скачать книгу бесплатно
І од безсилля серце затремтiло.
«Бог» пiдходить до людини, падае перед «Адамом» на колiна i починае благати.
«Бог»
О, дай менi, людино, цю красу!
Що хочеш, те й проси
В обмiн на неi – дай лише.
«Адам»
Не можу.
Надто дорого вона менi дiсталася,
Їй цiна ж бо – смерть,
А ти безсмертний, кажуть.
«Бог»
Бери безсмертя,
Молодiсть бери,
Вiддай менi лише Любов!
«Адам»
Менi нiчого не потрiбно.
Нi вiчна молодiсть,
Анi докучливе безсмертя
Не можуть дорiвнятись до Любовi!
«Бог» встае з колiн. На тлi пшеничного поля i ранковоi зорi стоять в золотих колосках юнак i дiвчина, мiцно сплiвши руки, i дивляться то на сонце на небi, то на сонце в очах одне одного.
Хор
Найбiльше диво свiту – це Любов!
Схопився бог за голову руками
І геть пiшов на небо.
І вiдтодi людина стала
Богом на землi.
«Адам»
Нема нiчого кращого вiд сонця,
Яке в твоiх очах для мене сходить.
«Єва»
Нема нiчого кращого вiд сонця,
Яке в твоiх очах менi палае.
Хор
Нема нужденнiшоi на землi людини,
Яка нiкого у життi не любить.
Хай славиться Любов – це вiчне сонце,
Яке людину творить iз людини…
Жива книга вражень вiдвiдувачiв павлищанськоi школи
Виконують учасники Хору.
I учасник
Я – пан Вiльох, Ян-Тадеуш, професор
З Варшавського унiверситету.
Ваша школа може бути взiрцем
Для сiльських шкiл Польщi.
Вiйнуло на мене свiжим вiтерцем.
Сповiдуюсь тут мигцем.
Розберусь – слова будуть довшi.
А все ж якась лавина озону
Шугнула в мою скептичну персону.
II учасник
Я – Калмошi Шандор, доцент з Угорщини,
З педiнституту, iз мiста Печа.
Читав я книги вашi, друже,
А зараз тут бачив те,
Що в книгах ваших, юне й дуже,
Весняним пролiском цвiте.
Ось в чому суть – тут вiра в серце
Дитяче е понад усе,
А вiра – те священнее зеренце,
Що стебла в небо понесе.
Бо з найнiжнiшого нiжнiший —
З роси й води – дитячий свiт.
Коли ти добрий – будь добрiший,
Коли жорстокий – будь мудрiший
І вчись добра пiд старiсть лiт.
Нова людина – буде, буде!
Їi у кiльчику зерна
Побачив я в цей тихий будень —
Із ваших справ встае вона!
Із ваших книг встае вона!
Мов колос з кiльчика зерна!
III учасник
Я – Мировицький з Мирослава.
Сюди мене пригнала слава
Учителя цього. Я – вчитель сам.
Йому не вiрив нi на грам.
Із Сумщини велосипедом
Сюди пришпарив. Моiм кредо
Є те – помацав, то повiр,
А так – не вiрю я в папiр!
А вiн зумiв-таки, зумiв
Пiдняти всiх учителiв
До рiвня вчених i дослiдникiв!
А я собi одним з нахлiбникiв
Тепер ввижаюсь. Срамота!
А вчились разом. Де ж мета
Моя? На днi в чарчинi!
А днi скотились по стежинi
Кудись в яри, в тартарари
Із юностi, немов з гори.
Скажи ж тепер менi, Учителю,
Чи я звестись ще маю силу,
Чи даром гнав велосипед
До тебе – шпальтами газет
Мене ти вистьобав без iменi.
Жилось в добрi, як у багнi, менi.
У мене сiмдесят кролiв
І сто курей – це бiля хати.
Це царство бiле пелехате.
І в класi – сорок теж голiв —
Це вже дiвчачих i хлопчачих,
Насмiшкуватих i ледачих…
Тож за кролями i курми
Собi здавався мiж дiтьми
Якимсь чужим, дивакуватим!
Спiшив буркун кролям я рвати,
Хапав зерно в комiрника,
Дружина в мене теж така,
Так зiп’яли ми зо двi хати,
А далi що – вже третю пхати!
А далi що – в машину перти
І так доперти аж до смертi!
Дiтей нема своiх. А в школi
На серцi, на душi мозолi —
Бо ж стали ми як чужаницi,
Нас заклювали клятi птицi,
З нас душi виiли кролi —
І стали ми лихi i злi.
Я якось прочитав тебе.
Те царство куряче рябе
Менi в очах заряхкотiло,
Смiялось з мене знахабнiло,
Ще й та розпроклята свиня
Пiдсмiювалась навмання…
Я був збiсився. За ломаку
Та й ну на неi у атаку.
А там зчепився iз дiтьми,
Тут жiнка бахнула дверми
І ледь ухоркала проклятого —
Боялась дуже за зарплату…
Отож пригнав велосипед
І вже назад анi вперед
Не рушу. Звiвся нанiвець.
Невже нам з жiнкою кiнець?
А може, ми ще маем силу
Пiдвестися з багна, Учителю?!
Входить молода жiночка, вся – сиропна, щаслива, капелюшок на бочок, пiд пахвою – купа книжечок.
Жiнка
Я – Палазя Гарбуз. Я заочно
Скiнчила вуз. Я приiхала.
Така вiхола була. Та це ж Мекка.
Я приiхала дуже здалека.
Я – приiхала.
Я – познайомилась. Я – була.
Тепер розказуватиму для свого села.
Була. Дихала. Руку не митиму —
З ним поручкалась – говоритиму.
Інтелiгентнi дуже вони. Ерудованi.
Губи в них для жiнок зачаклованi.
Сiсти хотiла на стiл. Колiна виставила.
А вони мене за дверi виставили.
Мабуть, жiнка дивилась в щiлину.
Дуже вченi вони.
Серцем до них – лину, лину, лину!
За нею входить Хор хлопцiв i дiвчат. На грудях у них значки з портретом А. С. Макаренка.
Хор
Ми – студенти рiзних факультетiв
Коломенського педiнституту Московськоi
областi, члени макаренкiвськоi бригади.
За три днi, що ми були в стiнах цих,
Взяли ми те, що не спiзнати i за роки
Навчання. Скiльки лих i лих
Нас обмине! Який у нiм глибокий
Заряд добра, любовi, чистоти
У намiрах створить людину!
О, як сердець дитячих досягти,
Зумiть, як вiн, бодай наполовину!
