скачать книгу бесплатно
Батько, як i тодi у клунi, якось чудно глянув на хлопця.
– Без коваля кайданiв не скинеш.
– А хiба нема такого струменту, щоб розпиляти залiзо?
– Чого нема, е… Ось у мене е напилок, так ним можна було б розпиляти кайдани. – Батько пiшов у стайню, помацав пiд стелею на бантинi i взяв звiдтiля напилок та обценьки. – Отаким струмен-том можна хоч якi кайдани розпиляти й розламати.
Дорош узяв струмент, подивився на нього i поклав на лутку над дверима стайнi. Батько непомiтно всмiхнувся.
– Можна буде взяти човна рибу ловити? – спитав Дорош.
– Ну, що ж, бери! – сказав батько, зайшовши до стайнi i ляскаючи по спинi коняку, – а ночувати де будеш?
– У тiтки Хiврi.
– Гаразд.
Дорош, радий, що так усе добре влаштувалося, витяг з-пiд стрiхи вудлища; набив потай вiд матерi торбу харчами i, коли батько пiшов у хату, дiстав напилок та обценьки з лутки i поклав iх у торбу.
Надвечiр хлопець з торбою на боцi, з вудками на одному й веслом на другому плечi, вийшов з города, бо ворота воевода наказав вiдчинити пiсля трусу, i подався до рiчки, де в очеретах прив’язаний був батькiв човен. Хлопець вивiв човна на середину рiчки i поплив проти течii. За чверть години Дорош побачив велику вербу, що лежала впоперек рiчки. Вода колись пiдмила корiння верб i вона впала в рiчку, загородивши ii майже до середини. Дорош пiдплив до верби, прив’язав човна до вiтки i зглянувся навкруги. На рiчцi не було нiкого. Рiчка шумiла пiд вiтами верби, що лежали на водi, верба стиха хиталася пiд напором течii. Лiс на правому березi рiчки, де сидiв Дорош, шумiв вiд легенького вiтру. Гайвороння крякало коло своiх гнiзд на високих осиках; сонце сiдало й тiнь вiд лiсу лягла вже до другого берега.
Дорош закинув вудки, посидiв трохи; потiм засвистав i прислухався. З лiсу долетiв тихенький крик одуда.
«Запорожець?» – подумав хлопець i засвистiв дужче.
Зовсiм близько вiд нього почувся вiдповiдний свист i легенький брязкiт кайданiв.
– Здоров, хлопче! – почув вiн голос запорожця.
Дорош вийняв з торби обценьки i напилок i полiз по вербi на берег. Вiн боявся, що упустить струмент у рiчку, бо обценьки й напилок були важкi й великi, а гiлки верби i стовбур – дуже слизькi, але щасливо дiстався берега.
– Де ти? – спитав Дорош.
– Тут! – зовсiм близько обiзвався запорожець. – Принiс?
– Принiс.
Поруч запорожця виглядала з-пiд куща скудовчена голова холопа. Тiльки тепер помiтив хлопець, як схуд та зблiд дужий запорожець, а холоп був жовтий, як диня.
– Приньос? – радiсно спитав i холоп. – Ну i мальчiк!
Втiкачi довго вовтузилися з кайданами, хоч кайдани були вже старi й iржавi; але запорожець знав ковальське дiло, бо деякий час працював у сiчовiй кузнi.
Хлопець знову перейшов вербою на човен i перенiс торбу з харчами на берег. Глек розповiв йому, що холоп ледве не потоп, коли вони перепливали вночi рiчку, бо кайдани заважали плисти й були досить важкi для москаля, що збезсилiв вiд поганих харчiв та катування. Глек за волосся ледве витяг його на берег.
А Дорош розповiв iм, як почастував горiлкою Микиту, украв ключi у дячка й одчинив дверi в’язницi. Запорожець довго смiявся, коли почув вiд Дороша, що в городi балакають про те, наче iх звiльнила нечиста сила.
– Ну, iжте, – сказав Дорош, – а я подивлюся, чи нема кого на рiчцi.
Перелiзши на човен i глянувши на вудки, вiн побачив, що одна вудка зовсiм лягла на воду i танцювала, наче хто смикав ii з рiчки; поплавця не було на поверхнi. Хлопець пiдняв вудлище й витягнув великого коропа. Хвилин за п’ять засмикало другу вудку, i в човнi забився трохи менший од коропа окунь. Згодом хлопець наловив десятка пiвтора коропiв та окунiв i витягнув вудки з води.
Хлопець пiдвiв голову i глянув на другий берег рiчки. Перед ним на горi стояв город. Башти й стiни города червонiли пiд останнiм промiнням сонця. Раптом зiркi очi хлопця побачили, як з ворiт города, що виходили на рiчку, висипав великий натовп i розсипався по березi. Це схвилювало й збентежило хлопця. Вiн пiдтягнув човна пiд вiти верби i з-поза гiлок став дивитися, що робитимуть люди на тому березi рiчки. Вiн боявся, що люди вийшли шукати його та втiкачiв; але для цього iх було занадто багато.
Натовп розбився на двi половини i став двома рядами впоперек до рiчки. Трохи згодом з ворiт города вийшла купка людей; вони вели розпатлану жiнку. Люди з бабою стали мiж рядiв. Якийсь чоловiк у козацькому вбраннi, як здалося Дорошевi, вiйськовий писар вийшов на середину помiж рядами i почав щось читати, держачи перед собою папiр. Що вiн читав, Дорош не чув, хоч окремi вигуки долiтали до хлопця, бо чоловiк читав дуже голосно. Прочитавши, вiн згорнув папiр i засунув його собi за пояс. Потiм якийсь козак пiдiйшов до самого берега рiчки i став одмiряти кроками вiдстань од берега i до баби. Пройшовши крокiв з тридцять, вiн спинився, а до нього пiдвели жiнку i постановили на те саме мiсце, де стояв козак. Потiм скоiлося таке, що Дорош, побачивши, ледве не звалився з човна у воду: чоловiк, що одмiряв кроки, викресав вогню i… пiдпалив бабу!
Баба взялася димом, а потiм спалахнула, як суха солома, i, зiрвавшись з мiсця, побiгла до рiчки. До Дороша долетiли неясний гомiн, свист натовпу й одчайдушний крик жiнки. Жiнка бiгла, а вiтер роздмухував полум’я i, здавалося, що це бiжить не людина, а живий огняний стовп. Баба пiдбiгла до кручi й кинулася в рiчку. Волосся ii пiднялося вгору, i Дорош бачив, як воно спалахнуло на головi у нещасноi жiнки. Натовп з ревом i гиканням бiг до кручi подивитися, куди впала й чи випливе жiнка. Дорошевi здалося, що вона була дуже довго пiд водою, i вiн навiть подумав, що жiнка потонула, але згодом обгорiла голова жiнки з’явилася на поверхнi, i баба попливла до протилежного берега. Рiчка була не широка, але жiнка двiчi зникала пiд водою, поки дiсталася берега. Вона вхопилася – за вiти явора, що стояв над водою, вибралася з рiчки i впала на землю, очевидячки, непритомна. А натовп довго ще стояв на протилежному березi i мовчки вже дивився на жiнку.
Стало вже зовсiм темно, i люди розiйшлися тiльки тодi, коли почули дзвiн з вiстовоi башти, який нагадував мешканцям города, що зараз зачинятимуть ворота. Дорош спочатку не зрозумiв, у чому справа, але згодом здогадався, що, мабуть, палено чарiвницю Явдо-ху, яка сидiла до полкового суду в невеличкiй баштi, прибудованiй до крила Успенськоi церкви. Цю башту вiдвели для злодiiв i тих, що вiдбували церковне покаяння. Башта ця й мала назву «покаянна».
Дорош сам ледве не згорiв з сорому, побачивши палення жiнки, бо вiн згадав, що часто, проходячи зi своiми товаришами повз башту, дражнив Явдоху i кричав iй у невеличке вiконце в’язницi: «Вiдьма! Вiдьма!» І ось вiн бачив тепер, як палено жiнку, i жалко було хлопцевi цiеi староi й зовсiм не злоi вiдьми. Дорош перебрався на берег i розповiв козаковi й холоповi, що бачив. Втiкачi теж чули гомiн натовпу, але заховались глибше в лiс, бо думали, що iх можуть побачити з того берега.
– Не iначе, как ведьму жглi, – сказав холоп, – у нас в Курське ето частенько бивает.
– Це – Суд Божий! – сказав Глек, – i мабуть, ця жiнка не вiдьма, бо iй пощастило добiгти живою до рiчки й переплисти сюди.
Втiкачi посидiли ще години зо двi в кущах. Стало зовсiм темно.
– Ну, а теперь куда? – спитав хлоп, – я тут человек чужой, ходов не знаю.
Дорош теж не знав, що робити й де подiтися втiкачам.
– А я знаю, – засмiявся Глек, – на човнi ми доберемося, куди треба.
– А куди плисти, – спитав Дорош, – угору рiчкою чи вниз?
– Униз.
– Дiла не буде: там гребля.
– Перетягнемо човна через греблю. Я тепер пiдхарчувався трохи.
Втiкачi з хлопцем сiли в човен i попливли, прямуючи до греблi.
Запорожець сидiв з веслом на кормi, москаль сидiв посерединi човна, а Дорош попереду. Коли вони пливли повз те мiсце, де вилiзла жiнка, Дорошевi здалося, наче щось забiлiло на березi.
– Вiдьма! – сказав вiн. – Вона ще досi лежить на березi.
Запорожець повернув човна i пристав до берега. На березi ницьма лежала жiнка. Глек пiдiйшов до неi, став навколюшки i перевернув горiлиць. Жiнка не ворухнулася. Глек розiрвав iй на грудях сорочку i притулив вухо до серця. Серце не билося. Жiнка була мертва.
– А может, она i в самом деле ведьма? – сказав холоп. – Может, у ей хвост есть?
Запорожець нахилився знову i помацав у тому мiсцi де вiн сподiвався знайти хвiст.
– Нi, хвоста нема!
– Значiт, не ведьма. У ведьми беспременно хоть маленькiй хвост, да есть. Зря сожглi бабу!
Дорош довго ще обертався назад, коли вони знову попливли рiчкою. Йому здавалося, що вiн усе ще бачить на березi тiло спаленоi жiнки. На греблi не було нiкого, коли втiкачi пiдпливли до неi, i човен тицьнувся носом у хмиз, що ним була вкрита гребля. Вони вийшли з човна i потягли його через греблю. Запорожець марно покладав надii на своi сили: човен був важкий, i утрьох, з безсилим холопом та малим хлопцем, видно було, перетягнути човна через греблю не вдасться.
Не знаючи, що робити, втiкачi, заморившись, мовчки стояли коло човна. Раптом зовсiм близько вiд них почулися звуки п’яноi пiснi:
– Ой, у Лузi Базавлуцi, там стояв курiнь бурлацький,
Там був-пробував Кiшка Самiйло, гетьман козацький,
І мав вiн собi товариства сорок чоловiка… – спiвав чийсь дужий i трохи хрипкий голос.
– І мав вiн собi товариства сорок чоловiка…
– Стiй! – спинив сам себе спiвець, перервавши пiсню. – Що то за люди? Та ще й з човном! Що це ви, добрi люди, греблею човном пливете?
До втiкачiв пiдiйшов кремезний козак i став заглядати в обличчя то запорожцевi, то холоповi.
– Не наськi. А це – кацап. З Бабаiв чи що?
– З Бабаiв.
– Хе-хе! Це я жартуючи сказав «з Бабаiв», а влучив. Вперше чую, щоб з Бабаiв та на Лопань рибалити приходили. А рибка таки в вас е… – сказав вiн, намацавши у човнi коропiв, що наловив Дорош, – добрий коропина! А все ж не те, що ранiше було, як ми сюди на слободи прийшли. Було, як iде напровеснi риба, вода аж клекотить вiд неi, постановиш отак у воду весло, – продовжував вiн, узявши з човна весло i ставлячи його сторч, – так отак весло сторч стоiть у водi, рибою держиться. Он як було… А тепер не те, повиловили рибу…
– Пiдсоби, друже, човна перетягти через греблю!
– Це можна. А ну, берись!
Козак був дужа людина, i це вiдразу помiтно було з того, як човен з його допомогою поповз по греблi.
– Тут! Стоiть! – сказав козак, коли човен заколихався на водi по другий бiк греблi. – Отак ми чайки коло Кизикерменя перетягали суходолом, коли турки Днiпро ланцюгами перегороджували!
– А ти хiба бував у Сiчi? – спитав козака запорожець.
– Атож… А тепер обабився, гречкосiем зробився.
– А давно з Сiчi?
– Давненько… Рокiв п’ятнадцять… та нi, рокiв двадцять тому…
– Молодий ще був?
– Молодий. А це я йду з города. Глядiв, як палено вiдьму. Кажуть люди, вiдьма. А хто ii знае, чи вiдьма вона, чи нi. Баба як баба. Та мабуть, не вiдьма, бо добiгла до рiчки й на той бiк вилiзла. Значить, урятував Бог. А коли б була вiдьма – потонула б.
– Вона вмерла! – сказав Дорош.
– Як вмерла? Адже я сам бачив, як вона вилiзла на той бiк?
– Вмерла… лежить мертва там, де вилiзла. Ми бачили.
– Вмерла. От тобi й Суд Божий! А я ще за ii здоров’я з кумом випив та й Боговi подякував. Спасибi, кажу, Боже, що не попустив загинути християнськiй душi. А вона ба що – вмерла…
– Ну, бувай здоров… – сказав Глек. Вiн вiдштовхнув човен i стрибнув на корму. – Спасибi, що пiдсобив човна перетягти!
– Щасливо! Умерла баба… А попливла добре!
Човен тихо плив серед рiчки. Згодом втiкачi допливли до того мiсця, де Лопань едналася з Харковом. Рiчка стала ширше й глибше. Густий лiс стояв по обидва береги рiчки, насупившись, дивився на них своiми яворами й вербами.
– Сплю! Сплю! – кричав якийсь птах з берега.
Крики були нуднi й з такими правильними iнтервалами що, здавалося, наче це кричить не птах, а хтось маненький i злий свердлить тишу ночi тонким довгим свердлом.
– Так от капосний птах, – засмiявся запорожець, – цiлу нiч кричить «сплю», а сам не спить i людям спати не дае. Не люблю я цього птаха: якось сумно стае вiд його голосу, – додав, прислухаючись до журного крику, що затихав уже десь у далечинi.
Вiн налiг на весло, i човен поплив швидше, а назустрiч попливли темнi сумнi береги. На поверхнi то тут, то там бiлiли плями латаття; з очеретiв чулося крекання качок, а iнодi рiзке ячання сонного лебедя вихоплювалося з далекоi заводi й вiдбивалося луною в темнiй гущавинi прибережного лiсу. Очерет тихо шурхотiв, коли човен чiпляв його своiм бортом. Вони пропливали повз винницi, що часто траплялися по обох берегах рiчки. Лiс тут був завжди рiдкий, бо козаки нещадно рубали дерева, щоб курити горiлку. Коло винниць блимав вогник багаття i крiзь рiдкi дерева можна було бачити козакiв, що сидiли коло багаття з люльками, або вечеряли, i видно було, як вони опускали один по одному ложки в казан зi стравою.
Дорош лiг горiлиць i почав дивитися на небо. Зорi, однi блимаючи, другi спокiйним рiвним свiтлом, дивилися з неба, то ховаючись, то знову з’являючись з-поза темних хмарок, що гонили небом. Хлопець i не помiтив, як задрiмав i заснув.
X. ТАБІР У ЛІСІ
Запорозький табiр. – Конi полковника Донця. – Запорожцi. – Вартовий. – Бобри. – Балачки. – Гра в цурки. – Кiнь Дубовиченка. – П'яний Микита. – В човнi насамотi
Хлопець прокинувся вiд товчка, коли човен приставав до берега. Був сiрий ранок. Лiс насунувся на рiчку так, що вiти дерев майже сходилися угорi над рiчкою. Глек прив’язав човна до верби, щоб його не було видно з рiчки, i сказав:
– Ну, приiхали! Ходiм за мною.
Холоп та хлопець, продираючись крiзь чагарники, пiшли за запорожцем i згодом вийшли на вузеньку стежку, що втоптали лiсовi звiрi. Вони йшли не бiльш як п’ять хвилин цiею стежкою. В лiсi було зовсiм темно, i тiльки небо, пробиваючись крiзь густi верхiв’я дерев, сiрiло над головами втiкачiв.
– Хто йде? – почувся вiдкiлясь зверху, як здалося Дорошевi, чийсь молодий голос.
Дорош пiдвiв голову й подивився вгору. Нiкого не було видно серед могутнiх дубiв та кленiв цього темного лiсу.
– Пугу! Пугу! – крикнув запорожець.
– Козак з Лугу! – вiдгукнувся той самий голос, що запитав, хто йде.
З гiлки великого дуба перед самим носом Дороша скочив на землю молодий запорожець з рушницею в руках.
– Здоров був, батьку отамане, – привiтався парубок з Глеком. – Довго тебе не було; ми й жданки поiли, на тебе чекаючи.
– Добре хоч дiждалися, бо з воеводиних рук не так легко вишкрябатись, – вiдповiв Глек, – цупко держить.
Парубок не вiдповiв нiчого на це, тiльки скоса глянув на босi ноги й подерту сорочку Глека i, кинувши оком на холопа та хлопця, мовчки пiшов стежкою попереду.
– Ну, що, – спитав його Глек, – чи все гаразд серед товариства?
– Усе… Тiльки набридло комарiв годувати коло рiчки. Недайво-да хотiв уже йти до Харкова тебе шукати.
– Добре, що не пiшов, а то б зазнав, що таке московськi колодки.
– А що таке?
– Потiм побалакаемо.
