скачать книгу бесплатно
– Здорово!
Дорош зрозумiв не все, що балакали москалi, але здогадався, що балакали вони нi про кого iншого, як про його нового знайомця запорожця, що був на пасiцi у Журавля. Вiн знав, що до Москви спроваджують усiх непокiрних московському урядовi. Коли таку значну людину й кошового отамана, як Сiрко, надiслано до Москви, а вiдтiля запроторено аж до Сибiру (Дорош знав про це вiд батька), то що ж буде запорожцевi?
Вiн розбудив батька i, збентежений, пiшов за ним до хати. Коли Дорош iшов iз школи додому, йому добре хотiлося iсти, але тепер страва якось не йшла йому в рот.
– А ти чого не iси? – спитала мати. – Наiвся, мабуть, смiття отого – лопуцькiв та калачикiв?
– Нi, я кашу в школi iв.
– А що, – спитав батько, – хiба хто скiнчив науку?
– Клименко Петро дякував бакаляровi кашею.
– Який Петро? Іванiв син?
– Атож.
Дорош дуже радий був з того, що так легко викрутився зi свого прикрого становища: ну, як скажеш батьковi, чого йому iсти не хочеться? Ледве скiнчили обiдати, вiн шмигнув до ворiт.
– А ти куди лагодишся? Хiба не поiдеш зi мною на винницю?
Хлопець ляснув себе по головi: вiн i забув попередити батька, що прийде дяк.
– Тату! Пан бакаляр казали, що поiдуть з вами на винницю.
– Ну, що ж, веселiше буде. Коли вiн прийде?
– А ви коли iхатимете?
– Та ось, як упораюся з сiном. Мабуть, надвечiр. А ти куди?
– Купатися. А я вже вмiю плавати! – похвастався хлопець.
– Ач, який? Хто це тебе навчив?
– Запорожець!.. – мимоволi вихопилося у хлопця.
Вiн навiть затулив рота, так неприемно було йому, що вiн проговорився.
Батько похмурився. Вiн не дуже долюбляв воеводу та московський уряд, але при повстаннi, що пiдняв Сiрко п’ять рокiв тому, вiн, як i бiльшiсть козакiв Харкiвського полку, не зрадив Москви i навiть палив з гармати по Сiркових ватагах, коли той спинився, йдучи до Брюховецького зi Змiева, пiд стiнами Харкова. Вiн одразу, як i воевода, подумав, що запорожець був з тих, що пiдбивають нарiд на повстання. Вiн на власному досвiдi, живучи на Правобережнiй Украiнi, упевнився в тому, що пiсля повстання i смерти Хмельницького, гетьмани тiльки сперечалися за булаву, йшли вiйною один на одного, а вiйсько iхне грабувало нарiд, руйнувало мiста й села. Нарiд, зубоживши, подавався шукати кращоi долi на Московщину й заселяв Дике Поле на кордонi Московськоi держави.
І тут не всiм був мед: треба було i про свiй хлiб дбати, i одбива-тися вiд татарських загонiв, i нести важку сторожову службу. Але тут, проте, було спокiйнiше, нiж на Правобережнiй Украiнi, а поява запорожцiв, як думав Дорошiв батько, загрожувала цьому спокоевi. Вiн замислився, а Дорош дивився на нього i не розумiв, що так засмутило батька.
– Де ж ти бачив запорожця? – глянувши в очi хлопцевi, спитав вiн.
– На пасiцi, у Журавля. А Журавлеву пасiку пограбували москалi.
Батько здивовано подивився на Дороша: от тобi й спокiй!
– Як пограбували? Коли?
– Сьогоднi. Але запорожець добре наклав москалям!
Хлопець розповiв батьковi про бiйку боярських дiтей з запорожцем i про iхнi балачки у садку, коло шинку.
– А запорожець знае вас, – додав Дорош, – вiн каже, що колись вас, тату, вiд татарського аркану визволив.
– Стривай, стривай… – задумливо сказав батько.
Наче хто пiдняв перед ним завiсу, що ховала за собою його минуле: шляхом, що колись, ще за першого харкiвського воеводи Селiфонтова, пробили харкiвськi козаки до Торського солоного городка, iде чумацька валка з сiллю. Вози риплять, курява хмарою в’еться з-пiд колiс. На передньому возi стирчить дрючок, а на дрючку б’еться й телiпаеться пучок сивоi тирси. Високо на мiшках з сiллю сидить пiвень: вiн кукурiкае на зорi, будить чумакiв та розважае iх у дорозi.
Ой покинь батька, покинь мати, покинь всю худобу,
Іди з нами, козаками, на Вкраiну, на слободу… —
заводить Пашко Олiйниченко, що йде попереду.
На Вкраiнi всього много i пашi, i браги… —
пiдхоплюють заднi:
Не стоять там вражi ляхи, козацькii враги.
На Вкраiнi суха риба iз шапраном,
Будеш жити з козаком, як iз паном.
А у Польщi суха риба iз водою,
Будеш жити з вражим ляхом, як з бiдою…
І раптом усе змiнилося: з гиком вилетiв з балки татарський загiн. Олiйниченко з розрубаною головою повалився на шлях; сусiд Омель-ко, що йшов поруч нього, полiг вiд стрiли, що вп’ялася йому в груди, а вiн, Наливайко, ухопив рушницю з воза i хотiв випалити у татарина, що летiв конем просто на нього. Але раптом щось збило його з нiг i потягло по землi.
Що далi було – не пам’ятав Дорошiв батько. Коли вiн розплющив очi, то побачив, що коло нього стоiть молодий запорожець, майже хлопець, а поруч нього, звалившись з коня, лежить у калюжi крови татарин. А коли Наливайко пiдвiвся й оглянувся навкруги, то побачив, що ватага запорожцiв добивала поранених татар i в’язала руки здоровим.
– Хто ж ти такий i за кого менi Бога молити, що не дав посиротити дiточок маленьких? – спитав Наливайко.
А запорожець засмiявся, та й каже:
– Ну, заспiвав Лазаря. Великий з тебе молельник, – та й повернувся й свиснув свого коня.
Потiм вже дiзнався Наливайко, що звали того запорожця Павло Глек.
Ось що згадав Дорошiв батько, задумливо глянувши в вiчi своему синовi.
– Стривай, хлопче! – сказав вiн Дорошевi. – Цю людину не можна вiддати на поталу воеводi. Бiжи на пасiку до Журавля та по-переди запорожця. Хай заховаеться поки, а потiм ми сховаемо його на винницi.
IV. НА ДОРОЗІ
Бандурист з поводатирем. – Валка поселенцiв осадчого Старочудного. – Пiсня. – Дорога на Хорошiв. – Погоня. – «Добре пiдвiз москаля!»
Надвечiр з пасiки Журавля вийшов старий слiпий бандурист. Видно було, що вiн колись був високою, дужою людиною, але тепер вже трохи зiгнувся i важко спирався на плече босоногого хлопця повода-тиря у великому брилi, насунутому хлопцевi аж на очi. Бандурист iшов, пiдвiвши голову i невидющими очима дивився перед себе.
Коли вони пiдiйшли до Белгородськоi криницi, коло неi стояло чоловiка десять озброених москалiв i розпитували щось у молодиць, що брали з криницi воду.
Слiпий з поводатирем не пiднялися в старий город, що своiми дерев’яними стiнами висився праворуч над ними, а пiшли берегом рiчки, обiйшли город i зайшли у новий острiг стiни, що його три роки тому збудував воевода, Сухотiн. Серед вулиць i по дворах стояли вози з майном, плугами, боронами й домовим скарбом. Це була валка поселян з осадчим Старочудним, про якого приказний дяк казав воеводi.
Сонце вже сiло i над городом стояла тепла лiтня сутiнь. Вогники багаттiв блимали помiж возами поселян; молодицi та дiвчата зустрiчали худобу, що поверталася з пашi додому; повiтря було повне диму й запаху страви. Собаки поселян кидалися на перехожих, гризлися й мiряли своi сили з мiсцевими псами. Блiдий мiсяць вже стояв над городом.
Бандурист та хлопець швидко йшли помiж возами, поспiшаючи, поки не зачинилися ворота острогу. Потiм перейшли греблю i вийшли на дорогу, що вела на Хорошiв. На дорозi не було нiкого, i вона бiлуватим пiском своiм виблискувала при блiдiм свiтлi мiсяця. Трохи згодом вони побачили мажу, що стояла серед дороги. Чорна тiнь вiд мажi падала на дорогу незграбною плямою. Коли бандурист та хлопець пiдiйшли до неi, вiд мажi з тiнi одiйшли два чоловiки з рушницями i запитали подорожнiх:
– Хто iде? Що за люди?
Бандурист та хлопець спинилися.
– Це батько! – шепнув поводатир бандуристовi.
– Мовчи! – тихо вiдповiв той, а потiм голосно сказав:
– Добрий вечiр! А скажiть, будь ласка, чи сюди дорога на Жу-равлiвку?
– А ви хто такi? – знову запитав чоловiк з рушницею,
– Слiпий з поводатирем.
– Мабуть, у тебе, дiду, i поводатир слiпий, що завiв тебе сюди. Хiба ж це дорога на Журавлiвку? Це – дорога на Хорошiв.
– На Хорошiв? Ти скажи… Хоч ночуй серед дороги. Ач куди завiв, капосний хлопець. Ну, що тепер робити? Було б заночувати у городi: там у мене й чоловiчок знайомий е, Наливайко Семен. Та й дiло е до нього… – бурмотiв дiд.
– А нащо тобi Наливайко Семен? – пiдозрiло запитав чоловiк з рушницею.
– Та так… дiло е…
– Яке? – грiзно вже запитав чоловiк.
Видно було, як старий затрусився вiд жаху.
– Хто це? Хто це? – голосно зашепотiв вiн, нахиляючи до хлопця. – Чи не розбишаки якi?
– Кажи, яке дiло у тебе до Семена Наливайка?
– Дiло?.. – мимрив дiд. – Та ось яке: кланявся йому мурза ногайський з того свiту, що тягав його колись на арканi коло Тору!
– Тьху, чортяка! – вилаявся чоловiк, – я й не впiзнав тебе… А це – Дороше?
– Це – я, тату! – засмiявся поводатир i зняв бриля.
– Це ти, Дороше? – почувся дiвочий голос з возу.
Дорош, придивившись, побачив свою старшу сестру, що пiдвелася й дивилася на нього з мажi.
Батько Дорошiв, знявши шапку, цiлувався з запорожцем.
– А… – сказав другий чоловiк, що досi стояв мовчки коло До-рошевого батька, – це мiй молодчик Дорош. Так ось на кого чекав Семен серед дороги. Ти що це, у поводатирi найнявся?
– У поводатирi!
– Дивнi дiла твоi, Господи. Нiчого не розумiю.
– Сiдай на воза, дяче, потiм зрозумiеш, – весело сказав Наливайко.
Але бакаляр не полiз на воза, i мажа, поскрипуючи, рушила з мiсця, а коло неi пiшли чоловiки. Бандурист iшов тепер легко й рiвно, а головне без поводатиря. Бакаляр, що йшов поруч, скоса поглядав на бандуриста й нiяк не мiг второпати, в чому дiло. Вiн iнодi намагався обiгнати бандуриста i наче непомiтно заглядав йому в вiчi, та ледве вiн кидав погляд на нього, бандурист закочував баньки, i перед бакаляром при блiдiм свiтлi мiсяця були невидющi очi слiпця. Нарештi бакаляр не витримав i спитав:
– Скажи, добрий чоловiче, як це ти, слiпий, та ще поночi, так добре йдеш по дорозi?
– А менi однаково, що вночi, що вдень.
– Мабуть, неоднаково, бо вдень ти ходиш з поводатирем, а вночi сам.
– А це мене воевода ваш навчив так ходити.
– Чи не батогами часом?
Бандурист засмiявся:
– Ти думаеш, пане бакаляре, що й нам субiтки дають, як ти своiм школярам? У нас, друже, не так: прикують до стовпа ланцюгом та киями.
– Еге-ге! – сказав бакаляр, – тепер i я бачу, що ти за нiчний птах. Ти часом не з тих птахiв, що кричать: «Пугу! пугу!»
– Козак з Лугу! – вiдгукнувся з мажi Дорош.
– Ач… це вже пугаченя обiзвалося.
– Трохи з тих, – вiдповiв запорожець.
Розмовляючи таким чином, подорожнi зайшли у лiс лiсовою дорогою. Мiсяця не було видно i пiд деревами лягла густа тiнь. Лiс легенько шумiв; серед кущiв, як зеленi зiрки, маячiли вогники свiтлякiв. Запорожець раптом спинився й прислухався.
– Що таке? – спитав Наливайко.
– Я чую тупiт.
Всi прислухалися. З темряви теплоi ночi ззаду них долинуло ледве чутне тупотiння.
– Хто б це був?
– Це погоня, – сказав запорожець. – Я заховаюся в кущах, а ви потихеньку йдiть.
Вiн звернув з дороги й зник у темрявi лiсу. Тупiт погонi ставав усе дужчий i трохи згодом до мажi, ледве не наскочивши на неi, пiдскакала ватага iздцiв.
– Стой! – закричав хтось з iхнього гурту, хоч мажа давно стояла нерухомо серед дороги.
– А ви хто такi? – запитав Наливайко.
– Государеви служилие людi; а ви самi кто будете!
