скачать книгу бесплатно
Марина
Який ви нудний, Савицький! Що сталось
У Киевi, чом ви такий захеканий?
І чом так довго-довго про таке коротке?
Савицький
Я ще не приiхав – ви вже встигли образити.
Та сталось не в Киевi – сталося тут.
І треба ж було! Я ж таки наполягав:
Не ставте ii, нещасноi, при дорозi
На випробу всяким п’янчугам шоферам,
Поставте ii на горбi над лiсами —
Для першокурсника рiшення елементарне!
Хiба ж менi зрушить було Турчина,
А з Турчином i Марину Турчин —
Над розвилкою тiльки ставити – й годi!
От i маете – взяла вас розвилка на вила
І мене з вами, грiшного. Та вам байдужiсiнько!
Марина
Вiдшмагати б вас сон-травою!
(Замахуеться на нього букетом.)
Кажiть негайно – i членороздiльно…
Савицький
Збито нашу Мавку, Марино Іванiвно!
Марина
(вона ошелешена)
Савицький, ви не того…
Як – збито Мавку?.. Хiба ii можна збити?
Савицький
Можливо, Марино Іванiвно, бульдозером, танком,
БелАЗом, можливо, – людство вигадливе.
Зачепити плечем ii бiле рамено —
І Мавка в болотi бiлим череп’ям
Кличе на помiч, про допомогу волае…
Марина
(намагаеться зiбратися з думками)
Скiльки ж туди, до урочища Вовчого?
Савицький
Десяток iз гаком. Поiхали?!
Марина
І треба ж до всього ще й Мавку!
Звiдки дiзнались ви, Іване Івановичу?
Савицький
Хазяiн подзвонив у Спiлку.
До вас подзвонив… Вас попередити…
Дзвоник його навздогiнцi за вами летить —
Звати його Іван Іванович Савицький…
Марина
Облиште виглуплюватись, Іване. За вiщо
Все так на мене за кiлька цих лiт навiжених:
Смерть чоловiка, смерть матерi… Смерть Мавки!
Доле, чи можеш ти зупинитись на хвилю?
Навiщо такий божевiльний розбiг?
Центрифуга життя, яка ж вона немилосердна —
За кожен грам щастя тонну лиха вiдважуе…
Перша частина
Весна з соловейком у пазусi
Вдалинi видно довгий дерев’яний сарай над озером – це волинська майстерня Марини Турчин. З комина в’еться димок. Стежка з горба збiгае вниз до гори. З iншого краю озера видно контури дивного птаха, який весь пориваеться злiтати i злетiти не може – це радар. Внизу бiля дороги, на вориннi, сидить баба Степанида – Степка. Вона чекае. Зiщулена, згорблена, як вузлик життя, який меншае щоднини. Вона чогось чекае, вичiкуе на щось. Щось iде – це машина Марини. Машина повiльно, надто повiльно пiд’iздить до баби. Баба не ворухнеться. Марина виходить з машини, цiлуе бабу в руку без слова, Степка цiлуе Марину в лоб – без слова. Марина сiдае внизу, у ногах баби Степаниди…
Марина
Що то за димок над комином?
Степка
Щоб тепло було, щоб зима вивiтрилась.
Марина
Маете щось на душi – кажiть, Степанидо Іванiвно!
Степка
Всього вiдразу не можна – вже краще по крапелинi.
Марина
Тодi ходiмо до майстернi – там слова вийдуть кращi.
Степка
Там слова вийдуть гiршi, тут – трохи вiтром вiзьмуться.
Марина
Хочу диму, хочу вогню, он як курiе. Ходiмо!
Степка
Марино, Марино, i воно тобi треба – i стiльки?!
Чого ти на мене дивишся пильно i моторошно?
Гадаеш, вiдьма знову пiсеньку свою заводить.
Гадаеш, напророкувала, наврочила – i по всьому.
Нi, не по всьому – на мене ланцюг свiй
Доля твоя накидае, на мене… Марино, Марино!
Марина
Хочу диму березового, хочу вогню малинового —
Мене уже та й по всьому нiчим уже не збентежиш:
Слово клади до слова, як дрова на зиму складають,
Спалимо iх в камiнi разом з дрiвцятами вкупi,
Слова горять, наче палiччя, поллятi бензином розпуки.
Степка
Марино, тримайтеся цупко, бабi дурнiй не потурайте.
В словi бiльше вогню i диму, нiж у сухому деревi.
Слухай, Марино, слова всi ховай у пазусi,
Бо коли не захочеш, то можеш не чути i краплi.
Бiда в мене: позавчора було весiлля…
Марина
Господи, як ти говориш! Бiда… позавчора весiлля…
Наталка… Без мене… Та як ви так посмiли!
Степка
Нi з того нi з сього весiлля оте взялося…
Взялося проти волi моеi, можу заприсягтися.
Цi парованi ще зi школи – Петро i Наталка.
«Наталка Полтавка» давно iх попарувала.
Служив Петро у морфлотi – Наталка його чекала.
Два роки був у Вiрменii – Наталка його вичiкувала.
А це був подався в Норiльськ – терпець дiвцi урвався.
Загуляла вона iз тим Копачем, аж дим закурiв.
Губи сухi щодня, а очi – аж дим валуе.
Докотилося аж до весiлля, таке-то, Марино!
Не дiвка, а прiрва, пройдисвiтка – рiдна онука.
Весiлля отут розпаношилось, Копачам прямо – цiлий розор.
А туди вона, бач, телеграму в хуртовину оту, в морози,
Бо од Петра цiлий рiк – нi пiвслова.
Телеграму таку йому дiвка сковерзувала:
«Так як я без тата i без мами, то разом з бабцею Степою
І разом з нареченим моiм Василем Копачем
Просимо тебе на весiлля. Твоя Наталка по „Наталцi Полтавцi“».
Коса зачепила за камiнь – Петро приiхав.
Марина
Уявляю собi, що тут сталося…
Степка
В тiм-то й рiч, молодице, що зась твоiй уявi.
Марина
Що, Петро приiхав… i убив…
Степка
Не убив, а украв…. серед бiлого дня…
Марина
Украв… серед бiлого дня… що украв?
Степка
Не що, а кого, Наталку украв з весiлля!
Степка ридае. Марина ii заспокоюе.
Марина
Не плачте, моя дорога мамо, не треба.
Не плачте, iй-богу, вони знайдуться.
Степка
Бодай би вони пропали, чого iм знаходитись!
