скачать книгу бесплатно
Жорсткiсть жорстокiстю стае…
Вчитель дивиться, як заплiтаються водне пальцi Мар’яни i Вальтера. Вiн намагаеться стрiпнути видiння, що все настирливiше заполонюе його, але годi. Перед Вчителем не Вальтер i Мар’яна, а Вiра Сулима i гестапiвець Функе. Вiра – з мотузком на шиi, гестапiвець в кашкетi з орлом.
Що за прокляття! Ти чого прийшов,
Ти знов прийшов до мене, кате мiй.
Ти кажеш – вбив мене осколками своiми,
Ти кажеш – вже не виживу, проклятий.
Я, Функе, я забрав у тебе сина,
Нiколи вiн уже твоiм не буде,
Дорога йому iнша – не твоя.
Мар’яна i Вальтер розплiтають руки.
Мар’яна
Вiн марить.
Поцiлуй мене, Вальтере! Тут, при ньому.
Вальтер цiлуе Мар’яну.
Тепер пiшли. Хай заспокоiться.
Виходять. Входять Дружина i лiкар. Вчитель марить.
Вчитель
Мене ти переслiдуеш повсюди,
Гер Функе, ти розставив щупальцi на мене
То там то тут. Але щоб зашморгом
Обняти Вiру, потiм цiлуватись.
І де я? Хто я? І чому я тут?
Я прошу тебе, Вiро, нi, не треба…
Лiкар
Вiн справдi марить. Вiро! Вiро!
Дружина
Це марення занадто дiйсне, лiкарю.
Ви розумiете – розкрию таемницю
Вам, другу нашому. Ви Вiру Сулиму
Знали? Чули?
Лiкар
Не знав, а чув. Це дружина його перша?
Дружина
Вiн любив ii колись. Їi повiсили
Недолюдки цi в час вiйни. І от
Коли прийшла Мар’яна в школу,
А вона, кажуть, схожа на ту Вiру,
Я запримiтила своiм жiночим оком,
Що вiн…
Лiкар
Що – закохався?
Дружина
Нi, не те. Складнiше. Вiн ставиться до неi,
Як до доньки. Нiжно. Щиро. Славно,
Їй – двадцять. П’ятдесят йому. Ви що?
Але коли з’являвся хто iз хлопцiв,
Крутився коло неi, бо ж красуня,
Йому стае вiдразу якось зле,
Пiдвищуеться дратiвливiсть зразу.
Лiкар
Та це ж звичайна арифметика…
Дружина
Нi, нi! Менi ж бо краще знати.
Вiрнiшого знайти на свiтi важче,
Вiн ставиться до неi як до пам’ятi,
І хоче пам’ять коло себе мати.
Чи так сказала а чи нi – не знаю.
Та надто вiн весь зболений, попечений.
Заснув, здаеться. Вийдемо.
Виходять.
Горпина з косою
Вчитель
(марить)
О лицар аспiрину! Ти вже тут…
О лицар седуксену! Ти вже встав!..
Вiн встав ще позавчора.
Досi «вчора» тривае в нього.
Завтра буде аж пiслязавтра.
А сьогоднi, учора й завтра —
Для мене лиш сьогоднi.
І так – десятки лiт!
Я – син його. Так, так!
У цих краях вiн був – Функе.
Ось я на фото, бачите?
Оце сестра. Це мама. А це вiн.
Вiн зараз там. На Заходi.
Живий. Мене вiн кличе,
Манить раз у раз.
Це вам здаеться? Надто неймовiрно.
Це в вас провина – батькова, жива,
Така пекуча i така пiмстлива…
Я вчу дiтей любовi
І ненавистi – теж… теж учу.
Велосипед пiдкочуе до вiкна палати. На багажнику – пучок скошеноi трави. Пiдходить до розчиненого вiкна жiнка з косою, вона нахиляеться над Вчителем, грюкае косою об одвiрок, той пiдводиться, говорить оторопiло до Горпини, шкiльноi прибиральницi:
Ти – Смерть. Ти вже прийшла.
І справдi ти з косою, як в казках.
А я гадав, як всi гадають люди,
Що ти така лише в казках дитячих.
А я ж не встиг, нiчого ще не встиг!
Горпина
Що – я така страшна уже, як Смерть?
Та я не Смерть, я просто собi баба.
Хiба мене ви не впiзнали, Вчителю?
Та я ж уборщиця iз школи вашоi —
Я Родiона Жлуктяка Горпина.
У мого батька
Було чотирнадцятеро дiтей,
Всi – вчителi, i я була учителькою.
Мого батька спалили у хатi.
– Виходь, йому казали, – виходь!
– Згорю у хатi, не пiду
Пiд вашi смердючi кулi! —
Кричав, коли горiв:
– Кари катам! Кари! —
Мене ж стерилiзували у концтаборi.
Я вся, як бачите, тремчу, я хвора.
Я не могла вже в школi працювати
Учителькою, i я впросилася
До вас у школу, щоб i ви не знали, —
Бути прибиральницею. Жити не могла
Без школи, без дiтей, без цього крику,
Який для мене в свiтi найболючiший
І найсолодший. Було дитя у мене!
Ховалась я три днi у плавнях,
І молока у мене не було
У грудях – я ревно плакала,
Сльози падали на груди,
Дитя ковтало солонi сльози, засинало.
Дитя убили. І мене убили.
Тож перед вами – лиш тiнь моя!
І тiнь моя не дасть йому Мар’яни.
Оцьому нiмчиковi, цiй породi клятiй,
Їi забрала я з притулку, виховала,
Їй матiр’ю я стала, хоч я й тiнь,
І тiнь моя не дасть йому Мар’яни.
Я прошу, заступiться!
Вчитель
Смерте, я ж не воiн у чистому полi,
Я був воiном у сорок другому,
Я поранений був пiд Ржевом —
Чому ж ти тодi не прийшла з косою?
Смерте, я не воiн у чистому полi,
Могла ти прийти в сорок восьмому,
Коли конав я од хвороб i немочi
І все тебе вичiкував навшпиньках,
Неначе рiдну матiр, душу рiдну.
Чому ж тодi ти не прийшла з косою?
Смерте, чому, коли менi розвиднилось,
Коли став дещо знати, дещо тямити
І знаю ключик од душi дитячоi,
Чому менi косою брязкотиш?!
Горпина
А може б, я була
Учителькою кращою, як ти,
І все знайшла б, що не знайшов ти —
Дiтей вмивала б краще, —
А мушу прибиральницею гнутись.
А ти мене, учительку колишню.
Ще й, прости боже, Смертею зовеш?!
Вчитель
Учителько, кажи менi, скажи,
Чого ти менi смертею приходиш?
Горпина
Та я прийшла до тебе, бо несила
Менi дивитися на iхне парування,
На iх обiйми в хатi й поза хатою,
Їй-богу, на дурман мене наверне —
