скачать книгу бесплатно
Бернiк. Пiслязавтра, чуете! Одночасно з нашим власним судном i нi годиною пiзнiше. Я маю серйознi пiдстави поспiшати. Ви читали сьогоднi газету? Ну, то знаете, що американцi знов бешкетували. Цей розбещений набрiд скоро все мiсто поставить догори ногами; жодна нiч не минае без бiйки в трактирi або на вулицi, – про iншi неподобства я вже й не згадую.
Еуне. Люди поганi, це правда.
Бернiк. А кого звинувачують у цих неподобствах? Мене! На мене все скидають. Цi газетнi писаки досить прозоро натякають, що ми зайнятi головним чином власним судном. Я поставив собi за мету впливати на спiвгромадян силою свого прикладу, i що ж? – я повинен терпiти подiбнi вихватки?… Нi, я цього не потерплю. Я не можу дозволити отак принижувати мое добре iм'я.
Еуне. Ну, репутацiя пана консула така мiцна, що витримае i це, i значно бiльше.
Бернiк. Не тепер! Саме тепер менi потрiбна цiлковита пошана, цiлковите спiвчуття усiх спiвгромадян. Я затiяв велике дiло, як ви, мабуть, чули, i якщо пiдступним людям пощастить хоч трiшечки похитнути безумовне довiр'я до мене суспiльства, – це може завдати менi чимало клопоту. Через це я за всяку цiну хочу заткнути рота усiм отим злiсним газетним писакам i тому призначив вихiд судна на пiслязавтра.
Еуне. Чом би й не на сьогоднi ввечерi?
Бернiк. По-вашому, я вимагаю неможливого?
Еуне. Так, з тiею робочою силою, яку ми зараз маемо…
Бернiк. Гаразд, гаразд; тодi доведеться нам пошукати нових сил…
Еуне. Невже ви хочете звiльнити ще когось iз старих робiтникiв?
Бернiк. Нi, про це я не думаю.
Еуне. Та це, мабуть, наробило б галасу i в мiстi, i в газетах.
Бернiк. Дуже можливо; ми i не пiдемо на це. Але якщо «Індiанка» не буде готова до вiдплиття пiслязавтра, я звiльню… вас.
Еуне (здригнувшись). Мене? (Смiеться.) Ну, це ви жартуете, пане консул.
Бернiк. Не дуже на це розраховуйте.
Еуне. Вам могло спасти на думку звiльнити мене? Мене, коли i батько мiй i дiд все свое життя проробили на верфi, як i я сам…
Бернiк. Хто ж мене змушуе?…
Еуне. Ви вiд мене вимагаете неможливого, пане консул.
Бернiк. Для доброi волi немае нiчого неможливого. Так чи нi? Дайте менi рiшучу вiдповiдь, або ви одержите розрахунок негайно.
Еуне (зробивши крок до нього). Пане консул, чи ви добре зважили, що значить звiльнити старого робiтника? Ви скажете: хай собi знайде iнше мiсце. Припустимо, вiн i може знайти, та хiба на цьому справа скiнчиться? Побували б ви, пане консул, у домi звiльненого робiтника в той вечiр, коли вiн повертаеться додому i ставить у куток свiй ящик зi струментом…
Бернiк. Ви думаете, менi легко вас звiльнити? Хiба ж я не був завжди хорошим хазяiном?
Еуне. Тим гiрше, пане консул. Саме тому моi домашнi i не стануть винуватити вас. Менi вони нiчого не скажуть, не посмiють. Але поглядатимуть на мене нищечком i будуть думати: мабуть, заслужив. От цього я не зможу витерпiти. Хоч я й проста людина, та звик бути першим серед своiх. Моя скромна сiм'я… теж маленьке суспiльство, пане консул. І я мiг служити цьому суспiльству пiдпорою тому, що моя дружина вiрила в мене, i дiти теж. А тепер усе повинно загинути.
Бернiк. Коли iнакше не можна, то з двох зол треба вибирати менше i жертвувати iнтересами окремих людей заради загальних iнтересiв. Іншоi вiдповiдi я не можу вам дати. Такий е порядок… Але ви упертi, Еуне! Ви не тому постаете проти моеi волi, що не можете робити iнакше, а тому, що не хочете виявити перевагу машин перед ручним способом працi.
Еуне. А ви, пане консул, наполягаете так на своему, бо, звiльнивши мене, ви принаймнi доведете газетам, що справа була не в вас.
Бернiк. А якби й так? Ви ж розумiете, про що тепер iдеться? Чи сваритись менi з пресою, чи прихилити ii на свiй бiк у ту мить, коли я розпочинаю значну справу для блага суспiльства? Що ж? Хiба я можу зробити iнакше? Питання зводиться до того, чи пiдтримати вас з вашою сiм'ею, як ви кажете, чи задушити в зародку сотнi iнших сiмей, якi так нiколи i не виникнуть, нiколи не грiтимуться бiля своiх вогнищ, якщо менi не пощастить провести те дiло, в iм'я якого я тепер дiю. Тому я й даю вам можливiсть вибрати.
Еуне. Коли так, то я не маю бiльше нiчого сказати.
Бернiк. Гм… Поштивий мiй Еуне, я щиро шкодую, що нам доведеться розлучитись.
Еуне. Ми не розлучимось, пане консул.
Бернiк. Як це?
Еуне. Ї в простоi людини е своi завдання в життi.
Бернiк. Звичайно, звичайно. Отже, ви гадаете, що можете обiцяти?…
Еуне. «Індiанка» буде готова пiслязавтра. (Уклоняеться i виходить вправо.)
Бернiк. Ага, вдалося все ж зламати його впертiсть! Я вважаю це доброю прикметою.
Гiльмар з сигарою в зубах входить з вулицi в садок.
Гiльмар (на терасi). Здрастуй, Беттi… Здрастуй, Бернiку!
Беттi. Здрастуй!
Гiльмар. Плакала, я бачу. Значить, тобi вже вiдомо?
Беттi. Що вiдомо?
Гiльмар. Що скандал у повному розпалi. Ух!
Бернiк. Що це значить?
Гiльмар (входячи в кiмнату). Та от цi двое американцiв походжають по вулицях з Дiною Дорф.
Беттi теж переходить у кiмнату.
Беттi. Не може бути, Гiльмаре…
Гiльмар. На жаль, це так. Лона дiйшла навiть до такоi нетактовностi, що гукнула на мене, але я, звичайно, удав, нiби не чую.
Бернiк. І це, очевидно, не пройшло непомiченим?
Гiльмар. Ще б пак! Перехожi спинялись i дивилися нам услiд. Чутка поширилася по мiсту, як огонь по степу, як пожежа в американських прерiях. У кожному домi стояли бiля вiкон, очiкуючи, коли вони пройдуть. З-за кожноi занавiски стирчали голови… Ух! Ти вже вибач, Беттi, що мене сiпае… Адже це жахливо впливае на нерви. І коли так триватиме, доведеться менi подумати про тривалу поiздку.
Беттi. Але ти мiг поговорити з ним i напоумити його…
Гiльмар. На вулицi? Нi, красненько дякую. Та й взагалi, як смiе ця людина появлятись тут. Подивимось, чи не вгамують його трошки газети. Вибач, Беттi, але…
Бернiк. Ти кажеш, газети? Невже ти чув уже що-не-будь таке?
Гiльмар. Еге ж, не без того. Вийшовши вiд вас учора, я, заради своеi недуги, попрямував до клубу. І тiльки-но я ввiйшов, усi враз замовкли; значить, мова йшла про двох американцiв. Раптом входить цей нахаба редактор Гаммер i перед усiма, на весь голос вiтае мене з поверненням кузена-багатiя.
Бернiк. Багатiя?
Гiльмар. Авжеж, вiн так i сказав. Я, певна рiч, як i слiд було, змiряв його поглядом i дав йому зрозумiти, що менi анiчогiсiнько не вiдомо про багатство Йогана Теннесена. А вiн каже: «Он як? Дивно! В Америцi звичайно щастить тим, кому е з чим почати, а ваш кузен, як вiдомо, поiхав туди не з порожнiми руками».
Бернiк. Гм! Зроби ти менi ласку…
Беттi (стурбовано). От бачиш, Карстене…
Гiльмар. Як би там не було, я через цього суб'екта не спав цiлу нiч. А вiн собi походжае тут по вулицях, нiби нiчого й не сталося. І чом вiн там не загинув? Просто нестерпно, якими живучими виявляються деякi люди!
Беттi. Господи, Гiльмаре, що ти кажеш!
Гiльмар. Нiчого особливого. Як бачите – не зламав собi шию на залiзницi, не попався в лабети калiфорнiйському ведмедю або чорноногим iндiйцям… навiть не оскальпований… Ух, ось вони!
Бернiк (кинувши погляд на вулицю). І Улаф з ними!
Гiльмар. Ще б пак! Як не нагадати людям, що вони належать до першоi сiм'i в мiстi. Погляньте, погляньте, он усi гультяi повискакували з аптеки, дивляться на них, перешiптуються. Нi, це рiшуче не для моiх нервiв. І як може людина за таких обставин високо тримати прапор iдеi?…
Бернiк. Вони йдуть просто до нас. Слухай, Беттi, мое бажання – щоб ти була з ними якомога люб'язнiша.
Беттi. Ти дозволяеш, Карстене?
Бернiк. Так, так. І тебе теж прошу, Гiльмаре. Сподiваюсь, вони тут не довго лишатимуться. І прошу, ми будемо в своему колi, а тому жодних натякiв; нам треба всiляко стерегтися, щоб якось не вразити iх.
Беттi. О, який ти великодушний, Карстене!
Бернiк. Ну-ну, облишмо це!
Беттi. Нi, дай подякувати тобi i пробач менi, що я так погарячилася… Ти мав повне право…
Бернiк. Годi, годi, кажу!
Гiльмар. Ух!
Йоган Теннесен з Дiною i слiдом за ними Лона з Улафом входять у садок.
Лона. Добридень, добридень, любi моi!
Йоган. Скрiзь побували, оглядали старi мiсця, Карстене.
Бернiк. Так, так, багато змiн, еге ж?
Лона. Скрiзь позначаеться вiкопомна корисна дiяльнiсть консула Бернiка. Ми побували i в парку, який ти подарував мiсту.
Бернiк. А, i там?
Лона. «Дар Карстена Бернiка» – красуеться над входом. З усього видно, ти тут перша персона.
Йоган. І судна в тебе чудовi. Я зустрiвся з капiтаном «Пальми», своiм давнiм шкiльним товаришем…
Лона. І ще ти спорудив новий будинок для школи. До речi, як я чула, мiсто завдячуе тобi також газовим освiтленням i водогоном.
Бернiк. Треба ж служити суспiльству, в якому живеш.
Лона. Так, це чудово, зятю; зате до чого ж вiдрадно бачити, як люди тебе цiнують. Здаеться, я не з марнолюбних, та й то не могла втриматись i нагадала декому з наших спiврозмовникiв, що ми рiдня…
Гiльмар. Ух!
Лона. Ти на це ухаеш?
Гiльмар. Нi, я сказав: гм!..
Лона. Ну, та Бог з тобою, бiдолахо. А ви, здаеться, зовсiм самi сьогоднi?
Беттi. Так, сьогоднi ми самi.
Лона. Ми зустрiли на площi декого з «високоморальних», вони, видко, страшенно кудись поспiшали. Але ж нам ще не пощастило як слiд поговорити. Вчора тут були цi три прокладачi нових шляхiв, та ще цей пастор.
Гiльмар. Ад'юнкт.
Лона. Я його зву пастором… Ну, що ви скажете про мою працю останнiх п'ятнадцяти рокiв? Хiба ж не молодець з нього вийшов? Хто б узнав у ньому тепер того навiженого, що втiк з батькiвщини?
Гiльмар. Гм!
Йоган. Ну, Лоно, не вихваляйся надмiру.
Лона. Коли ж е чим похвалитись! Та що там! Бiльше ж я нiчого, нiчогiсiнько корисного не зробила. Ну, та тiльки завдяки цьому я вже маю право почувати себе не зайвою на свiтi. Так, Йогане, коли згадаеш, як ми там з тобою починали з чотирма порожнiми лапами…
Гiльмар. Руками!
Лона. Я кажу – лапами; не дуже чистенькi вони тодi були…
Гiльмар. Ух!
Лона. До того ж – порожнi.
Гiльмар. Порожнi? Одначе, скажу я!..
Лона. Що скажеш?
Гiльмар. Скажу – ух! (Виходить на терасу.)
Лона. Що це з ним?
Бернiк. Не звертай на нього уваги; вiн останнiм часом став такий нервовий. Але, може, ти хочеш оглянути наш садок? Ти ще не була там, а в мене саме вiльна година.
Лона. Охоче! Повiр менi, в думцi я часто переносилася сюди, до вас у садок.
Беттi. Там теж сталися великi змiни – ось зараз побачиш.
