скачать книгу бесплатно
– Що таке? – пошепки запитав козак, i Дорош почув, як затремтiв йому голос.
– Де замок на колодках?.. Ось ключi, я одiмкну.
Дорош намацав замок колодок i вже легко одiмкнув його: вiн, провiдуючи козака, добре придивився, як це робив Микита.
– А меня? – почувся з кутка голос холопа, – забилi?
– Не забули! – вiдповiв запорожець, – одмикай, хлопче, й москаля!
Коли Дорош ослобонив iх вiд колодок, всi вийшли до кiмнати, де спав Микита. Дорош зачинив дверi у комору на замок i повiсив ключi вiд колодок на гвiздок коло дверей. Холоп пiдiйшов до Микити.
– Прiдавiть его, что лi? Іш храпiт, пяная падаль!..
– Не велика слава задавити п’яного кацапа. Ти пiди задави воеводу або пiддячого.
– Ну, чорт с нiм!.. Теперь куда, мальчiк?
Дорош виглянув з дверей з’iжжоi на площу й прислухався. Тихо було в городi. Темнi стiни й башти ледве сiрiли в темному небi.
– Ідiть за мною! – пошепки сказав Дорош.
Козак та холоп, пiддержуючи кайдани, щоб не бряжчали, пiшли за хлопцем. Вони йшли по травi вздовж стiни, iнодi спиняючись i прислухаючись. Коли вони пiдiйшли до тайницькоi башти, Дорош спинився й сказав: «Тут!»
Дорош добре знав, що заховатися у такому малому городi втiкачам нiде. Воевода завтра, дiзнавшись, що запорожець та холоп утекли, зачинить ворота, не випустить нiкого з города i обшукае всi хати, садки й городи козакiв. Через це хлопець надумав вивести втiкачiв пiдземним ходом з города. Вiн добре знав хiд, що вiв з тайницькоi башти до рiчки, бо лазив туди, коли на баштi стояв його батько. Вiн тiльки боявся тепер, щоб вартовий не почув i не зняв галасу.
Всi прислухалися, пiдвiвши голови до башти. Але там було тихо, мабуть вартовий козак спав пiд тихий шум дощу. Втiкачi зайшли пiд башту, i Дорош, ставши навколiшки, помацав руками по землi i знайшов кiльце вiд ляди. Вiн спробував пiдняти ляду за кiльце, але ляда не пiддавалася. Дорош мовчки взяв руку козака, що стояв коло нього, i потягнув ii до кiльця. Запорожець, захопивши в лiву руку кайдани, щоб часом не забряжчали, потягнув правою рукою за кiльце i вiдкрив ляду.
Втiкачi по кам’яних схiдцях зiйшли вниз i пiшли пiдземним ходом. Тут було холоднiше, нiж на дворi, але повiтря було важке, пахло цвiллю, як у льоху.
Держачись за слизькi цеглянi стiнки ходу, вони йшли ввесь час мовчки. Хiд спочатку йшов досить круто вниз, але потiм став рiвний. Там було темно й так тихо, що навiть кроки босих втiкачiв досить гулко вiддавалися пiд склепiнням ходу. Пiдземний хiд мав всього шiстнадцять сажнiв завдовжки, але iм у цiй темрявi здалося, що вони пройшли не менш як двi верстви.
Витягнутi руки Дорошевi торкнулися залiзних дверей. Дверi зачинялися тiльки на засув, але тепер Дорош чогось боявся, що вони будуть замкненi на замок. Вiн, тремтячи, помацав засув i радiсно зiдхнув, коли почув пiд руками, що немае замка; хлопець вiдсунув засув i вилiз з ходу наверх. Вихiд був штучно замаскований чагарниками, так, що навiть у трьох кроках вiд його не можна було нiчого помiтити.
Дощ ущух. Де-не-де крiзь розiрванi клаптi хмар проглядали зорi. Запахло рiчкою й осокою. З рiчки чулося дзвiнке квакання жаб.
– Ну, а тепер куда? – спитав холоп.
– Ідiть берегом повз греблi. Перепливiть рiчку й заховайтеся в лiсi на тiм боцi, де лежить упоперек рiчки верба, а я завтра увечерi пiдпливу до вас.
– А ти хiба не з нами?
– А кайдани куди дiнете? Я привезу струмент, щоб можна було зняти кайдани.
– Ну i мальчiк… В первий раз такого вiжу, – сказав холоп. – Я думал, что с вас, хохлов, i толку нiкакого.
– Ну, скорiше тiкайте, а то менi ще багато дiла.
Козак та холоп якось мимоволi обiйняли й поцiлували один по одному хлопця.
– Ну, спасибi, хлопче. Не сподiвався я цього.
– Век не забуду. Ну i мальчiк!
Дорош пiрнув у кущi, влiз у хiд i зачинив за собою на засув дверi. Йому було так страшно в цьому темноi льосi, де зi стелi падали краплини води, де iнодi вiн босою ногою наступав на жабу, що крякала; так страшно було, що вiн навiть не знав, чи живий, чи мертвий, коли, нарештi добрався до схiдцiв, що вели на поверхню до ляди.
– А ну, як хто зачинив ляду? – подумав хлопець i навiть похолонув вiд цiеi думки.
Але ляда була вiдчинена, i Дорош, спiтнiлий, як загнана коняка, вибрався з ходу i, зiбравши сили, спустив ляду. Вiн обережно вибрався з башти i знову облився потом, помацавши у себе за пазухою i не знайшовши ключiв вiд комори. Вiн мацав себе обома руками по грудях, навiть по животi i заспокоiвся тiльки, коли знайшов iх у себе за спиною. Хлопець уже хотiв бiгти до шинку, щоб непомiтно покласти ключi на каптан дячковi, але раптом згадав, що пляшка з-пiд горiлки лишилася в з’iжжiй. Вiн аж вилаяв себе, що не здогадався захопити ii з собою, коли випускав втiкачiв. Треба було знову йти до з’iжжоi.
– А що, як Микита прокинувся? А що, як пiддячий прийшов перевiрити, чи добре пильнуе Микита в’язнiв? А що, як дячок, схаменувшись, помiтив, що нема ключiв, наробив галасу й розбуркав Микиту? По пляшцi доберуться й до нього, Дороша.
Але Микита, як i ранiше, задавав хропака. Дорош зайшов у хату, розшукав у темрявi пляшку, бо добре знав, де вона лежить, вийшов з хати i побiг до шинку. Дверi шинку були вiдчиненi. На вулицi стояв п’яний, як дим, Стрешньов i блював, а його пiд руки пiдтримували Палажка й московка. Прозоров валявся коло шинку на землi. У дверях з’явився дячок, ледве держачись на ногах. Каптан на ньому був одягнутий тiльки на одне плече i поли каптана волочилися по землi.
– Пора, пора, дяче! – випроваджуючи його, казав шинкар.
Раптом дячок помацав у себе на поясi, i Дорош навiть здригнувся, коли вiн крикнув шинкаревi:
– Стой! А ключi где?
– Якi ключi?
– Якi ключi?.. У меня на поясе билi!
– Ну, що ж, знайдемо й ключi, – сказав шинкар, – мабуть впали, як ти знiмав каптан i розперезався.
Дорош шмигнув за шинкарем у шинок i став лазити, по долiвцi, наче що шукаючи пiд столом.
– Ти досi тут, хлопче? – здивувався шинкар.
– Ось ключi, – сказав Дорош, подаючи ключi, – у куток завалилися!
Дячок зняв пояса i начепив на його ключi. Шинкар допомiг йому застiбнути пояс i випровадив геть з шинку. Дорош безсилий i зморений, наче видужав пiсля тяжкоi хвороби, пiшов додому, забрався в клуню i зарився в солому.
З другого кутка клунi чулося легеньке посапування сонного батька. На вулицi яро гавкала собачня, що проводжала п’яних москалiв.
ІХ. БУЧА В ГОРОД!
Ворота зачиненi. – У з’iжжiй другого ранку. – Воевода гнiваеться. – Допит. – «Нечиста сила!» – Зачарованi кайдани. – Трус. – Батько, Дорош та струмент. – Коло верби. – «Суд Божий». – Вiдьма. – На греблi. – Рибалки з Бабаiв. – Серед ночi на рiчцi
Другого дня горожани були дуже здивованi з того, що ворота города з наказу воеводиного зачиненi, i вартовi нiкого не пускають нi з города, нi в город. Ще бiльше здивувалися козаки та мiщани, коли почалися труси. Але все було марно, втiкачiв не знайшли. Усе це здавалося якимсь чудом.
Коли пiддячий вранцi прислав стрiльця до дячка по ключi вiд в’язницi, дячиха вiддала ключi ще тодi, як дячок спав. Микита ледве не впав, коли, вiдчинивши дверi до комори з наказу пiддячого, побачив порожнi колодки. Вiн довго протирав очi i думав, що це йому ввижаеться, бо голова трiщала з похмiлля, як нiколи. Вiн нахилився i навiть помацав руками землю й солому коло колодок. Але не було нiякого сумнiву – в’язнi зникли!
– Нету! – вирячивши вiд здивування п’янi очi, сказав Микита, виглядаючи з дверей.
– Кого нету? – нетерпляче спитав пiддячий.
– Воров нетутi. Казака i холопа!
– Протрi зенькi лучше. Спяна не вiдiш?
Пiддячий вiдштовхнув Микиту так, що той стукнувся головою об дверi, i зайшов у комору. В’язнiв не було!
– Ей, Гвоздьов! – закричав пiддячий, вибiгаючи з хати, – рас-порядiсь, чтоб нiкого не випускалi iз города, да пошлi к воеводе сказать, что казак i холоп убежалi!
Старший зi стрiлецькоi ватаги, що мав вести козака холопа до Бiлгорода, здивовано глянув на пiддячого, а той вирячився:.
– Что буркаламi пялiш? Бегi, делай, что говорю. Убеглi холоп с запорожцем!
– Ти, сукiн син, проворонiл казака! – злiсно обернувся пiддячий до Микити.
– А я тут прi чьом? Замок целий. Сам же отобрал у меня ключi i отдал Семьоничу. Мойо дело сторона…
– Да ти-то тут бил? Не вiдал нiчего, не слихал?
– Не вiдал i не слихал. Да, может бить, онi подкоп сделалi?
Пiддячий широко вiдчинив дверi з’iжжоi й комори, щоб було свiтлiше, i почав оглядати комору, але пiдкопу не було. Пiддячий вийшов з хати й обiйшов круг з’iжжоi, але й там не було нiяких слiдiв пiдкопу.
– Подi, позовi Семьонича в Приказ, – сказав вiн Микитi, – а с тобою я ещьо поговорю, сволочь!
– Я тут нi прi чьом.
Дячок Семенич ще спав, коли Микита прийшов по нього:
– Вставай, пянiца, – закричала дячиха, дiзнавшись вiд Микити, що скоiлося, – пропiл, окаянний, воров! Будеш знать, как пянство-вать, когда воевода велiт вздьорнуть тебя на дибу!
– Мрр… – пробубонiв дячок, – отстань!
– Ти на него водiцей плеснi! – порадив Микита, вiн на власному досвiдi знав силу цього засобу.
Коли дячок прочухався нарештi i зрозумiв, у чому справа, волосся стало йому дуба вiд жаху, а голова стала чиста, як вода з белгородськоi криницi, наче вiн i не пив учора нiчого.
– Что ти говорiш? А ключi?
– Да ключi у тебя на поясе билi. Я iх сегодня отдала стрельцу.
– Верно, – сказав Микита, – ключi у тебя цельохонькi билi, а вот вори… тю-тю!
– А ти-то куда смотрел? Ти же там бил?
– Мойо дело сторона. Замок целий, а ключi у тебя билi. Ну, iдi в Приказ, что лi.
– Так ти говорiш, что замок целий i подкопа не било? – спитав дячок, коли вони з Микитою йшли до Приказу. – А криша? Может, через кришу?
– І криша цела.
– Чудеса!
Воевода бушував у Приказi, коли туди прийшли дячок та Микита.
– Вот онi! – сказав пiддячий.
Сите черево воеводи трусилося вiд гнiву. Вiн кiлька хвилин мовчки гасав по кiмнатi, а потiм спинився перед Микитою та дячком i запитав:
– Как же ето, что i замок целий, i подкопа не било, а вори убе-жалi? А? Ти где вчера бил? – грiзно звернувся воевода до дячка. – Говорi… Всьо равно узнаю. Где бил, iрод?
– В кабаке.
– Одiн бил, аль ещьо кто с тобой пянствовал?
– Билi Ванька Стрешньов да Селiфошка Прозоров.
– Небось, в зернь iгралi? Прiзнавайся, iгралi?
– Не… Пянствовалi…
– Позвать сюда Ваньку Стрешньова да Селiфошку Прозорова. Ми тебя на чiстую воду виведем, поганец!
Воевода одiйшов i затарабанив пальцем по вiкнi. Видно було, що душа його клекотiла вiд злости.
– Нет! Упустiть iз-под замка казака i холопа! Где ето вiдано?
Гнiв ще дужче заклекотiв у воеводинiй душi. Вiн пiдскочив до Микити й ухопив його за сиву бороду.
– Говорi, смерд, ти випустiл казака?
В цю хвилину Микита нагадував коняку, якiй коновал поклав на губу закрутку.
– Я… Я… нi прi чьом, потому как замок целий.
– Замок целий, замок целий… Да ти то куда смотрел? Говорi: прi-ходiл к тебе кто аль нет?
– Да кто прiходiл? Семьонич… Покормi, говорiт, казака да холопа. А мне что. Мойо дело – слушаться.
– Ну, а дверi он запер?
– А то как же. Завсегда запiрает. А потом били ещьо казаки, что на смену часових пошлi на башнi.
Про Дороша Микита не хотiв казати, бо тодi б дiзналися, що вiн пив горiлку, та йому й на думку не спадало, що Дорош був причетний до визволення в’язнiв.
– А водку пiл?
– А где я водку возьму? Даром, ведь нiкто не даст.
– Смотрi, Нiкiта, всьо равно на дибе правду скажеш!
– Воля твоя, боярiн. А я неповiнний, потому как замок целий.
