скачать книгу бесплатно
Лона. Як скеля.
Руммель (бiля вiкна). Щоб iх чорти розiрвали, цi новомоднi вигадки. Нiяк не можу спустити завiси.
Лона. Спустити? Я гадала, навпаки…
Руммель. Спершу треба спустити, добродiйко. Вам же вiдомо, що мае вiдбутися?
Лона. Звичайно. Дайте я допоможу. (Береться за шнурки). Я готова спустити завiсу для мого зятя, хоч волiла б пiдняти ii.
Руммель. Можете, можете, добродiйко… згодом. Коли радiсний натовп затопить своiми хвилями весь сад, хай завiса пiднiметься i люди побачать перед собою приемно вражену й щасливу сiм'ю. Дiм громадянина повинен бути як скляна шафа.
Бернiк немов хоче щось сказати, але обертаеться i виходить до кабiнету.
Так, тепер, панове, остання нарада. І ви з нами, пане Крап. Ви нам подасте деякi фактичнi вiдомостi.
Усi чоловiки виходять до кабiнету Бернiка. Лона тим часом встигла опустити всi завiси на вiкнах i переходить до скляних дверей, коли згори на терасу раптом зiскакуе Улаф з пледом через плече i вузликом у руцi.
Лона. Господи, як ти злякав мене, хлопче.
Улаф (ховаючи вузлика). Цить, тiтонько!
Лона. Ти що, з вiкна вистрибнув? Куди це ти?
Улаф. Цить, мовчи! Я хочу до дядька Йогана… тiльки на пристань, розумiеш? Попрощатися з ним… На добранiч, тiтонько! (Тiкае через сад.)
Лона. Почекай! Улафе! Улафе!
Йоган в дорожньому одязi, з сумкою через плече, обережно входить з лiвого боку.
Йоган. Лоно!
Лона (швидко обертаючись). Що? Ти повернувся? Йоган. Залишаеться ще кiлька хвилин. Я хочу ще раз побачитися з нею. Не можна нам так розлучитись.
Марта i Дiна входять з лiвого боку, обидвi в пальтах, а у Дiни, крiм того, в руках саквояж.
Дiна. За ним! За ним!
Марта. Так, так, за ним, Дiно!
Дiна. Але ж вiн тут!
Йоган. Дiно!
Дiна. Вiзьмiть мене з собою!
Йоган. Як?…
Лона. Ти зважилась?
Дiна. Так, вiзьмiть мене з собою. Той, iнший, написав менi, повiдомив, що сьогоднi об'явить усiм.
Йоган. Дiно, ви його не любите?
Дiна. Нiколи я не любила цього чоловiка. Я кинусь у фiорд, якщо стану його нареченою. О, як вiн мене вчора принизив своiми пихатими промовами! Як дав вiдчути свою поблажливiсть i мою нiкчемнiсть! Нi!.. Не треба менi бiльше поблажливостi. Геть звiдси! Можна менi з вами?
Йоган. Так, так… тисячу раз так!
Д i н а. Я недовго вас обтяжуватиму. Тiльки б добратись туди… Та ще коли трохи допоможете менi влаштуватись на самому початку…
Йоган. Ура! Не бiйтеся! Все уладнаеться, Дiно.
Лона (вказуючи на дверi кабiнету). Цить, тихше, тихше!
Йоган. Дiно!.. Я вас на руках понесу!
Д i н а. Нi, цього я вам не дозволю. Я хочу сама прокласти собi шлях. І там менi це вдасться. Тiльки б вирватися звiдси! Ах, цi дами!.. Ви не знаете!.. Вони теж написали менi сьогоднi… Умовляли мене цiнити щастя, яке менi випало, пояснювали, яку великодушнiсть вiн виявив. Обiцяли завжди пильнувати мене, щоб я була гiдна цього всього. Мене жах бере, як подумаю про всю цю благонравнiсть!
Йоган. Скажiть менi, Дiно, ви тiльки через це й хочете iхати? А я для вас нiчого не означаю?
Дiна. Нi, Йогане, ви для мене найдорожчий на свiтi.
Йоган. О Дiно!
Дiна. Усi кажуть, що я повинна вас ненавидiти i зневажати, що це мiй обов'язок, але я не розумiю, чому це я повинна, i нiколи не зрозумiю.
Лона. І не треба, дитино моя!
Mарта. І не треба. А треба вийти за нього замiж.
Йоган. Так, так!
Лона. Що? Ну, дай я розцiлую тебе, Марто! Цього я вiд тебе не сподiвалась.
Марта. Ще б пак! Я й сама цього не сподiвалась. Але колись же мусив статися в менi цей перелом. О, як нас калiчать усi оцi забобони i звичаi! Повстань проти них, Дiно! Виходь за нього замiж. Хай станеться хоч що-небудь наперекiр усiм цим правилам i звичаям!
Йоган. Що ви скажете, Дiно?
Дiна. Так, я хочу бути вашою дружиною.
Йоган. Дiно!
Дiна. Але спочатку я хочу попрацювати, добитись чого-небудь, бути чимось сама по собi, ось як ви. Я не хочу бути якоюсь рiччю, яку беруть.
Лона. Правильно, так i повинно бути!
Йоган. Добре, я буду чекати i сподiватись…
Лона. І дочекаешся свого, хлопче! А тепер час на корабель!
Йоган. Так, на корабель! Ах, Лоно, сестро дорога, ще одне слово… (Вiдводить ii в глиб сцени i жваво про щось розмовляе з нею.)
Марта. Дiно, щаслива… дай поглянути на тебе, поцiлувати тебе ще раз… востанне!
Дiна. Нi, не востанне. Тiтонько, мила, люба, ми ще побачимось.
Марта. Нiколи! Обiцяй менi, Дiно, нiколи бiльше сюди не повертатися. (Хапае ii заруки i дивиться на неi.) Тебе чекае щастя, дорога моя… там, за морем. О, як часто в години шкiльних занять тягло мене туди!.. Як там мае бути добре! Там i обрii ширшi, i небо вище, нiж у нас тут, i дихати вiльнiше!
Дiна. Ах, тiтонько! Коли-небудь i ти до нас приiдеш.
Mарта. Я? Нiколи, нiколи! Тут у мене е свое маленьке життеве покликання. І тепер, сподiваюсь, менi пощастить здiйснити те, для чого я створена.
Дiна. Я просто не можу собi уявити, як це ми з тобою розлучимось.
Марта. О Дiно, людина може багато з чим розлучитись. (Цiлуе ii.) Тiльки не дай тобi Боже цього зазнати, люба дитино! Обiцяй менi зробити його щасливим.
Дiна. Нiчого не обiцяю. Я ненавиджу обiцянки. Що буде – те й буде.
Марта. Вiрно, так i повинно бути. Лишайся тiльки такою, яка ти е, – правдивою i вiрною самiй собi!
Дiна. Так, тiтонько!
Лона (ховае в кишеню якiсь папери, переданi iй Йоганом). Гаразд, гаразд, голубе мiй! А тепер – у дорогу!
Йоган. Так, час не жде. Прощай, Лоно! Спасибi за всю твою любов. Прощай, Марто. І тобi спасибi за вiрну дружбу.
Марта. Прощай, Йогане! Прощай, Дiно! Хай вам Бог посилае щастя у всьому!
Марта i Лона проводжають до тераси Йогана з Дiною, якi потiм швидко виходять через сад. Лона зачиняе за ними дверi i спускае завiсу.
Лона. Тепер ми обидвi самотнi, Марто. Ти втратила ii, а я – його.
Марта. Ти… його?
Лона. Наполовину я втратила його ще там. Хлопець тiльки про те i мрiяв, щоб зовсiм стати на власнi ноги. Тому я й вигадала, нiби в мене туга за батькiвщиною.
Mарта. Он як! Тепер я розумiю, навiщо ти приiхала. Але вiн знов тебе покличе, Лоно.
Лона. Стару зведену сестру? Нащо вона йому здалася тепер? Яких тiльки зв'язкiв не розривають чоловiки, прагнучи щастя!
Mарта. Часом так бувае.
Лона. Тримаймося разом, Марто!
Mарта. Хiба ж я можу чимсь бути для тебе?
Лона. Хто ж iнший, як не ти? Обидвi ми з тобою виховали чужих дiтей i от – обидвi осиротiли.
Марта. Так, осиротiли. Скажу тобi ще: я його любила над усе на свiтi.
Лона. Марто! (Схопивши ii за руку.) Невже?
Марта. Все мое життя у цих словах. Я любила i чекала його. Щолiта я чекала, що вiн приiде. І от вiн приiхав – i не помiтив мене.
Лона. Ти його любила? І сама дала йому щастя!
Марта. Як же я могла iнакше, я ж його любила. Так, я його любила. Вiдколи вiн поiхав, жила тiльки для нього. Ти спитаеш: якi в мене були пiдстави сподiватись? О, я гадаю, що все ж були! Та коли вiн повернувся, все минуле нiби стерлося з його пам'ятi, вiн не звернув на мене уваги.
Лона. Дiна заслонила тебе, Марто.
Mарта. І добре, що так сталося. Коли вiн поiхав, ми з ним були однолiтки; коли ж я його знов побачила, – жахлива мить! – я одразу зрозумiла, що тепер я старша вiд нього лiт на десять. Вiн там ширяв вiльним птахом в ясному сонячному безмежжi, з кожним подихом впиваючи молодiсть i здоров'я, а я сидiла тут i пряла, пряла…
Лона…Нитку його щастя, Марто.
Марта. Так, пряла золоту нитку. Кажу це без гiркоти. Правда ж, Лоно, ми були йому добрими сестрами?
Лона (мiцно ii обiймаючи). Марто!
Бернiк виходить з кабiнету.
Бернiк (звертаючись до когось в кабiнетi). Добре, робiть, як знаете… Коли прийде час, я сам… (Причинивши дверi.) А, ви тут? Слухай, Марто, треба тобi трохи причепуритись, та й Беттi скажи теж. Звичайно, не треба нiякого особливого параду. Хай буде тiльки мило, вишукано, по-домашньому. І швиденько.
Лона. Не забудь ще про жвавий i щасливий вираз обличчя, Марто! І щоб очi дивилися весело.
Бернiк. І Улаф нехай спуститься сюди. Треба, щоб вiн був коло мене.
Лона. Гм… Улаф…
Mарта. Добре, я скажу Беттi. (Виходить налiво.)
Лона. Отже, настав час твого трiумфу.
Бернiк (схвильовано ходить вперед i назад). Так, настав.
Лона. Уявляю, якою щасливою й гордою людина почувае себе в такий час.
Бернiк (спиняеться i дивиться на неi). Гм!
Лона. Кажуть, усе мiсто буде iлюмiноване.
Бернiк. Так, щось таке вони надумали.
Лона. Усi спiлки прийдуть зi своiми прапорами. Твое iм'я палатиме вогненними буквами. А вночi у всi кiнцi полетять телеграми: «Оточений щасливою сiм'ею, консул Бернiк, одна з пiдпор суспiльства, приймав вiд своiх спiвгромадян заслуженi знаки поваги й почестi».
Бернiк. Так, усе це буде. Почнуть кричати «ура», натовп буде захоплено викликати мене з цих дверей на терасу, i менi доведеться виходити, уклонятись i дякувати.
Лона. О, доведеться!
Бернiк. А по-твоему, я можу почуватися щасливим у цю мить?
