скачать книгу бесплатно
Сковорода
Я чув, як кепкував з вас пашквiлянт:
Тримаючи в руках скрипку,
Людина не здатна сподiяти лихе, —
Так каже старовинна мудрiсть наша,
Сковорода так мовить.
Справжня краса i зло – несумiснi.
Я тридцять лiт блукав
Майданами i торжищами свiту,
Я винiс iстину, як пташку, на руках:
Я восхотiв Сократом на Русi
Служити – i служив учителем.
Нема достойнiшоi справи, нiж оця.
Сопiлку, флейту, скрипку замiсть рiзки.
Свiт ловив мене, та не спiймав.
Я ж свiту не ловив, але спiймав
Добром своiм. Нiколи i нiде
Добро не можна прищепити силою.
Воно тодi вiдразу роги виставить.
То будуть роги зла…
Тож я за вас, земляче!
Корчак
(до Вчителя)
Колего, ви сiдайте.
Ви бачите, за вас усi, за вас.
Чи ви, Макаренко, щось маете супроти!
Вчитель сiдае до столу. Зводиться Макаренко.
Макаренко
(до Вчителя)
У мене е одне запитання.
Скажiть, колего i земляче мiй,
Чи правда, що ви проти мого принципу
В комунiстичнiм вихованнi:
Повага, та поеднана з вимогливiстю?
Вчитель
Коли формулював я другий
Важливий принцип виховання,
Свiдомо я не повторив за вами:
«Повага, та поеднана з вимогливiстю».
У чому рiч, ви скажете?
Я це зробив ось iз яких мотивiв.
Переконався я не раз, не два
В такiй «залежностi математичнiй» —
Коли ви десять раз над вихованцем
Вжили свою безмежну владу,
Аби йому довiрою й любов’ю
Повагу до людини прищепити,
То можете один-единий раз
Вже щось заборонити вихованцю.
Отож – на десять слiв гарячих
Одне холодне, але теж тактовне.
На практицi ж виходить навпаки,
Що десять раз кричать мов навiженi,
І тiльки раз по-людськи заговорять.
«Дiяльнiсть повинна бути моею,
Захоплювати мене,
Виходити з моеi душi», —
Колись Ушинський казав.
У Вашiй формулi:
«Повага, що поеднана з вимогливiстю»,
Багато з педагогiв зрозумiли
Лише примат вимогливостi.
Навчитись легше вимагати, нiж поважати.
Те, що легше всiм,
Те i сприймаеться всiма
І розумiеться само собою.
Чи мав я право
На таку зухвалiсть?
Макаренко
Не тiльки мали право,
Просто – мусили. Ваш досвiд – ваше право.
Я бачу, ми в одному казанi
Кипiли з вами – це найголовнiше,
В огнi любовi до дiтей,
І не абстрактноi, а дiйовоi,
Мене ж ви знаете, як шпетили вони,
Отi, що за дiтей, отi, що й вам дошкуляють.
Менi колись казала одна дама:
– Та ви, Макаренко, солдат – не педагог.
Я вiрю в те, що ви – полковник царський.
І взагалi, не розумiю досi,
Чому так з вами носяться?
Я б взагалi вас до дiтей
І на порiг би не пускала!.. —
Хай згинуть заздрiсники-пасквiлянти!
Тож вашу руку, Вчителю!
Вчитель i Макаренко потискують один одному руки.
Усi великi педагоги, всi,
Всi як один без винятку,
Всi проголошують однi i тi ж
Гуманнi iстини.
Столiття за столiттями
Борня iде, одна i та ж, здавалося б:
Та кожному – своя доба.
Та кожному – своi обставини.
І кожен знов до iстин повертаеться,
Старi знов проголошуе новими.
Що iстина не старiе – вiдомо,
Лише нових пiдтверджень потребуе.
Доба нова – доба комунiстична
Вчить, що добро – до зла непримиреннiсть.
Реальний гуманiзм життя нового
У наших творах сонцем палахкоче.
Тож знов доводь i не соромсь повторiв,
Лаштуй у лави свiжi аргументи,
Доскiпуйся в старому по-новому,
Щоб iстина та iстинна була.
Було всiм важко.
Хто й коли сказав
Що мае бути легко вчителю?!
Тож чисть старi джерела i новi
Тримай тодi, коли вода жива в них.
Слова автора
Болять майбутнiм, школо, твоi груди —
Нехай святиться твiй простий порiг!
Це вчителi, найкращi нашi люди,
Готують старт для всiх крутих дорiг.
Так, Вчителю, вже iстина ця сива,
Хай все в книжках – хiба ж в книжках усе?!
Бо неповторнiсть людська, як росина,
Всеможне сонце в крихточцi несе.
Плекае педагог майбутнiсть долi —
Яких за десять, за п’ятнадцять лiт
Несе в собi всi долi ясночолi,
Якi лиш потiм свiтлом йдуть у свiт.
Їм свiт несе з майбутнiми законами,
Вiн, педагог, iм еталонить все
І пальцями своiми нiжнотонними
Плекае неповторний iх хосен.
Свiт клекотить. Земля йде по орбiтi.
А ти зiмпровiзуй iм свiй секрет,
А в цьому, у яснiм дитячiм свiтi,
Годинник на п’ятнадцять лiт вперед.
Неси, як пташку, мрiю iм безсонну,
Щодня iм поклювати дай зерна
І в корiнцi впiзнай шумливу крону,
Щоб в небi вкорiнилася вона.
Це вчителi, найкращi нашi люди,
Плекають нас для всiх крутих дорiг.
Болять майбутнiм, школо, твоi груди —
Нехай святиться твiй простий порiг!
1977
Соловейко-сольвейг
Драматична поема
Дiйовi особи
Марина Турчин, скульпторка, 40 рокiв.
Іван Савицький, архiтектор, мистецтвознавець, 60 рокiв.
Наталка, робiтниця, 20 рокiв.
Петро, шофер, 25 рокiв.
Баба Степанида, свекруха Марини, 80 рокiв.
Хор, який дiе тiльки в мiсячному iнтермеццо, роздiлений на двi половини: чоловiчу i жiночу.
Пролог
Марина йде з букетом сон-трави до машини, де ii вже очiкуе Іван Іванович Савицький. Його машина поблизу. Марина займае позицiю, з якоi важко було б ii зрушити кiлькома натiвськими бригадами, а все ж Іван Іванович Савицький наступае.
Савицький
Марино Іванiвно, сто разiв перепрошую…
Марина
Досить одного разу. В чому справа?
Савицький
Справа в тому, Марино Іванiвно,
Що гiршоi справи бути не може!
Я розумiю, ваша втеча iз Киева,
Намагання сховатись у волинську майстерню,
І тут – на тобi! – остогидлий Савицький
Стовбичить надовбом на дорозi!
Справа в тому, Марино Іванiвно…
