скачать книгу бесплатно
Лона. Нi, не думаю, щоб ти мiг почуватися цiлком щасливим.
Бернiк. Лоно, ти вiдчуваеш до мене презирство?
Лона. Ще нi.
Бернiк. І ти не маеш, не маеш права на презирство до мене! Лона, ти не можеш зрозумiти, який я безмежно самотнiй серед цього суспiльства з його вузькими поглядами, перекрученими поняттями! Рiк у рiк менi доводилося знижувати своi вимоги до гiдноi мети життя. Я нiби й багато зробив, а насправдi що? Так, лише дещо, дрiбницi. Та iншого, кращого тут i не стерплять. Якби я спробував хоч на крок випередити погляди i прагнення, якi панують тут у суспiльствi, – моiй владi кiнець. Чи знаеш ти, що таке, власне, ми, так званi пiдпори суспiльства? Ми – знаряддя його, i бiльше нiчого.
Лона. Чому ти побачив це тiльки тепер?
Бернiк. Тому що я багато передумав останнiм часом… вiдколи ти приiхала… i особливо сьогоднi ввечерi… О Лоно, чом не знав я тебе як слiд… тодi… в давнi часи?
Лона. Ну а якби знав?
Бернiк. Нiколи б я тебе не вiдпустив! А коли б ти була зi мною, я не став би тим, що я е.
Лона. А ти не думаеш про те, чим могла б стати для тебе та, яку ти обрав замiсть мене?
Бернiк. У всякому разi, я знаю, що вона нiколи не була для мене тим, чого я потребував.
Лона. Тому що ти нiколи не дiлився з нею своiми iнтересами, не налагодив мiж собою щирих, вiльних взаемин, дозволяв iй страждати, звинувачувати себе у тiй ганьбi, яку ти сам же й накликав на ii рiдних.
Бернiк. Так, так. Усе це наслiдки брехнi й обману.
Лона. Чому ж ти не скинеш iз себе всю цю брехню i обман?
Бернiк. Тепер?… Тепер пiзно, Лоно.
Лона. Скажи менi, Карстене, яке задоволення може тобi дати цей показний добробут i обман?
Бернiк. Менi? Нiякого. Я приречений до загибелi, як i все це спотворене суспiльство. Але слiдом за нами йде iнше поколiння. Я працюю для сина, для нього пiдготовляю дiло життя. Прийде ж час, коли iстина скрiпить усi суспiльнi вiдносини, i на ii основi мiй син побудуе свое життя… щасливiше, нiж життя його батька.
Лона. А фундаментом усе ж залишиться брехня? Подумай, яку спадщину ти залишаеш синовi.
Бернiк (затамувавши вибух розпачу). Я залишаю йому ще в тисячу разiв гiршу спадщину, нiж ти гадаеш. Але настане час, коли прокляття буде знято!.. І все ж… (Поривчасто.) Як могли ви все це кинути на мене? Але дiло зроблено, вiдступати пiзно. Вам не пощастить занапастити мене.
Гiльмар, стурбований, з розкритою запискою в руцi, швидко входить з правого боку.
Гiльмар. Та це ж… Беттi, Беттi!
Бернiк. Що там таке? Вже йдуть?
Гiльмар. Нi, нi, але менi конче треба з ким-небудь поговорити… (Виходить налiво.)
Лона. Карстене, ти кажеш, що ми приiхали, щоб занапастити тебе? Ну, то слухай же, якого вiн гарту, оцей блудний син, що його ваше чеснотливе суспiльство цураеться, як чуми. Вiн бiльше знати вас не хоче, вiн поiхав…
Бернiк. Але вiн хотiв повернутись.
Лона. Йоган нiколи не повернеться. Вiн поiхав назавжди, i Дiна з ним.
Бернiк. Не повернеться? І Дiна з ним?
Лона. Так, вона виходить за нього замiж. Вони дають ляпаса усьому вашому високоморальному суспiльству, як я колись… Та годi!
Бернiк. Поiхав… i вона… вона вирушила з ним… на «Індiанцi»?
Лона. Нi, такий дорогоцiнний вантаж вiн не наважився довiрити цiй зграi шибайголов. Йоган з Дiною вирушили на «Пальмi».
Бернiк. А!.. Значить… марно… (Похапливо пiдходить до кабiнету, поривчасто вiдчиняе дверi i гукае.) Крап! Спинiть «Індiанку»! Вона не повинна сьогоднi виходити в море!
Крап (з кабiнету). «Індiанка» уже в морi, пане консул.
Бернiк (зачиняе дверi i камее ослаблим голосом). Пiзно… i марно…
Лона. Що ти кажеш?
Бернiк. Нiчого, нiчого. Облиш мене…
Лона. Гм… Слухай, Карстене, Йоган просив передати тобi, що вiн доручае менi пiклування про свое добре iм'я, яким колись пожертвував заради тебе i яке ти вдруге вiдняв у нього в його вiдсутнiсть. Йоган мовчатиме, але вiн дав менi повну свободу дiй. Ось у мене в руках обидва твоi листи.
Бернiк. У тебе! І тепер… ти хочеш… саме сьогоднi… Можливо навiть, коли урочиста процесiя…
Лона. Я приiхала сюди не викривати тебе, а вплинути на твое сумлiння, щоб ти признався сам. З цим не пощастило. Потопай же в своiй брехнi! Дивись, я роздираю твоi листи… Бери клаптi, ось вони. Тепер немае бiльше доказiв проти тебе, Карстене. Тепер ти в цiлковитiй безпецi. Бувай щасливий… коли можеш.
Бернiк (глибоко зворушений). Лоно… чом ти не зробила цього ранiше! Тепер пiзно. Усе життя мое розбите. Я не людина бiльше.
Лона. Та що ж сталося?
Бернiк. Не питай… Але жити я все ж повинен… i я хочу жити… заради Улафа. Вiн виправить… спокутуе все…
Лона. Карстене?
Гiльмар повертаеться бiгцем.
Гiльмар. Нiкого немае, нiкого, навiть Беттi!
Бернiк. Та що з тобою?
Гiльмар. Не смiю тобi сказати.
Бернiк. Що таке?! Ти мусиш сказати!
Гiльмар. Ну гаразд. Улаф утiк на «Індiанцi».
Бернiк (похитнувшись). Улаф… на «Індiанцi». Нi, нi!
Лона. Мабуть, це так i е. Тепер я розумiю… Я бачила, як вiн вискочив з вiкна…
Бернiк (на дверях кабiнету кричить у повному розпачi).
