скачать книгу бесплатно
Санстад. І, крiм того, вона обiйшлася б надто дорого…
Руммель. І йшла б просто врозрiз з насущними iнтересами мiста.
Бернiк. А найголовнiше – не принесла б користi широким верствам населення. От чому я тодi й не погодився, i було прийнято проект внутрiшньоi лiнii.
Гiльмар. Так, але ця лiнiя не зачепить сусiднi мiста.
Бернiк. Вона зачепить наше мiсто, любий Гiльмаре, тому що ми проведемо до себе вiтку.
Гiльмар. Ах, так! Значить, новий задум.
Руммель. І задум чудовий – еге ж?
Рерлун. Гм!..
Вiгелан. Не можна заперечувати, що саме провидiння нiби призначило цю мiсцевiсть для такоi вiтки.
Рерлун. Ви це серйозно говорите, пане Вiгелан?
Бернiк. Так, признаюся, я теж вбачаю нiби перст долi в тому, що я пiд час своеi весняноi дiловоi поiздки випадково потрапив у долину, де менi ранiше не доводилось бувати. І тут, наче блискавка, промайнула в мене думка: от де зручно провести до нас вiтку. Я вирядив iнженера на розвiдку. І ось у мене вже всi попереднi плани й кошториси, – все в порядку.
Беттi (все ще стоячи з iншими дамами в дверях тераси). Але як же це, любий Карстене, ти все приховував вiд нас?
Бернiк. Дорога Беттi, вам би все-таки не зрозумiти справжню суть дiла. А втiм, я до сьогоднiшнього дня нiкому i словом про це не згадував. Але тепер настала рiшуча хвилина; тепер час дiяти вiдверто i енергiйно. Нехай би менi навiть довелося ризикнути всiм своiм майном, я все ж дiйду до кiнця.
Руммель. І ми з тобою, Бернiку. Можеш розраховувати на нас.
Рерлун. Ви справдi покладаете такi великi надii на цю справу, панове?
Бернiк. Ще б пак! Яким могутнiм важелем це стане для пiднесення всього нашого суспiльства! Подумайте тiльки, якi лiсовi угiддя стануть доступнi, якi багатi рудники вiдкриються для розробки! А гiрськi рiчки з незлiченними водоспадами? Яке широке поле для фабричноi дiяльностi!
Рерлун. І вас не турбуе, що жвавi стосунки з зiпсованим зовнiшнiм свiтом…
Бернiк. Будьте спокiйнi, пане ад'юнкт. Наше роботяще мiстечко, хвалити Бога, утвердилося тепер на митних моральних пiдвалинах. Ми всi докладали зусиль до оздоровлення грунту, якщо можна так висловитись, i так будемо продовжувати, кожний у своiй сферi. Ви, пане ад'юнкт, продовжуйте вашу плiдну дiяльнiсть у школi й сiм'i, ми, люди практичного життя, змiцнюватимемо суспiльство, пiдносячи в мiру можливостi добробут широких верств населення, а наше жiноцтво, – прошу вас сюди, ближче, добродiйки, вам слiд це послухати, – наше жiноцтво, скажу я, нашi дружини й дочки нехай продовжують невтомно служити справi добродiйностi i бути взагалi пiдтримкою i втiхою для своiх близьких, як моя дорога Беттi i Марта для мене з Улафом. (Оглядаючись.) А де ж Улаф?
Беттi. Ах, зараз канiкули, його й не втримаеш дома.
Бернiк. Ну, значить, знов утiк на пристань! Побачиш, вiн не вгамуеться, поки не скоiться якесь лихо.
Гiльмар. Ото!.. Трохи погратися зi стихiями…
Фру Руммель. Як це мило з вашого боку, пане Бернiк, що ви такi вiдданi своiй сiм'i!
Бернiк. Так, адже сiм'я – це ядро суспiльства. Хороша сiм'я, чеснi, вiрнi друзi, маленьке, тiсне коло, куди не можуть вторгнутись нiякi шкiдливi елементи…
Управитель Крап входить з правого боку з листами й газетами.
Крап. Іноземна пошта, пане консул, i телеграма з Нью-Йорка.
Бернiк (взявши телеграму). А! Вiд судновласникiв «Індiанки».
Руммель. Що, пошта прибула? Ну, я мушу вiдкланятися.
Вiгелан. І я теж.
Сан стад. До побачення, пане консул.
Бернiк. До побачення, до побачення, панове. Не забудьте, сьогоднi о п'ятiй годинi засiдання.
Руммель, Вiгелан, Санстад. Так, так, гаразд, будемо. (Виходять праворуч.)
Бернiк (прочитавши телеграму). Нi, це зовсiм по-американськи. Просто обурливо!
Беттi. Господи, Карстене, що таке?
Бернiк. Ось, пане Крап, прочитайте.
Крап (читае). «Якомога менший ремонт; спустити «Індiанку», як тiльки буде на плаву; час сприятливий; в крайньому разi пiде з вантажем»… Справдi, що й казати!
Бернiк. Пiде з вантажем! Цi панове чудово знають, що з таким вантажем судно пiде на дно, як камiнь, коли б щось трапилося.
Рерлун. Ось вони – цi хваленi умови життя у «великому свiтi».
Бернiк. Ви маете рацiю – анi найменшоi турботи про людське життя, коли справа зв'язана з баришами. (Крапу.) Можна спустити «Індiанку» днiв через чотири-п'ять?
Крап. Так, якщо пан Вiгелан погодиться, щоб ми поки припинили роботи на «Пальмi».
Бернiк. Гм… не погодиться вiн. Ну, ви займiться, будь ласка, кореспонденцiею… Заждiть, ви не бачили на пристанi Улафа?
Крап. Нi, пане консул. (Виходить до кабiнету.)
Бернiк (знову кинувши погляд на телеграму). Ризикувати життям вiсiмнадцяти чоловiк – для цих панiв нiчого не значить.
Гiльмар. Що ж, покликання моряка – боротися зi стихiями. Як це мусить лоскотати нерви, коли мiж тобою й пучиною тiльки тонка дошка…
Бернiк. Чи знайдеться у нас хоч один судновласник, який пiшов би на таке? Нi одного, нi одного!.. (Побачивши Улафа.) Ну, хвалити Бога, цiлий…
У садок вбiгае з вулицi Улаф з вудкою в руцi.
Улаф (ще з саду). Дядю Гiльмаре, я був унизу i бачив пароплав.
Бернiк. Ти знову був на пристанi?
Улаф. Нi, тiльки на човнi. Уяви, дядечку, висадився цiлий цирк з кiньми й звiрятами. І страх скiльки пасажирiв!
Фру Руммель. Нарештi ми дочекались цирку!
Рерлун. Ми?… Я принаймнi…
Фру Руммель. Ну, звичайно, не ми, а…
Д i н а. Менi б дуже хотiлося подивитись цирк.
Улаф. І менi теж.
Гiльмар. Дурненький! Ну, що там дивитись? Усе – лише дресировка. Інша рiч, коли научос мчить крiзь пампаси на своему вогненному мустангу. Ну, та в таких жалюгiдних мiстечках…
Улаф (термосить Марту за руку). Тьотю Марто, поглянь, поглянь – он де вони!
Фру Голт. iй-богу, вони!
Фру Люнге. М-м, якi противнi!
Велика кiлькiсть пасажирiв i натовп городян проходять вулицею.
Фру Руммель. Здаеться, страшеннi блазнi. Подивiться, фру Голт, на оцю, в сiрому платтi: тягне на спинi саквояж!
Фру Голт. Подумайте! Начепила його на ручку парасольки! Мабуть, мадам директорша.
Фру Руммель. А ото либонь i сам директор… той, з бородою. Виглядае справжнiм розбiйником. Не дивись на нього, Гiльдо!
Фру Голт. Іти теж, Нетто!
Улаф. Мамо, директор нам уклоняеться!
Бернiк. Що таке?
Беттi. Що ти кажеш, Улафе?
Фру Руммель. iй-богу, i ця жiнка вклоняеться!
Бернiк. Це вже занадто!
Mарта (мимоволi скрикуе). А!..
Беттi. Що з тобою, Марто?
Mарта. Нiчого, менi тiльки здалося…
Улаф (не тямлячи себе з радостi). Дивiться, дивiться! Ось i всi iншi з кiньми й звiрятами, а онде й американцi. Усi матроси з «Індiанки».
Чути «Янкi Дудл» пiд акомпанемент кларнета й барабана.
Гiльмар (затикаючи вуха). Ух, ух, ух!
Рерлун. Я так мiркую, чи не ретируватись нам трохи, добродiйки? Це нас не обходить. Займемось знову нашою роботою.
Беттi. Чи не запнути завiси?
Рерлун. Так, так; я й сам подумав.
Дами сiдають до столу. Рерлун зачиняе склянi дверi на терасу i спускае завiси на цих дверях i на вiкнах; у кiмнатi стае напiвтемно.
Улаф (заглядаючи за завiсу). Мамо, директорська мадам умиваеться бiля фонтана.
Беттi. Як? Просто на площi?
Фру Руммель. Серед бiлого дня!
Гiльмар. Ну, якби я подорожував у пустелi i менi попалася водойма, я б теж не задумуючись… Ух, цей жахливий кларнет!
Рерлун. Слiд би полiцii втрутитись.
Бернiк. Ну, до iноземцiв не можна бути надто суворими, ця публiка позбавлена вродженого почуття пристойностi, яке тримае нас у належних межах. Нехай собi бешкетують. Що нам до того? Усi цi вiльностi, якi суперечать добрим звичаям i традицiям, на щастя, чужi нашому суспiльству, якщо можна так висловитись… Це ще що таке?!
Стороння дама швидко входить у дверi з правого боку.
Всi дами (тривожно, пошепки). Наiзниця, директорська мадам…
Беттi. Боже, що це означае?
Mарта (скочивши з мiсця). Ах!
Дама. Здрастуй, люба Беттi! Здрастуй, Марто! Здрастуй, зятю!
Беттi (скрикуе). Лона!
Бернiк (вiдсахнувшись). Слово честi!..
Фру Голт. Боже милостивий!
Фру Руммель. Не може бути!
Гiльмар. Ну!.. Ух!..
Б еттi. Лона… Та невже?
Лона. Чи це я? Так, присягаюсь, це я. Можете мене обняти, не соромтесь.
Гiльмар. Ух! Ух!
Б еттi. І ти тепер приiхала сюди, як…
Бернiк. І збираешся виступати прилюдно?
Лона. Виступати? Як виступати?
Бернiк. Я гадав… у цирку…
