скачать книгу бесплатно
Бернiк. Повiр, Лоно, ти нiколи не була б зi мною щаслива.
Лона. Так ти пожертвував мною, пiклуючись про мое щастя?
Бернiк. Невже ти гадаеш, що я керувався тодi корисливими намiрами! Якби я був зовсiм самотнiй, зовсiм вiльний, я б мiг смiливо на все махнути рукою i почати дiло наново. Але ти не уявляеш, як нерозривно дiлова людина – пiд тягарем величезноi вiдповiдальностi – зростаеться з тим дiлом, яке вона одержуе у спадок. Чи знаеш ти, що вiд неi, вiд цiеi людини, залежить добробут сотень, навiть тисяч сiмей? Чи розумiеш ти, що якби фiрма «Бернiк» збанкрутiла, це мало б надзвичайно сумнi наслiдки для цiлого суспiльства, близького i рiдного нам?
Лона. Усi цi п'ятнадцять рокiв ти брешеш теж заради суспiльства?
Бернiк. Брешу?
Лона. Чи вiдомо Беттi, що передувало вашому шлюбу i що його викликало?
Бернiк. Невже я став би без будь-якоi користi завдавати iй прикростi такими признаннями?
Лона. Ти кажеш: без будь-якоi користi. Так, так, ти ж дiлова людина, чи ж тобi не знати, де i в чому користь!.. Але слухай, Карстене. Тепер моя черга виповiсти все як слiд i спокiйно. Скажи менi, ти тепер цiлком щасливий?
Бернiк. Тобто в сiмейному життi?
Лона. Звичайно.
Бернiк. Цiлком, Лоно. Ти недарма принесла менi таку жертву. Смiю сказати, мое щастя зростало з кожним роком. Беттi добра i поступлива. Як вона за цi п'ятнадцять рокiв навчилася пристосовуватись до особливостей мого характеру…
Лона. Гм!
Бернiк. Ранiш у неi були трохи перебiльшенi уявлення про любов; вона не могла змиритися з думкою, що палка любов повинна потроху перейти в тиху дружбу…
Лона. А тепер вона примирилася?
Бернiк. Цiлком. Ти ж розумiеш – повсякденне спiлкування зi мною не могло не справити на неi певного стримуючого впливу. Людям доводиться вчитись одне в одного, обмежувати своi особистi вимоги, щоб тим повнiше задовольняти вимоги того суспiльства, до якого вони належать. Поступово цю iстину засвоiла i Беттi, i тепер наша сiм'я служить прикладом для наших спiвгромадян.
Лона. Але цим спiвгромадянам нiчого не вiдомо про твою брехню?
Бернiк. Брехню?
Лона. Так, брехню, яка тривае ось уже п'ятнадцять рокiв.
Бернiк. Ти це звеш…
Лона. Я це зву брехнею, потрiйною брехнею. Ти обдурив мене, потiм Беттi, i нарештi Йогана.
Бернiк. Беттi нiколи не вимагала, щоб я виповiвся.
Лона. Тому що нiчого не знала.
Бернiк. Іти не станеш вимагати… Заради Беттi не станеш!
Лона. Нi, я зумiю знести глузування, у мене хребет мiцний.
Бернiк. Йоган теж не вимагатиме. Вiн дав менi слово.
Лона. Але ти сам, Карстене? Хiба в тебе самого немае потреби покiнчити з усiм цим обманом?
Бернiк. Щоб я добровiльно пожертвував своiм сiмейним щастям i становищем у суспiльствi?…
Лона. Та якi ж у тебе права на це все?
Бернiк. Протягом п'ятнадцяти рокiв я щодня, крок за кроком, здобував цi права своею працею i своею дiяльнiстю на користь суспiльства.
Лона. Так, ти чимало потрудився на користь собi й iншим. Ти найбагатша i найвпливовiша людина в мiстi.
Усiм мимоволi доводиться схилятись перед тобою, – ти ж взiрець усiх чеснот, незаплямований, бездоганний. Твоя сiм'я – взiрець для всiх сiмей, твоя дiяльнiсть… теж для всiх взiрець. Але вся ця пишна споруда, i ти разом з нею, стоiте на хисткому грунтi. Одна мить, одне слово – i ти з усiею своею пишнотою полетиш шкереберть, коли не врятуешся своечасно.
Бернiк. Лоно, з якою метою ти сюди приiхала?
Лона. Я хочу допомогти тобi змiцнити пiд собою грунт, Карстене.
Бернiк. Помста! Ти хочеш помститися! Я це передбачав! Але тобi не вдасться! Тiльки одна людина могла б вимовити вирiшальне слово, та вона мовчатиме.
Лона. Йоган?
Бернiк. Так, Йоган. Якщо хтось iнший почне мене звинувачувати, я все заперечуватиму. Я боротимусь не на життя, а на смерть з тим, хто захоче мене занапастити, Повторюю, тобi нiколи це не вдасться. Той, хто мiг би мене занапастити, мовчить i… скоро поiде звiдси!
Руммель i Вiгелан входять з правого боку.
Руммель. Здрастуй, здрастуй, друже! Просимо до нас у комерцiйне зiбрання. У нас, бачиш, сьогоднi дебати з приводу залiзницi.
Бернiк. Зараз нiяк не можу.
Вiгелан. На бога, пане консул…
Руммель. Ти повинен, Бернiку. Проти нас цiла партiя. Редактор Гаммер та iншi, якi обстоюють приморську лiнiю, заявляють тепер, що новий проект прикривае приватнi iнтереси.
Бернiк. Ну то роз'яснiть iм…
Вiгелан. Нашi роз'яснення нi до чого, пане консул!
Руммель. Нi, нi, тобi треба самому появитись. Кого-кого, а тебе нiхто не посмiе запiдозрити нi в чому такому.
Лона. Слiд гадати.
Бернiк. Кажу вам, не можу. Я не зовсiм здоровий… У всякому разi, дайте менi хоч отямитись…
Ад'юнкт Рерлун входить з правого боку.
Рерлун. Вибачте, пане консул, я страшенно схвильований…
Бернiк. Що з вами?
Рерлун. Я мушу поставити вам одне запитання, пане консул. Чи це з вашого дозволу молода дiвчина, що знайшла притулок у вашому домi, появляеться прилюдно в товариствi чоловiка, який…
Лона. Якого це чоловiка, пане пастор?
Рерлун. Чоловiка, вiд якого iй слiд би триматися далi, нiж вiд будь-кого iншого!
Лона. Ого!
Рерлун. Чи це з вашого дозволу, пане консул?
Бернiк (вiдшукуючи капелюх i рукавички). Нiчого я не знаю. Пробачте, я страшенно поспiшаю на засiдання.
Гiльмар Теннесен входить iз саду i прямуе до других дверей з лiвого боку.
Гiльмар. Беттi! Беттi! Слухай!
Беттi (появляеться на дверях). Що таке?
Гiльмар. Треба тобi пiти до саду i покласти край залицянню певного добродiя до цiеi Дiни Дорф. У мене просто нерви не витримали. Тiльки послухати, що вiн говорить!
Лона. Он як! Що ж таке говорить певний добродiй?
Гiльмар. Наполягае, щоб Дiла iхала з ним в Америку – не бiльше, не менше. Ух!
Рерлун. Чи можлива це рiч?
Беттi (до Гiльмара). Що ти кажеш?
Лона. От було б чудово!
Бернiк (звертаючись до Гiльмара). Не може бути. Це тобi причулося.
Гiльмар. То спитай його самого. Он вони… iдуть у парi. Тiльки мене не вплутуй.
Бернiк (звертаючись до Руммеля й Вiгелана). Я зараз, слiдом за вами…
Руммель i Вiгелан виходять направо. Иоган i Дiна входять iз саду.
Йоган. Ура, Лоно! Вона iде з нами!
Беттi. Йогане! Яка легковажнiсть!
Рерлун. Чи ж це можливо? Такий колосальний скандал! Як зумiли ви звабити ii?…
Йоган. Ну-ну, любий мiй! Що це ви говорите?
Рерлун. Вiдповiдайте менi, Дiно. Це ви самi?… Це ваше власне, вiльне рiшення?
Дiна. Менi треба виiхати звiдси.
Рерлун. Але з ним?… З ним?…
Дiна. Вкажiть менi когось iншого, у кого вистачило б мужностi взяти мене з собою.
Рерлун. Ну то знайте ж, хто вiн такий!
Йоган. Замовкнiть!
Бернiк. Нi слова бiльше!
Рерлун. Погано б я служив тодi тому суспiльству, на сторожi моральних пiдвалин якого мене поставлено. І вчинок мiй не мав би виправдання по вiдношенню до цiеi молодоi дiвчини, у вихованнi якоi я брав немалу участь i яка менi…
Йоган. Стережiться!
Рерлун. Вона повинна про це знати. Дiно, цей чоловiк – причина нещастя i ганьби вашоi матерi!
Бернiк. Пане ад'юнкт!
Дiна. Вiн? (Звертаеться до Йогана.) Це правда?
Йоган. Карстене! Вiдповiдай ти!
Бернiк. Нi слова бiльше! Тепер не час для пояснень.
Дiна. Значить, правда?…
Рерлун. Правда, правда. І цього ще мало! Чоловiк, якому ви так довiряетесь, утiк з батькiвщини не з порожнiми руками… Каса вдови Бернiк… ii син може це засвiдчити!
Лона. Брехун!
Бернiк. А!
Беттi. Боже мiй, Боже мiй!
Йоган (кидаючись на ад'юнкта з пiднятою рукою). І ти насмiлюешся?…
Лона (заступаючи йому дорогу). Йогане, не чiпай його.
Рерлун. Так, вдарте мене. Але правда повинна торжествувати, а це правда. Сам консул Бернiк це говорив, i всьому мiсту це вiдомо… Тепер, Дiно, ви знаете цього чоловiка.
Коротка пауза.
Йоган (схопивши Бернiка заруку, тихо). Карстене! Карстене! Що ти зробив?
Беттi (в сльозах, пошепки). О Карстене! Яку ганьбу я на тебе накликала!
С а н с т а д (швидко входить з правого боку i спиняеться, тримаючись за ручку дверей). Поспiшiть же, пане консул. Залiзниця висить на волоску.
Бернiк (розгублено). Що ж це таке?… Що менi робити?…
Лона (серйозно i багатозначно). Іти й бути пiдпорою суспiльства, зятю.
