скачать книгу бесплатно
– Здраствуй i ти. Чаво надобно?
– Прохали тато, щоб вiддали барило.
– Какое такое барило?
– Та барило з-пiд горiлки.
– Бочьонок, что лi?
Вона помацала в сiнцях i трохи згодом сунула Дорошевi в руки барило.
– На… Да скажи отцу, чтоб не давал больше водкi моему аспиду, а то я ето барило на голове у него разобю!
«Ач, яка сердита! – подумав Дорош. – У кого ж це ви, тiтко, розiб’ете на головi барило: у батька чи у свого аспида?»
– Брись! – крикнула жiнка й зачинила дверi.
Дорош не пiшов додому, а, пройшовши двi-три вулички, вийшов на площу й пiдiйшов до з’iжжоi. Коло з’iжжоi товклося чоловiка десять козакiв, що йшли на змiну вартових по баштах.
– Крамаренко?
– Тут!
– На глухую!
– Зозуля?
– Є такий!
– На тайницьку!
– Скриня?
– Я!
– На вiстову!
Козаки, пiднявши вiдлоги, розiйшлися по площi, хлюпаючи чобiтьми по калюжах. На порозi з’iжжоi стояв сторож Микита i меланхолiйно дивився услiд козакам.
– А… Дорош! – зрадiв вiн, побачивши хлопця. – Прiньос что? Да нiкак целий бочьонок?
– Порожнiй! – сказав Дорош.
– Порожнiй! – безнадiйно протягнув Микита, – что ж ти с порожнiм ходiш?
– Можна побачити козака?
– Опоздал, брат. Забрал ключiк у меня подьячiй. Отдал тому чорту, прiказному… Семьоничу… Дай-ка я поцежу iз бочьонка, может осталось что?
– Нема нiчого.
– А ну, дай посмотрю! – Микита взяв барило i потрусив його коло вуха. – Е, чорт… пустой! – Вiн витяг чопок i понюхав. – А, ведь водка, ей-богу, водка! Кто ж ето вилакал? Целий бочьонок?
– Семенич.
– Вот iрод-то! Целий бочьонок! Везде успеет. Толька что тут бил: пойду, говорiт, в кабак. А я тут сiдi, как пьос, стерегi воров!
– Пусти побалакати хоч крiзь дверi з козаком!
– А водкi прiнесьош?
– Принесу.
– Ну, бегi за водкой. Тогда i говорi сколько хош, теперь уже нiкого не будет. А завтра, брат, твоего казака в Белгород к князю.
– Як? Завтра?
– Завтра, брат.
Дорош ще трохи постояв коло Микити, а потiм обернувся i пiшов геть вiд з’iжжоi.
– Не забудь же, прiнесi вiна, а то не пущу поговорiть с казаком!
– Зараз принесу! – не обертаючись, вiдповiв Дорош.
Невеселий повертався хлопець. Думка про те, що запорожця поженуть завтра до князя у Бiлгород, не давала йому спокою. Вiн знав, що запорожця знову катуватимуть i, нарештi, завдадуть на люту смерть. І за що? За те, що оборонив старого Журавля?
Дорош не пiшов додому, а зайшов у шинок до батькового кума й компаньйона.
В головi у Дороша маячила якась невиразна думка урятувати козака, але ця думка не набрала ще реального змiсту. Вiн знав тiльки, що урятувати запорожця треба сьогоднi, бо завтра вже буде пiзно. В шинку було досить багато народу. Йшов дощ, а дощ, як i добра погода, прихиляе серце до випивки.
За одним столом сидiли дячок Семенич, Ванько Стрешньов i ще якийсь москаль, невiдомий Дорошевi. Вони грали у зернь. Московський Приказ Розрядний, надсилаючи iнструкцii воеводам, завжди наказував iм стежити за тим, щоб по шинках у государевих городах розпусти й гри в зернь не було, але, звичайно, легше видавати накази, нiж iх виконувати. І Ванько Стрешньов, i, особливо, дячок Семе-нич добре знали цi накази, але вони були найпершi i найзавзятiшi грачi в цю газардову гру.
За другим столом сидiло четверо козакiв та мiщан i пили горiлку. На лавi, що стояла вздовж стiни, сидiли двi молодi баби. Вони лускали насiння i випльовували лушпиння на земляну долiвку. Одна з них була Палажка, що ii чоловiка рокiв п’ять тому татари погнали до Криму, друга – московка, вдова московського стрiльця. Обидвi були набiленi, i щоки iм палали, як червоний мак.
Дорош постановив барило у куток, коло бочки з горiлкою, а сам сiв на другому кiнцi лави й став дивитися, як грають у зернь. Всi трое грали рiзно. Дячок був спокiйний: не можна було взнати, чи вигравав вiн, чи нi. Стрешньов, навпаки, грав з великим газардом. Коли йому щастило, вiн глузував зi своiх партнерiв, коли ж програвав – лаявся гидкою лайкою й звертався за спiвчуттям до дячка й другого москаля, наче вони могли спiвчувати йому.
Третiй москаль був зовсiм п’яний i, видимо, ледве розбирався, де вiн i що з ним. Звали його Селiфон Прозоров. Баби кiлька разiв зачiпали грачiв, але тi не звертали на них нiякоi уваги. Нарештi, бабам, очевидячки, обридло бути у такiй зневазi. Вони пошептали-ся помiж себе i засмiялися, наче вигадали щось дуже веселе. Московка встала з лави, струсила з сарафана лушпиння й пiдiйшла до грачiв.
– Ну, Ванюша, – сказала вона, поклавши руку на плеча Стреш-ньову, – бросай. Надоело. Что ж ти на меня i не глянеш даже?
– Подождi, Мотька, дай отиграюсь!
– Завтра отиграешся!
Вона простягнула руку до столу.
– Подождi! – злiсно вже вiдштовхнув ii Стрешньов. – Не лезь! Тебе кiдать, Семьонич!
– Брось, Ваня! – знову сказала баба i раптом, просунувши руку пiд лiктем Стрешньова, змахнула зерно зi столу на землю.
– Ти что ж ето, стерва, делаеш?
Баба зареготала.
– Єщьо i смейотся! – крикнув дячок. – Дай ей, Ваня, по сусалам!
Стрешньов розмахнувся й ударив бабу.
– Ой, убiл окаянний!
Прозоров, що досi мовчав i тiльки п’яно, вилупивши очi, дивився на бабу, раптом пiдвiвся i мовчки дав у вухо Стрешньову. Стрешньов поточився i навiть остовпiв вiд несподiванки.
– А, ти так! Бей его, Семьонич! – крикнув Стрешньов, кидаючись на Прозорова, але Семенич розсудливо пiдвiвся й одiйшов на бiк, погладжуючи бороду i з задоволенням дивлячись, як Стрешньов бив Прозорова.
Козаки та мiщани, пихкаючи люльками, з зацiкавленням стежили за бiйкою. Баби заверещали й забилися у куток. І дивне дiло: спiвчуття московки, що ii щойно вдарив Стрешньов, було не на боцi ii заступника, а на боцi Стрешньова.
– Так его! – верещала вона, – бей его, окаянного!
Банько повалив супротивника на землю i почав тузити куди попало. П’яний, як дим, Прозоров лежав пiд Стрешньовим, блимав очима i, мабуть, не розумiв, за що його тузить приятель. Але стусани Стрешньова, очевидячки, трохи прохолодили й прояснили п’яну голову Прозорова, бо, коли Стрешньов, набивши його до схочу, злiз з нього, той пiдвiвся, сiв на лаву, гикнув i вже значно розумнiше глянув круг себе. Потiм висякався, наче зробив яке дiло, витер нiс полою каптана i сказав:
– Ну, не сердiсь, Ваня! Давай лучше випем да помяньом покойного Гусева.
– Оце дiло! – сказав шинкар, що кiлька разiв кидався рознiмати бiйцiв, але його щоразу хапали за полу козаки i вiдтягали на бiк, бо вони були дуже радi цiй несподiванiй розвазi.
– Це дiло! Що, ставити кварту? – подивився шинкар на Стрешньова.
– Ставь, чорт с нiм!
Дорош, скориставшись з цiеi нагоди, непомiтно сунув собi за пазуху кварту горiлки й деякоi закуски, пробрався понад стiнкою до дверей i вийшов на вулицю.
Дощ пiшов ще дужче, небо було зовсiм темне, так що Дорош без свiтла не бачив нiчого круг себе; але вiн добре знав дорогу i за кiлька хвилин вже бiг площею по бур’янах навпростець до з’iжжоi.
– А я думал – обманьот пострельонок, не прiнесьот. Ну, давай сюда! Ого – кварта! Молодец! Ну, что ж, зайдi в iзбу, поговорi с казаком.
Але у Дороша були тепер зовсiм iншi пляни.
– Тепер нiколи. Прийду трохи згодом, а ви, дiду, ослобонiть швидше пляшку, а то буде менi, коли дiзнаються, що принiс вам горiлки.
– Хорошо, хорошо.
– Глядiть, дiду, за годину я вже прийду по пляшку!
– Хорошо, хорошо, – бубонiв Микита, прикладаючись до пляшки.
Коли Дорош повернувся до шинку, москалi вже кiнчали кварту. Козакiв не було. Стрешньов сидiв, пригорнувши до себе московку, а Палажка сидiла на колiнах у Прозорова, обернувшись спиною до дячка. В хатi було душно, димно й жарко. Смердiло тютюном, вогкими чобiтьми й горiлкою. Дячок зняв з себе каптан, поклав його на лаву, потiм розперезався й поклав на каптан пояс. Дорош здригнувся, коли почув, як забряжчали ключi на дячковiм поясi. Хлопець сiв за бочкою з горiлкою й не зводив очей з дячка. Очi у нього горiли, як у вовка, але нiхто не звертав уваги на маненького хлопця, що забився за бочку.
Дячок був уже зовсiм п’яний. Вiн пiдсунувся ближче до Палаж-ки i обережно поклав iй руку на колiно. Палажка дригнула ногою i скинула руку старого. Дячок вiдсунувся, глянув скоса на шинкаря, що стояв коло бочки, налив собi чарку горiлки, випив i закусив салом. Потi облизнувшись, як кiт, знову присунувся до баби й поклав iй руку на стан. Палажка, не обертаючись, штовхнула дячка лiктем.
– Геть! – крикнула вона, – чiпляеться старий чорт, як реп’ях! Іди до своеi дячихи!
Дячок зiдхнув i покiрно вiдсунувся вiд баби. Вiн знов налив собi горiлки i сказав:
– Випем, Ваня, за раба Божiя Дiмiтрiя, iже преставiся…
Стрешньов стукнув кулаком по столi так, що затанцювали пляшки й чарки.
– Только подумать, пропал человек iз-за поганого хохла! А? – Вiн дико глянув на дячка i заскрипiв зубами. – Моя б воля – я б его разодрал пополам! Ну, да нiчего: в Белгороде ему на дибе покажут… Ето не то что батогi… будет знать, как людей убiвать!
– Лют ти, Ваня, – сказав дячок, – а, между прочiм, человек хороший. Ну, за упокой души раба божiя Дiмiтрiя…
Стрешньов вилив з пляшки решту горiлки собi в чарку, потiм розмахнувся i збив порожню пляшку зi столу на землю. Пляшка покотилася по землi. Шинкар пiдняв пляшку i поставив ii в куток.
– Ей, целовальнiк, – крикнув Стрешньов, – вiна!
Шинкар нахилився й став мацати руками коло бочки. Вiн пам’ятав, що поставив пляшку з горiлкою коло бочки, але пляшки не було.
Це не дуже здивувало Дороша, бо шинкар шукав якраз тiеi пляшки, що вкрав хлопець.
– Ей, целовальнiк, вiна! – знову крикнув Стрешньов.
– Зараз, зараз… Ти скажи… Була пляшка з горiлкою, сам поставив ii тут, а тепер нема… Ти не бачив, тут стояла кварта? – звернувся вiн до Дороша.
– Не бачив! – вiдповiв Дорош.
Шинкар узяв порожню пляшку i налив горiлки з бочки.
– Музики! Музики! Цимбалисти прийшли! – заверещали баби.
Дорош визирнув з-поза бочки. В шинок, знiмаючи шапки i здоровкаючись, зайшли три музики. Один з них тримав пiд полою жупана скрипку, другий цимбали, а третiй бубон. Скрипач настроiв скрипку, i музики, не чекаючи на запросини, ушкварили гопака.
Московка зiрвалася з мiсця й пiшла по хатi. Вона плила лебiдкою, помахуючи хусткою. Трохи згодом до неi пристала й Палажка, взявшися в боки й дрiбно вибиваючи пiдкiвками.
– Ех, йолки зельоние! – крикнув дячок. – Режь, говорi, отче-криживай! Огонь-баби!
Московка закружляла коло Стрешньова, наче пiдбиваючи його на танець, але Ванько не дивився на неi. Вiн узяв пляшку, налив собi велику чарку горiлки й вихилив ii, не закусюючи.
Прозоров заснув, схиливши голову на стiл. Але дячковi, видно було, хотiлося танцювати; вiн кiлька разiв спробував пiдвестися з лави, але якась сила знову тягла його на мiсце. Вiн здивовано подивився на лаву, наче вона була винна в цьому, потiм поклав руки на колiна, сперся на них i вiдштовхнувся. Лава похитнулася й перекинулась.
Дячок, вивертаючи ногами, пустився навприсядки. Але недовго носили старi ноги приказного: за хвилину вже права нога пiдломилася i вiн, коливнувши бородою, гепнувся задом об долiвку пiд дзвiнкий баб’ячий смiх. Тим часом Дорош вилiз зi свого кутка, пiдiйшов до столу i став пiднiмати лаву. Нiхто не дивився на нього. Вiн намацав дячкiв пояс з ключами, зняв ключi з пояса i, поглядаючи скоса на Стрешньова, що сидiв, схиливши голову на руки, сховав ключi за пазуху.
За хвилину вiн бiг уже на вулицi, чимдуж поспiшаючи до з’iжжоi. Серце билося в грудях хлопця, як калаталка, вiтер свистав у вухах, дощ сiк йому обличчя, але вiн нiчого не помiчав. Йому здавалося, що вiн чуе крики й погоню за собою. Вiн спинився й прислухався. Усе було тихо навкруги, тiльки серце тьохкало у грудях та дощ перiщив по дахах. Дорош обережно пiдкрався до з’iжжоi i заглянув у вiконце. На столi стояв каганець, ледве освiтлюючи хату. Микита лежав на лавi, обернувшись лицем до стiнки. Хлопець тихенько постукав у вiконце. У вiдповiдь почувся хропiт сторожа. Хлопець помацав дверi. Дверi були вiдчиненi. Вони рипнули, коли хлопець зайшов у хату. Дорош завмер на мiсцi, думаючи, що розбудив Микиту. Але Микита навiть не ворухнувся. На долiвцi лежала порожня пляшка. Хлопець пiдiйшов до дверей, що вели в комору до в’язнiв, зняв ключi вiд колодок, що висiли коло дверей, пiдiйшов до столу й погасив каганця, потiм постояв трохи серед хати, прислухаючись, чи не прокинувся Микита, але сторож спав, як байбак. Тодi Дорош витяг з-за пазухи ключi вiд дверей, що вiн украв у дячка, а за пазуху поклав ключi вiд колодок, щоб часом не загубити iх у темрявi, i, пiдiйшовши до дверей комори, намацав замок.
Перший i другий ключi не прийшлися до замка i тiльки третiй легко зайшов у замок i зарипiв, коли хлопець повернув його. Дверi вiдчинилися, i хлопець зайшов у комору.
– Хто там? – спитав запорожець, забряжчавши кайданами. Очевидячки, вiн зовсiм не спав.
– Тихо! – сказав хлопець. – Це я – Дорош!
