скачать книгу бесплатно
– Я.
– Здоров ти, вiдно. С тремя справiлся. Только не хорошо, что ти Гусева сiльно прiшиб. Худо тебе совсем будет, как помрьот Гусев-то… – Пiддячий оглянув постать козака. – Іш ти какой… – сказав вiн з задоволенням, наче побачив те, на що й сподiвався, – важний! Вот что, Нiкiта: ослобонi ему рукi, да прiнесi поесть чего-нiбудь, хлеба что лi, да соломи ему потрусi на пол, чай, человек, не собака, валяться на голой земле.
Микита одiмкнув колодки, ослобонив руки козака вiд колодок, а потiм закував руки в кайдани.
– Ну, прощай, Нiкiта, – сказав пiддячий, що мовчки стояв коло в’язня, аж поки Микита закiнчив свое дiло, – стерегi казака хорошо.
– Знаю… Не впервой!
Микита принiс окраець хлiба i глек з водою, а трохи згодом кинув коло козака оберемок соломи. Запорожець витягнувся на соломi. Вiн наче на свiт народився: так приемно було витягнути ноги й лягти.
– Хто це був зараз? – спитав вiн сторожа.
– Подьячiй.
– Мабуть, добра людина цей пiддячий?
– Кто? Подьячiй-то? Погодi, на допросе узнаеш! – вiдповiв Микита, вийшов i зачинив за собою дверi.
VII. У В’ЯЗНИЦІ
Дорош провiдуе запорожця. – Велетень. – Хитрий Дубовиченко. – Збiглий холоп. – Пiддячий. – Допит. – Батоги
Другого дня Дорош набрав у пазуху огiркiв, сунув туди ж добрий шматок сала, в лiву руку взяв пiв паляницi, а в праву – пляшку горiлки, що дав йому батько, i пiшов провiдати запорожця. Хлопець ще вчора розпитав у товаришiв, де сидить запорожець, бо прибуття в’язня з цiлим загоном верхiвцiв-стрiльцiв не могло пройти непомiтно повз зiркi очi хлопцiв в такому маленькому городку, як Харкiв. Дорош та його товаришi знали в вiчi кожного мешканця, кожного козака або бабу i завжди були в курсi всякоi новини, що iнодi хвилювала мешканцiв цього приграничного городка.
На розi вулицi вiн побачив свого приятеля Дубовиченка, що з ним ще загодя умовився йти до запорожця. Дубовиченковi дуже хотiлося побачити козака i, щоб не вiдставати вiд приятеля, вiн вкрав у матерi пару тарань i сунув iх, як i Дорош, собi за пазуху. Напакованi таким чином, хлопцi пiшли до з’iжжоi. З’iжжа була недалеко, треба було тiльки перейти через площу. Коло з’iжжоi не було нiкого, тiльки гармата тьмяно виблискувала мiддю на сонцi. Хлопцi обiйшли круг хати, помацали руками гармату. Дубовиченко навiть прицiлився з неi, наче стрiляючи, у Дороша i сказав: бух!
Хлопцi пiдiйшли до дверей i прислухалися. За дверима хтось так густо й смачно хропiв, що приятелям здалося, наче там спить якийсь велетень. Дивно було, як не тряслися стiни хати вiд такого дужого хропоту!
Хлопцi постояли трохи коло хати, потiм боязко постукали у дверi.
Велетень, що спав за дверима, трохи замовк, але за хвилину знову почувся його могутнiй хропiт; потiм вiн став плямкати губами, наче iв увi снi щось дуже смачне й солодке. Дорош постукав клямкою.
– Хрр… – обiзвався велетень, – апчхи! Кто там стучiт? – почули вони старечий тоненький голос.
Дверi одчинилися i на порозi з’явився маленький сивий дiдок. «А де ж велетень, що так мiцно задавав хропака?» – подумав Дубо-виченко. Вiн навiть заглянув у хату, чи нема там кого, але велетня в хатi не було. Дiд позiхнув, перехрестив рота i, почухавши потилицю, спитав:
– Вам чаво, пострелята? – Хлопцi мовчали. – Ви стучалi, что лi?
– Ми.
– Так чаво ж молчите? Чаво пришли?
Дубовиченко штовхнув Дороша:
– Кажи ти!
– Нi, кажи ти!
Сторож хотiв був розсердитися, але, побачивши паляницю й пляшку в руках Дорошевих, засмiявся.
– Вот глупие хохлята! Прiшлi i самi не знают, чаво прiшлi.
– Ми до Глека, – наважився нарештi Дорош.
– Какой такой глек?
– Павло Глек, запорожець!
– А, запорожец… Єсть такой. А что вам до него надобно?
– Та ось ми йому харчiв принесли.
– Харчi?.. Давай… Давай сюда. Ето что – хлеб?
– Паляниця.
– А за пазухою?
– Огiрки та сало.
– Давай, давай… А в бутилке что?
– Горiлка.
– Іш ти… i вiна прiньос? Кто ж тебе запорожец етот будет, брат аль сват?
– Нi. Не брат. Пустiть, дiду, до запорожця!
– Іш ти какой приткiй! А как воевода узнает?
– Не взнае.
– А ти что приньос? – спитав дiд Дубовиченка, вертаючись з хати, куди вiн однiс харчi, що дав йому Дорош.
– Пустiть до козака, тодi скажу! – сказав хитрий Дубовиченко.
– А ти дай что прiньос, тогда пущу!
– Е, нi… Ви пустiть ранiш, тодi дам!
– Ну, что с вамi делать, iдiте.
Хлопцi зайшли в хату i опинилися у великiй кiмнатi. Коло стiн стояли великi лави, коло вiкон – стiл, а в кутку – залiзна невеличка гармата. Микита вiдчинив дверi у темну, де сидiв запорожець.
Спочатку хлопцi не бачили нiчого, так було темно у коморi, але коли очi iхнi звикли до сутенi, iм впала в очi мiцна постать запорожця, що, закинувши руки з кайданами за голову, спав на соломi, наче вiн був не у в’язницi, а в Сiчi, серед товаришiв Незамайкiвського куреня.
– Ей, казак! – крикнув дiд, – проснiсь! Гостi прiшлi.
Глек пiдвiвся. Вiн хотiв протерти очi кулаками, але кайдани забряжчали й ударили його по головi.
– Що таке? – засичав запорожець. – Який чортяка скував менi руки? Хто тут?
– Це я, Павло!
– Дорош? А я де?
– Забил! – ляснув себе по колiнах дiдок, наче вiн був дуже радий з того, що запорожець забув, де вiн, i що з ним скоiлося. – Хе-хе! Забил!
Але запорожець схаменувся й згадав вже, де вiн.
– Спасибi, хлопче, що не забув мене й провiдав. А ти чого радiеш, кацапе? А ще стара людина.
– На, еш. Прiнесли тебе тут мальчiшкi, – сунув дiд козаковi з пiв десятка огiркiв i шматок паляницi.
– А сало? – спитав Дорош.
– Что ж думаеш, украл твойо сало? Нужно оно мне очень.
Дiд пiшов у кiмнату i принiс сало. Дорош побачив, що кусень сала значно поменшав.
– А горiлку?
– Хiба й горiлки принiс? Не хочу я зараз, хай старий вип’е, – сказав запорожець.
Хлопцi стояли й мовчки дивилися, як iв запорожець, i не знали, про що балакати. Кайдани сумно бряжчали за кожним рухом козака.
– А це ж хто? – кивнув запорожець на Дубовиченка.
– Це мiй товариш, Василь Дубовиченко.
Дубовиченко наче тiльки й чекав на те, щоб згадали про нього. Вiн витяг з пазухи тараню й поклав ii перед в’язнем.
– Тараня? – спитав, задзвенiвши кайданами, запорожець, – добре.
Вiн спробував обчистити рибу, але йому заважали кайдани: вiн ще не призвичаiвся до них.
– Давай я обчищу, – сказав Дубовиченко.
– Трудно сидiти в колодках? – спитав Дорош, хоч i сам добре бачив, що це не мед iсти.
– Коли руки вiльнi – ще нiчого. А як засунути сюди й руки, – показав вiн на дiрки для рук, – сам як колодка зробишся.
Коли Дорош iшов до в’язницi, йому здавалося, що вiн багато чого скаже козаковi; але, прийшовши сюди, не знав про що балакати. Слова приказного на греблi, що вiд смерти москаля Гусева, якого побив запорожець, залежить життя його приятеля, дуже вразили хлопця. Вiн ще вчора, коли приiхав з винницi, розшукав хату, де жив москаль Гусев, i довiдався, пiдслухавши пiд вiкнами хати балачки москалiв, що Гусев усе ще лежить хорий, не iсть i не п’е.
Дорош хотiв сказати про це запорожцевi, але зрозумiв, що вiд цього не зрадiе його приятель. Так хлопцi посидiли коло козака з пiвгодини, перекинувшись окремими словами. Раптом на дворi почулося кiнське тупотiння й голосна балачка iздцiв.
– Ну, ребята, – сказав сторож, заглядаючи у дверi, – пора домой. В другой раз побудете дольше. А то неровен час прiдьот подь-ячiй – бить мне с вамi в беде!
Хлопцi попрощалися з козаком i вийшли. Коло хати стояло чоловiка зо три верхiвцiв козакiв. Вони пригнала босого, обшарпаного чоловiка, рокiв тридцяти п’яти – маненького, дзюбатого, з соломою у скудовченому волоссi. Чоловiк цей стояв зв’язаний помiж двома верхiвцями i дивився на своi босi ноги.
– Гей, Микито! – крикнув хтось з козакiв, – пiддячий тут?
– Нету.
– А хто ж прийме в’язня?
– Что за человек? – спитав Микита.
– Втiкач… Утiк вiд якогось боярина з-пiд Бiлгорода. На хуторi ховався у скиртi. Полковник звелiв привести його сюди до воеводи.
– Ти кто такой? – спитав втiкача Микита.
– З ваших, з кацапiв… – вiдповiв за втiкача один з козакiв. – Казав, що дуже скривдив його боярин, так вiн утiк до нас на слободу.
– Єсть слобода, да вiдно не для нас! – хрипко, пiдвiвши голову, сказав втiкач.
– А ти б на Запорiжжя, або на Дiн махнув.
– На Дон… Через вас, сукiних синов, махньош… Как зверя ло-вiте!
Козаки засмiялися.
– Ну, нiчого балакати, – сказав козак, що був у них за старшого, – прийми в’язня, Микито!
– Что ж, пусть посiдiт на сезжей, пока прiдьот подьячiй. Ну, iдi, что лi.
Втiкач, похнюпившись, зайшов у хату. Козаки повернули коней i поiхали через площу до шинку. Хлопцi теж перейшли площу й пiдiйшли до школи.
– Не заводь бунту! – почули вони дужий голос дяка крiзь ма-неньке вiкно школи. – Чому вас родителi вчать? Чи ви з ляхiв, чи ви з дияволiв? Йди сюди, Стрiхо, я тобi скубка дам!
Очевидно, пан бакаляр був у поганому настроi.
«Буде хльоста!» – одночасно подумали хлопцi.
Надвечiр на площу з Приказу вийшов високий пiддячий, а за ним, з гусячим пером за правим вухом, з паперами пiд пахвою, зашкандибав дячок, той самий, що розпитував на греблi втiкачiв з Озову. Пiддячий кивнув головою двом стрiльцям, що стояли коло ганку Приказу з рушницями в руках, i всi четверо пiшли навпростець бур’янами й реп’яхами через площу до з’iжжоi.
Пiддячий з дячком зайшли до з’iжжоi, а стрiльцi лишилися на дворi.
На всю з’iжжу лунав могутнiй хропiт Микити: вiн, випивши пляшку горiлки, що принiс запорожцевi Дорош, повалився на лаву i спав тепер, роззявивши рота. Пiддячий пiдiйшов до нього i деякий час мовчки дивився, як соннi мухи лазили по Микитинiй бородi i лiзли йому в рот, а вiн п’яно вiддувався i плямкав губами.
– Здоров спать, окаянний, – сказав пiддячий, – розбудi, его, Семьонич.
Дячок пiдiйшов до Микити i смикнув його за сиву бороду.
– Брр… – обiзвався Микита, – отойдi, леший!
– Вставай! Подьячiй прiшол!
