скачать книгу бесплатно
Йоган. Так, але як це все для неi самоi?…
Бернiк. Для неi як? Що ж, у неi е про кого i про що пiклуватись. Тут i я, i Беттi, i Улаф. Не можна ж усе тiльки про себе думати – особливо жiнкам. Кожен з нас е членом суспiльства, бiльшого або меншого за обсягом, яке вiн повинен пiдтримувати i якому повинен служити. Так принаймнi я роблю.
Управитель Крап входить з правого боку.
Ось тобi зразу доказ. Ти гадаеш, я зайнятий тепер особистими справами? Аж нiяк. (Звертаючись до Крапа.) Ну?
Крап (вказуючи на купу паперiв, стиха). Усi купчi готовi.
Бернiк. Чудово! Прекрасно! Ну, тепер тобi доведеться менi пробачити, зятю. (Напiвголосно i багатозначно.) Ще раз спасибi, Йогане, i будь певен, що де й чим тiльки я можу служити тобi… Ну, та ти мене розумiеш!.. Ходiмте, пане Крап.
Бернiк i Крап iдуть до кабiнету.
Йоган (деякий час дивиться йому вслiд). Гм!.. (Хоче спуститися в сад, але спиняеться, побачивши Марту, яка входить з правого боку, з корзиною в руках.) Ось i ти, Марто!
Марта. Ах, це ти, Йогане?
Йоган. А ти вже в похiд так рано?
Mарта. Так. Ти почекай трошки, зараз, мабуть, прийдуть iншi. (Хоче йти налiво.)
Йоган. Слухай, Марто, ти завжди така зайнята i поспiшаеш?
Марта. Я?
Йоган. І вчора ти нiби уникала мене, – менi не пощастило i двох слiв з тобою сказати, – i сьогоднi…
Марта. Так, але…
Йоган. А колись ми з тобою були нерозлучнi… росли разом, грались…
Марта. Ах, Йогане, з тих часiв багато води спливло…
Йоган. Що ж, якихось п'ятнадцять рокiв, не бiльше, не менше. По-твоему, я так дуже змiнився?
Марта. Ти? О, так, i ти теж, хоча…
Йоган. Що?
Марта. Нi, так, нiчого.
Йоган. Ти, здаеться, не дуже зрадiла, що я приiхав?
Марта. Я так довго чекала, Йогане… надто довго.
Йоган. Чекала? Щоб я приiхав?
Марта. Так.
Йоган. Навiщо ж менi, по-твоему, треба було приiхати?
Марта. Щоб спокутувати свою провину.
Йоган. Менi?
Марта. Хiба ти забув, що через тебе в ганьбi й злиднях померла жiнка? Забув, що з твоеi провини були отруенi кращi роки життя дiвчини-пiдлiтка?
Йоган. І це менi доводиться чути вiд тебе, Марто! Невже ж твiй брат нiколи…
Марта. Що?
Йоган. Невже вiн нiколи… Так, так, я хотiв сказати, невже в нього нiколи не знайшлося жодного слова на мое виправдання?
Марта. Ах, Йогане, ти ж знаеш суворi правила Карстена.
Йоган. Гм… звичайно, звичайно, я знаю суворi правила мого давнього друга Карстена. Але тут… Ну гаразд. Я тiльки-но говорив з ним. Вiн, здаеться, помiтно змiнився.
Mарта. Що це ти! Карстен завжди був чудовою людиною.
Йоган. Я не про те… Ну гаразд, облишмо це… Гм… Тепер я розумiю, як ти на мене дивилась. Ти чекала повернення блудного сина.
Марта. Слухай, Йогане, я скажу, як я на тебе дивилась. (Вказуючи рукою в садок.) Бачиш, з ким грае Улаф? Це Дiна. Пам'ятаеш той безладний лист, який ти написав менi перед вiд'iздом? Ти просив мене вiрити в тебе. І я вiрила, Йогане. Все те погане, про що тут потiм ходили чутки, я приписувала помилцi, легковажностi, а не лихiй волi…
Йоган. Як це розумiти?
Mарта. О, ти, напевне, розумiеш мене. І нi слова бiльше про це. Поiхати звiдси тобi треба було неодмiнно, щоб почати нове життя. А я, твоя подруга з дитячих лiт, замiнила тебе тут. Я прийняла на себе обов'язки, про якi ти забув або яких не мiг виконати. Я кажу тобi це, щоб ти хоч у цьому не дорiкав собi. Для ображеноi дiвчинки я стала матiр'ю, виховала ii, як зумiла…
Йоган. І занапастила заради цього все свое життя!
Mарта. Нi, не занапастила. Але ти повернувся пiзно, Йогане.
Йоган. Марто… якби я мiг тобi вiдкрити… Ну, дозволь менi принаймнi подякувати тобi за твою вiрну дружбу.
Mарта (сумно усмiхаючись). Гм… Значить, ми з тобою тепер про все поговорили, Йогане. Цить… хтось iде. Прощавай, я не можу зараз… (Виходить налiво.)
Із саду входить Лона i слiдом за нею Беттi.
Беттi (ще з саду). Ради Бога, Лоно, як же можна!
Лона. Одчепись, менi треба поговорити з ним.
Беттi. Це ж буде страшенний скандал!.. А, ти ще тут, Йогане!
Лона. Ну, хлопче, гайда! Годi тобi киснути тут у кiмнатi. Мерщiй у садок, побалакай там з Дiною.
Йоган. Я саме й збирався.
Беттi. Але…
Лона. Слухай, Джоне, ти добре придивився до Дiни?
Йоган. Думаю, що придивився.
Лона. Тобi й слiд дивитись пильно, хлопчику. Це таки дещо для тебе.
Беттi. Лоно!..
Йоган. Для мене?
Лона. Авжеж, я хочу сказати, – щоб подивитись. Ну iди ж.
Йоган. Іду, iду, з приемнiстю. (Виходить до саду.)
Беттi. Лоно, я просто остовпiла. Не може бути, щоб ти це серйозно.
Лона. Слово честi. Та хiба ж це не свiжа, здорова й правдива натура? Саме дружина для Джона. Ось така йому й потрiбна там. Це не те, що якась лiтня зведена сестра.
Беттi. Але Дiна! Дiна Дорф. Подумай же!
Лона. Я передусiм думаю про щастя хлопчини, i якраз тут мое втручання потрiбне; сам вiн у цьому не майстер. Нiколи не задивлявся нi на дiвчат, нi на жiнок.
Беттi. Вiн? Йоган? Ну, менi здаеться, проте, що були сумнi докази…
Лона. А, к бiсу цю дурну iсторiю! Де Бернiк? Менi треба поговорити з ним.
Беттi. Нi, нi, Лоно!
Лона. Неодмiнно! Якщо вона подобаеться йому, а вiн iй… чим вони не пара? Бернiк розумний, вiн зумiе як-небудь все уладнати.
Беттi. Ти гадаеш, що отакi американськi вiльностi потерплять у нас…
Лона. Нiсенiтницi, Беттi!
Беттi. Що людина з такими суворими правилами моралi, як Карстен…
Лона. Невже ж таки справдi такими суворими?
Беттi. Що таке? Ти насмiлюешся…
Лона. Я насмiлююсь сказати, що Бернiк щодо цих самих правил навряд чи дуже вiдрiзняеться вiд iнших чоловiкiв.
Беттi. Я бачу, в тобi все ще кипить стара зненависть до нього! Але навiщо ж ти повернулася сюди, коли й досi не могла забути, що… І я не розумiю, як у тебе вистачило смiливостi показатись йому на очi пiсля тiеi ганебноi образи, якоi ти завдала йому тодi.
Лона. Правда твоя, Беттi, я тодi недобре вчинила, я забулась.
Беттi. І як великодушно вiн тобi пробачив, вiн, нi в чому не повинний. Справдi, не з його ж вини ти плекала якiсь сподiвання… Але вiдтодi ти й мене ненавидиш. (Плаче.) Ти завжди заздрила моему щастю. І тепер ти приiхала, щоб усе на мене звалилося… щоб показати всьому мiсту, яку рiдню я принесла Карстену в посаг! Так, тепер усе на мене впаде, i ти тiльки цього й добиваешся. Як це пiдло з твого боку! (В сльозах виходить налiво.)
Лона (дивлячись iй услiд). Бiдолашна Беттi!
Бернiк виходить з кабiнету.
Бернiк (ще на дверях). Добре, добре, пане Крап. Перешлiть чотириста крон в iдальнi для бiдних. (Обернувшись.) Лоно! (Пiдходить до неi.) Ти сама? А Беттi не прийде?
Лона. Нi. Покликати ii?
Бернiк. Нi, нi, нi, не треба! Ти не повiриш, Лоно, з яким палким нетерпiнням я прагнув поговорити з тобою одверто… вимолити в тебе прощення.
Лона. Слухай, Карстене, облишмо сентименти, нам з тобою вони не до лиця.
Бернiк. Ти мусиш вислухати мене, Лоно. Я знаю, яким я був у твоiх очах, коли ти дiзналася про iсторiю з матiр'ю Дiни. Але, присягаюсь, це було лише хвилинне захоплення, а тебе я свого часу любив щиро й глибоко.
Лона. А навiщо я, по-твоему, сюди повернулася?
Бернiк. Якi б не були твоi намiри, благаю тебе, не починай нiчого, дай менi спочатку виправдатись перед тобою. Це я зумiю, Лоно… або, у всякому разi, зможу вибачитися…
Лона. Тепер ти злякався… Ти кажеш, що свого часу любив мене. Так, ти часто запевняв мене в цьому в своiх листах i, можливо, був щирий… до певноi мiри, поки умови твого життя були ширшi, вiльнiшi, а це й тобi самому додавало смiливостi дивитись на життя ширше й вiльнiше. Мабуть, у мене ти знаходив бiльше характеру, бiльше волi й самостiйностi, нiж у тутешнiх обивателiв. Крiм того, нашi взаемини зберiгалися в цiлковитiй таемницi, про них знали тiльки ти i я, i нiхто не мiг тебе висмiяти за твiй поганий смак.
Бернiк. Лоно, як можна так думати!
Лона. Але потiм, коли ти повернувся, коли почув про всi тi насмшiки, якi сипались на мене, коли дiзнався, як люди глумились надi мною й моiми так званими дивацтвами…
Бернiк. Ти справдi переступала тодi межi.
Лона. Бiльше на зло усiм цим мiським ханжам у спiдницях i штанях. А коли ти потiм зустрiвся з чарiвною актрисою…
Бернiк. Все це було фатовство i бiльш нiчого. Присягаюсь тобi, у всiх тих плiтках не було й десятоi частини правди.
Лона. Хай так… Але потiм повернулась Беттi, юна красуня, що полонила всi серця, i до того ж – спадкоемниця тiтки, про мене ж стало вiдомо, що я вiд тiтки нiчого не одержу…
Бернiк. Ось ми i дiйшли до сутi, Лоно. Тепер я виповiм тобi все, не криючись. Я зовсiм не закохувався в Беттi, не нове кохання примусило мене порвати з тобою. Менi просто потрiбнi були грошi… до зарiзу, i я змушений був закрiпити iх за собою.
Лона. І ти це кажеш менi просто в вiчi?
Бернiк. Так. Вислухай мене, Лоно…
Лона. А менi ти писав, що палаеш нездоланною любов'ю до Беттi, звертався до моеi великодушностi, благав мене, заради Беттi, мовчати про все, що було мiж нами!..
Бернiк. Кажу тобi, я був змушений.
Лона. Ну то клянусь Богом, я не шкодую, що тодi так забулась!
Бернiк. Дай менi пояснити тобi як слiд, спокiйно мое тодiшне становище. Матуся, як тобi вiдомо, сама очолювала тодi фiрму, але вона була людиною зовсiм не дiловою. Мене термiново викликали з Парижа додому; часи були важкi… Загальна криза. Треба було налагоджувати справи фiрми. Але що я застав? Я застав, – i це доводилось тримати в найсуворiшiй таемницi, – я застав фiрму майже напередоднi краху. Так, наша стара солiдна фiрма, що пережила вже три поколiння, була напередоднi краху. Що ж лишалось робити менi, синовi, единому синовi, як не шукати джерела нових коштiв для врятування фiрми?
Лона. Отже, ти врятував фiрму «Бернiк», пожертвувавши жiнкою?…
Бернiк. Ти добре знаеш, що Беттi мене кохала.
Лона. А я?
