скачать книгу бесплатно
– Москалiв побив, – вiдповiв за запорожця Наливайко, – так довелося тiкати з Харкова.
– Де побив?
– На пасiцi у Дениса Журавля. Та ще й не простих кацапiв, а дiтей боярських.
Наливайко розповiв винниковi про пригоду козака з москалями й погоню.
– Так… – протягнув винник, навiть свиснув трохи. – Але ж москалi грабували пасiку? Чого ж лякатися? – вiн насмiшкувато подивився з-пiд своiх сивих суворих брiв на козака. – Чого ж лякатися? Воевода розбере дiло по правдi.
– Мабуть. Розбере так, що не встигнеш i люльки викурити, як в Бiлгородi у князя опинишся. Спасибi за воеводину ласку. Наслухався я про московську правду вiд отамана.
– А що ж Денис?
– Мае думку поскаржитися полковниковi на грабiжникiв.
– Нiчого з того не буде.
– Я й сам так казав йому. Не буде ваш полковник сваритися з воеводою за Дениса.
– Не кажи так про Донця. Вiн справедливий козак! – втупився за полковника Наливайко.
– Всi вони однаковi. Поки простий козак – козак як козак, а в старшину вилiз – йому плюнути… пики не дiстанеш, – сказав запорожець, скоса глянувши на Галю.
Раптом залився гавкотом на когось Бровко i, зiрвавшись з мiсця, кинувся до лiсу.
Трохи згодом в супроводi Бровка вийшов кремезний чоловiк з торбою за плечима i з великим цiпком у руцi. Вiн був у постолах, але з торби виглядала халява рудого чобота. Бровко злiсно кидався на нього, одначе чоловiк, мабуть, добре знав собачi звички (кусати не людину з цiпком, а самий цiпок) i через це спокiйнiсiнько йшов через галявину, тягнучи позад себе цiпок, а Бровко аж розривався, хапаючи кiнець палицi, що волочилася, пiдскакуючи, по землi.
Подорожнiй пiдiйшов до компанii i спинився крокiв зо три вiд неi.
– Добридень! – привiтався вiн, знявши бриль.
– З недiлею!
– Спасибi! – вiдгукнувся Наливайко. – Та цить, чортiв собако! Слова не дасть сказати.
Дорош пiдняв з землi хворостину, i собака огризаючись одiйшов вiд подорожнього.
– Хлiб-сiль! – знову сказав подорожнiй, кинувши око на пляшки та страву, що стояли перед козаками.
– Прошу сiдати! – ввiчливо сказав Наливайко i посунувся, щоб дати мiсце гостевi.
Гiсть сiв, перехрестився, випив чарку горiлки, що налив йому Наливайко, i закусив. Розмова обiрвалася. Всi мовчки дивилися на подорожнього. Вiн узяв кусень кабанятини i став повiльно iсти, одрiзаючи невеличкi шматки. Був це худий чоловiк з орлиним носом. Очi в нього сидiли глибоко пiд бровами, а брови, чорнi й густi, понависали над очима, як розшарпана вiтром стрiха. Йому було не бiльш як сорок рокiв, а то й менше, але голова була зовсiм сива. Козаки були вже добре на пiдпитку, але всi вони помiтили якийсь сум в очах подорожнього Такий сум бувае тiльки у людей, що перенесли якесь надзвичайне i до того ж довге горе, що перевертае все життя, руйнуе надii, мрii й здоров’я, а замiсть них залишае в очах тiльки цей невимовний сум. Подорожнiй випив i другу чарку, а вiд третьоi вiдмовився, попоiв ще трохи i подякував компанii за ласку.
Бакаляр був дуже цiкава людина. Йому давно кортiло спитати цього чоловiка, вiдкiля вiн i куди йде, але проста чемнiсть не дозволяла йому розпитувати подорожнього, поки той iв. Але коли той витер вуса, з’iв останню ложку кулiша i витяг з кишенi кисет з тютюном, вiн не втерпiв i спитав:
– А скажи, будь ласка, добрий чоловiче, вiдкiля ти сам i куди тепер iдеш? Бачу, що ти не тутешнiй.
Чоловiк викресав вогню, запалив люльку й вiдповiв:
– Не тутешнiй.
Подорожнiй хоч i був з торбою, але не скидався на старця; по вбранню його можна було прийняти за селянина або незаможного козака.
«Куди це вiн iде? – подумав бакаляр. – Сказати б на прощу, так ще молодий, до того ж чоловiк, а не баба, бо на прощу ходять бiльше баби, та ще й пiдстаркуватi…» Це було очевидно, але бакаляр, щоб затягнути в розмову подорожнього, запитав:
– Чи не на прощу у Святогiрський часом ходив, чоловiче?
– Був i в Святогiрському… – випускаючи хмару диму з люльки, вiдповiв гiсть.
Бакаляр навiть завовтузився на своему мiсцi, так йому допiкало знати, що то за людина.
– Ну що, багато назбирав грошей? – несподiвано для всiх запитав подорожнього запорожець.
Подорожнiй здивовано глянув на запорожця. Вiн досить довго придивлявся до нього, наче що пригадуючи, чоло йому похмурилося, брови ще дужче понависали над очима, а праве око почало якось чудно смикатись, але за хвилину чоло його розгладилося i вiн привiтно усмiхнувся.
– А… Павло Глек! Я й не пiзнав тебе. Чого тебе занесло на слободи з Запорiжжя? Питаеш, чи багато назбирав я грошей? Трохи е, але ще рокiв п’ять доведеться, мабуть, мандрувати.
Бакаляр вже роззявив рота, щоб запитати подорожнього, але його попередив винник.
– Ти що ж, на церкву, чи що збираеш грошi?
– Нi, на самого себе.
Бакаляр вiд дивування роззявив ще бiльше рота.
– Як на себе? Це б i я так пiшов.
– Ех, дяче… Важко збирати цi грошi. Важко менi й розповiдати про те, на що збираю я iх, але нiчого не зробиш: без цього нiхто не дасть, i за мене, може, пропаде християнська душа в неволi. От слухайте, добрi люди, а прослухавши, не вiдмовтеся допомогти менi, нещаснiй людинi, що десять рокiв пробув у неволi бусурманськiй.
Рокiв дванадцять тому несподiвано наскочив на наше село татарський загiн. У той час люди були на степу, бо це трапилось якраз пiд час косовицi. Іду я собi, косою виблискую, жито високе, аж по плечi, а жiнка снопи в’яже. Спинився я трохи вiдпочити, витер пiт з лоба, зглянувся навкруги й завмер, наче хто по головi обухом вдарив.
– Жiнко, – кажу, – татари! Хвигура горить!
А тихо було, i дим од маяка стовпом угору йде. Випросталась вона, глянула, зблiдла уся i перевесло з рук випустила. Кинули ми i воли, i вiз у степу i побiгли чимдуж до села. Бiжимо, а у жiнки ноги наче пiдламуються. Пiдхопив я ii за плечi, ледве довiв. А на дзвiницi вже дзвiн гуде: хтось ударив на сполох. Добралися ми до села, бачимо – вартовий козак прискакав, стоiть на майданi, а круг нього люди. Прибiгли, хто як був, як i ми, зi степу. «Швидше, – кричить вартовий, – в острожок, бо татарва вже коло Роблених могил хутiр палить!» Кинулися ми до острожка, що стояв недалеко вiд села, на татарському перелазi. Худобу й майно все покидали: де там про худобу дбати, хоч би самим живими лишитися.
Дорош i Галя не зводили очей з оповiдача. Все, про що розповiдав вiн, було таке знайоме й близьке, i боляче вiдчувалося в молодих душах дiвчини й хлопця. Подорожнiй колупнув якимсь приладдям, що висiло у нього на люльцi, тютюн i придавив попiл пальцем.
– Добралися ми до острожка, сидимо там, як бджоли у вулику, бо народу набралося багато, а острожок був маненький, а за годину вже татарва, як сарана, вкрила берег рiчки коло броду. Була в острожку невеличка гармата. Випалили ми з неi – тiльки татар роздратували. Повалилося два-три татарина, не бiльш. І сунули вони, як хмара, на острожок. Ми iх з рушниць б’емо, катками давимо, а вони лiзуть. Розтрощили тараном ворота i увiрвалися в острожок.
Подорожнiй не вперше, мабуть, розповiдав про це, але видно було, як вiн хвилювався: вiн знову почав розпалювати люльку, хоч вона ще добре курилася, i руки тремтiли йому, як у пропасницi.
– Випий, друже, чарку! – сказав йому винник.
– Не хочу. Небагато лишилося живих в острожку: старих – i бабiв i дiдiв – перебили татари, а молодих пов’язали i з дiтворою погнали в степ. Мабуть, i менi б не бути живим, бо збив уже мене рябий мурза з нiг, але хтось з козакiв випалив йому у спину з пiстоля, а я, падаючи, вдарився потилицею об гармату i впав непритомний. Пов’язала нам татарва руки, на шиi аркани понакидала, а ззаду худобу й отари нашi погнала. Бачу – i жiнка йде, похнюпилася, не розумiючи, мабуть, що й робиться навкруги, мов божевiльна. Вигнали нас на шлях, де стояв у той час iхнiй бей кошем, з’едналися докупи загони, що грабували слободи, i почала татарва дiлити бранцiв та худобу та сваритися помiж себе за нас, особливо за жiнок, навiть за шаблюки своi кривi хапатися. А подiливши, почали на наших очах гвалтувати жiнок та дiвчат.
Дорош бачив, як у подорожнього знову засмикалося праве око i перекривилося, наче вiд болю, обличчя.
– Та що вже там казати, самi знаете – бусурмени. Не всi з наших допленталися до Криму; дехто захворiв i всiх, хто заслаб дорогою, татари побили, як скажених собак. Пригнали нас до Криму, аж у город Кафу; а Кафа та стоiть на самому березi Чорного моря. Мене й ще деяких козакiв посадили на галеру й прикували до лав ланцюгами, а жiнок та дiвчат порозбирали собi у гареми татари та турки. Ходили ми на тих галерах i до Синопу, i пiд Трапезунд, навiть до Царгорода. Важка праця на галерах i багато невiльникiв загинуло там, i всiх турки покидали в море.
Дев’ять рокiв не бачив я жiнки i не знав – жива вона чи нi. Здумав беглербег кафський будувати новий мiнарет коло мечетi i погнали нас, невiльникiв, камiння носити на будiвлю. Ото зранку камiння тягаемо до вечора, а на нiч у в’язницю смердючу блощиць годувати ведуть i завжди коло нас доглядач потурнак ходить, червоною таволгою по плечах проходжуеться. І лютий той потурнак був, гiрший од татарина або турка, а з наших таки, з полтавських козакiв був. От якось сидимо ми, снiдаемо у полудень, бо ранiш iсти не дають, iмо суху смердючу рибу та водицею запиваемо. Коли бачу – йде татарка й татарча за руку веде, рокiв шести. І був у той час великий вiтер з моря, куряву хмарою гнав по дорозi. Іде повз нас татарка, хлопця тягне, а вiн пручаеться, на нас дивить та палець ссе. Дмухнув вiтер, пiдняв чадру й закинув ii на голову татарки. Глянув я на неi i пiзнав свою жiнку. Телiпае вiтер чадру, i бачу я, що не може вона з чадрою впоратися, обличчя вкрити, а татарча вийняло палець з рота, на нас показуе: «урус! урус!» – лопоче…
– Здорова, – кажу, – жiнко! Чи добре жити за татарином? А байстря куди ведеш?
Глянула вона на мене, пополотнiла, затрусилася, а потiм мовчки пiдхопила хлопця на руки та вiд мене.
– Будь, кажу, проклята, потурначко!
Тяжка неволя турецька була, але пiсля цього довго не помiчав нiчого, навiть майже не чув, коли бив мене таволгою наш доглядач-потурнак. Одна думка у мене була: знайти та вбити жiнку!
– Випий, друже! – знову сказав йому винник.
Подорожнiй вихилив чарку i, не закусюючи, затягнувся люлькою.
– Минуло мiсяцiв шiсть пiсля того. І скоiлося таке, що я нiколи не сподiвався, бо думав, що менi й гинути доведеться у неволi бусурменськiй. Приходить якось на галеру наш доглядач-потурнак, пiдiйшов до мене й смiеться.
– Чого, – кажу, – смiешся, потурначе клятий!
– Не лайся, – каже, – я тобi приемну новину принiс. – Та нахилився й розкував моi кайдани…
– Що це? – питаю.
– Пощастило, тобi, Іване: викупив тебе з неволi перекопський грек за сiмдесят талярiв!
Дивлюся я на нього i вухам, i очам не вiрю. Розкував мене потур-нак, попрощався я з товаришами, що закутi сидiли на лавах, i вийшов з галери на берег. І показав менi тут потурнак якогось пiдстаркуватого вже чоловiка, що стояв недалеко на березi.
– Ось, каже, той чоловiк, що тебе з неволi викупив.
Пiдiйшов я до нього i став перед ним, як пеньок.
– Ти, – каже, – Іван Печериця?
– Я, – кажу.
– Викупив, – каже, – я тебе з неволi бусурменськоi за сiмдесят талярiв. Заприсягайся менi, що збереш цi грошi i вiддаси моему братовi, що живе в Опiшнi. Вiн iх надiшле менi, а я, може, на цi грошi ще одного невiльника з неволi визволю.
Пожив я у того доброго чоловiка, поки сили набрався, а потiм переправив вiн мене на Запорiжжя. Там я i з Павлом Глеком познайомився. Спасибi запорожцям – трохи визволили мене, бiдолаху. Коли вже виiздив я з Перекопу, признався менi грек, що коли вiн виходив вiд беглербега, у якого хотiв викупити невiльника, спинила його в сiнцях жiнка, що хоч i була в татарському вбраннi, але не татарка, i просила, радила його викупити з неволi Івана Печерицю. Через це вiн i викупив мене, бо йому однаково було, кого нi визволити, аби визволити.
– Що ж то за жiнка була? – спитав бакаляр.
– Я так думаю, що це була моя жiнка, – тихо вiдповiв подорожнiй. – З того часу й мандрую я по Украiнi та збираю грошi, щоб вiддати iх братовi того чоловiка, опiшнянському грековi.
Козаки допомогли подорожньому, хто як мiг; навiть Дорош витяг з кишенi свого единого шеляга, потiм випили ще по чарцi i розiйшлися хто куди. Наливайко з винником пiшли у винницю; дяк скинув свiй пiдрясник, розiслав його пiд грушею, в холодочку, i згодом задав храповецького. Подорожнiй подякував козакам за ласку, скинув торбу на плечi i пiшов геть з винницi. Галя мила ложки й посуд. Дорош витягнув з мажi вудки й подивився на запорожця.
– Добре, i я з тобою! – сказав той.
Добре сидiти лiтнього ранку в холодочку на березi тихоi лiсовоi рiчки, коли риба тихенько хлюпоче пiд берегом, коли комар гуде коло вуха, коли бабка з прозорими, наче скляними крилами, пiдлiтае i сiдае на кiнець вудилища або на поплавець, а крила ii трiпотять i переливаються веселкою на сонцi. Добре витягнути з розбитого горщика товстючого гладкого червака, покласти його на лiву долоню, а правою ляснути так, щоб i не ворухнувся дурний, потiм плюнути на нього i начепити на гачок вудки. Але вiн ще живий i в’еться й судомиться на гачку. Тут ще треба ляснути його, щоб заспокоiвся, ще раз плюнути на нього, поправити грузило й закинути вудку в рiчку. Грузило тихо плюсне, поплавець пiрне у воду за грузилом, але раптом вискочить i заспокоiться на хвильках, що пiдняло круг себе грузило.
Було тихо, а коли тихо, риба завжди добре береться. За годину Дорош та запорожець витягли п’ять великих коропiв та двi сули. Дорош одну по однiй нанизав iх на мотузок i пустив рибу у воду, прив’язавши кiнець низки до кiлка, що встромив у землю. Але згодом стало жарко, i риба перестала сiпати; поплавцi завмерли на поверхнi води.
– Дiла не буде, – сказав запорожець, витягаючи з води вудку, – риба братиметься тiльки увечерi. Ходiм до винницi.
Вiн витяг низку з рибою з води, закинув ii собi за спину i пiшов попереду, а за ним, поклавши вудки на плече, як рушницю, поплентався Дорош. Коли вони вже пiдходили до винницi, запорожець раптом обернувся i гукнув:
– Ану, хто швидше до винницi!
Запорожець та хлопець одночасно вибiгли на галявину i раптом спинилися вiд несподiванки: серед галявини стояла ватага москалiв; всi були верхи, i в одному з них Дорош пiзнав молодця в соболевiй шапцi.
– Вот он! – закричав той, побачивши запорожця. – Хватай его, ребята!
– Что ж ти, сволочь, говорiл, – крикнув один з москалiв Наливайковi, – что у тебя тут нет нiкого чужого? А ето кто?
– Так ти ж про старця питав, – вiдповiв Наливайко, – а це ж хiба старець? Це ж козак.
– Погодi, доберуся я до тебя, черкас поганий. Воровскiх людей прятать! Вяжи, ребята, запорожца!
Змагатися з москалями не доводилося: вони були озброенi, а козацькi рушницi лежали на мажi та в хатi, бо москалi несподiвано наскочили на винницю; до того ж Наливайко думав вiдбрехатися, кажучи, що запорожця нема на винницi. Воно б так i було, бо москалi, не знайшовши запорожця, поiхали б геть, коли б нечиста сила не принесла запорожця саме тодi, як вони стояли коло винницi.
– Вяжи его! – знову крикнув ватажок москалям.
Москалi злiзли з коней i понаставляли рушницi на запорожця. Молодець у соболевiй шапцi скрутив йому руки назад i зв’язав мотузком.
– Попался, голубчiк! – злорадо сказав вiн, стягуючи вузол.
– Що ж ви зв’язали людину, як злодiя? – оступився за козака винник.
– Молчi, старий хрич, а то i тебе будет!
Запорожець похмурився i схилив голову. Москалi посiдали на коней i погнали перед себе запорожця.
– Прощайте, добрi люди! – гукнув, обернувшись до козакiв запорожець, – не згадуйте лихом!
– Отак i пропаде козак нi за цапову душу! – роздумливо сказав винник.
– Чого там пропаде! – вiдповiв бакаляр. – Визволиться: вiн характерник! Всi вони, запорожцi, характерники.
– Треба йти до полковника. Донець – справедлива людина, вiн визволить козака.
– Не визволить, – вiдповiв винник. – Коли б наш слобiдський козак був, може б визволив, а то ж запорозький.
VI. МОСКОВСЬКА ВЛАДА У ХАРКОВІ
Приказна профiлактика. – Втiкачi з Озову. – Турецький таляр. – Барило з горiлкою. – «Сьезжая». – Колодка. – «Добра людина»
Пiсля арешту Павла Глека якось сумно стало на винницi. Дорош та Галя плакали. Наливайко, похнюпившись, сидiв коло хати i мовчки ссав люльку. Коло його на призьбi теж з люлькою сидiв старий винник. Навiть бакаляр став раптом тверезий i тинявся коло винницi, не знаходячи собi мiсця. Наливайко викурив люльку, витрусив з неi попiл i пiдвiвся.
– Час додому! – сказав вiн, – погуляли й годi!
Вiн наказав викотити двi бочки й невеличке барило з горiлкою й навантажити iх на мажу. Трохи згодом мажа, поскрипуючи, виiхала з лiсу i повернула на Харкiвську дорогу. З мажi виглядали заплаканi обличчя дiвчини та хлопця, а з боку мажi, закинувши рушницi на плечi, йшли мовчазнi Наливайко та бакаляр. Коли вже пiдходили до греблi, що вела через рiчку до города, вони побачили купку людей, що стояла коло самоi греблi. В кiнцi греблi стояв стiл, за столом сидiв приказний дячок i щось писав на сiрому паперi. Щоб вiтер не зiрвав паперу зi столу, дячок придавив кутки паперу каменючками. Видно було, що приказний був з великого похмiлля; очi були червонi i вiн щохвилини тягнув воду з глека, що стояв коло його на землi. Перед столом, сажнiв за два од його, палало багаття, коло багаття з рушницею коло ноги, стояв московський стрiлець, а по цей бiк багаття – двi обiдранi, босi й без шапок постатi. Цi люди були втiкачi з турецькоi неволi, з Озову.
