанида довго дивиться iй услiд – туди, де димок курiе над майстернею, куди мiж негустим лiсом тягнуться електричнi i телефоннi проводи.
Щось е в цiй молодичцi дуже-таки принадливе.
Недарма мiй Михайло так ввивався,
Аж поки не сконав таки з-за неi. Диво!
Таке сухе, розгонисте, таке мужчинське наче.
Як вона теше з тих пенькiв фiгури,
Сокирою орудуе як, господи! Як гупотить по каменю!
Хiба це бабська, людоньки, робота?!
Таж вона цiлу нiч, бува, все гатить, гатить
То долотом, то рашпiлем, то свердлом,
А вранцi мокра – сто потiв посходило.
Хiба ж оце, скажiть, жiноче, бабське дiло!
А ця Марина – хiба ж природа нас для цього сотворила?
Хiба для молотка? Для рашпiля? Чи, може, для зубила?
Бодай би вас, чоловiкiв, пропасниця побила!
А молодиця – просто-таки з неба, хоча б очима!
А що ж менi з Наталкою робити?
Привiються-таки до мене зараз, ось побожусь,
Украсти дiвку – о, на це вiн годен!
А далi що? До баби пiд спiдницю! Така романтика!
Волинська майстерня Марини Турчин. Високо на похилiй стелi сарая впасовано великi вiкна зi свiжими сосновими рамами. В майстернi свiтло. Поруч з майстернею невеличкий закритий закуток, де стоiть лiжко i дубовий столик. Невеличка кухонька. В самiй майстернi вибудовано антресолi, де стоять погруддя, закритi то целофаном, то брезентом, а то i зовсiм розкритi. Найбiльше скульптур з дерева, переважно з липи, з каменю – з бiлого мармуру, сiрого гранiту. Переважають мадонни – вiдома «В’етнамська мати» з руками, сплетеними назад, мати сама розстрiляна, дитина – жива, визирае з-за спини; «Мати-балерина», «Мати-шахтарка», «Праматiр всього сущого», «Майбутня мати», «Мати космонавта», «Матерi молодогвардiйцiв»; багато дитячих скульптур, прекрасних чоловiчих торсiв. На стiнах «Пiета» i «Давид» Мiкеланджело, «Мадонна» Рафаеля, «Мати Хорватiя» Івана Мештровича, кiлька репродукцiй Мура i Архипенка, «Заньковецька» i «Леся в Ялтi» Галини Кальченко, «Княгиня Ольга» i «Соломiя Крушельницька» Теодозii Бриж, скульптури Мухiноi i Голубкiноi. Кiлька робiт Михайла Турчина – окремо. Над усiм – його «Мавка», сама безпосереднiсть, юнiсть, чистота i одвертiсть. Тахта стоiть в кутку. Торшер. Магнiтофон. Приймач на столику. Телефон з довжелезним шнуром. Поруч – багато пенькiв i колод, кiлька мармурових i гранiтних брил. На однiй iз скульптур, можливо, саме на Мавцi, весiльний вiнок з усiею райдугою весiльних стрiчок. На чоловiчому торсi – хвацько накладена парубоцька кепка. Із кутка виходить босонiж, солодко потягуючись, Наталка в куценькiй нiчнiй сорочинi, чорне волосся розметалось по плечах, вона щулиться од холоду – солов’i знадвору збудили.
Наталка
(пiдходить до кошика, що стоiть недалеко бiля дверей, – кошик зверху запнутий старою хусткою)
Дивись, i яблука, i пирiжки, узвар у глечику.
Таки бабуся в мене – зi знаком якостi i перший сорт!
Чи яблука тобi, а чи узвару, Петь?
(П’е з глечика узвар.)
Виходить з того ж таки закутка Петро, вiн в самiсiньких плавках, зверху, правда, накинутий робочий халат Марини, вiн де-не-де пропалений, замурзаний глиною i гiпсом.
Петро
Оце я трохи, Натко, пiдiспав. А то дорога
Геть замордувала, клята. Костоломний шлях!
Наталка
Чим нахваляеться сьогоднi молодий
По першiй шлюбнiй ночi з молодою —
Тим нахваляеться, що трохи пiдiспав!
Гляди менi, проспиш – вкрадуть твою покражу…
Петро
(береться за пироги, за яблука, запивае узваром, апетит подорожнього долае незвичнiсть ситуацii)
