скачать книгу бесплатно
– Мрр… Пфу!
– Плеснi на него водой, может, скорей глаза продерьот.
Дячок узяв глек, що стояв на столi, i плюснув з пiв глека води на сторожа.
– Караул! – заревiв Микита, зiскакуючи з лави, – караул, грабят! Пiддячий зареготав, а з глеком у руках тоненько захихотiв дячок.
Микита стояв серед хати, вода текла йому з бороди, i вiн, ще бiльше роззявивши рота, блимав червоними п’яними очима i не розумiв, що з ним скоiлося.
– Разоспался. Ночi тебе мало, окаянний! Витрi образiну, да открой дверi!
Микита витер подолом сорочки бороду, одiмкнув замок i впустив пiддячого з дячком у комору до запорожця.
– Темно тут. Посветi-ка, Нiкiта!
В коморi було дiйсно темно, повiтря було важке й смердюче.
– Н-ну, – закрутив носом пiддячий, – ти что ж, не виводiл казака за надобностью?
– Да как его виведеш в колодках то?
– Впервой тебе? Вивестi недалеко за iзбу i в колодках можно. Микита вийшов i довго сопiв, викрешуючи вогонь i засвiчуючи каганець, а пiддячий та дячок стояли нерухомо на мiсцi, щоб не вступити ногою, куди не слiд.
– Ну, скоро ти там с огньом?
– Йду!
Жовта пляма каганця блимнула в руках Микити i освiтила комору. Запорожець сидiв, витягнувши ноги в колодках, а поруч зi зв’язаними назад руками сидiв утiкач – холоп, що його привели вранцi козаки.
– А… да тут двое? – здивовано сказав пiддячий, – ет что за птiца?
– Холоп беглий. Убьог iз боярской вотчiни. Сказивалi казакi iз-под Белгорода.
– Что ж ти не доложил мне iлi воеводе?
– Да когда доложиш? Только что привелi.
– Врьош, – обiзвався холоп, – с утра ещьо казакi прiтащiлi.
– Ну, ти… молчi! – замахнувся на нього Микита.
– Так, так… – роздумливо сказав пiддячий, – убьог, значiт. А от какого боярiна убьог?
Холоп мовчав.
– Прiсветi, Нiкiта! Не от Ртiщева лi? – вп’явся очима в холопа пiддячий так, що той завовтузився коло стiнки пiд його поглядом. – Ртiщевскiй, что лi? Не кройся, всьо равно узнаем. Прiзнавайся, ти зарезал боярiна?
– Какого боярiна?
– Да Ртiщева.
– Не знаю такого.
– Не знаеш… Чей же ти будеш?
– Велi развязать рукi. Сомлелi совсем.
– Ладно… Скажи сначала, чей ти! – Холоп не вiдповiв нiчого. – Ну, да всьо равно. С тобой поговорiм после: тут птiца поважнее тебя, ворона. Зальотная птiца. Развяжи ему рукi, Нiкiта, да забей его в ко-лодкi. Ну? – повернувся пiддячий до Глека так, що той навiть здригнувся, – а ти кто такой?
– Та я вже казав тобi, хто я такий.
– Нiчего… Скажи ещьо.
– Козак Незамайкiвського куреня, Павло Глек.
– Пiши, Семьонич.
Дячок став навколюшки перед ослiнчиком, поставив на ослiн каганець, каламар i пiсочницю i заскрипiв пером.
– Павлушка Глеков iз запорожскiх казаков. Так… А чего тебе надобно тут, в государевом городе?
– У якому государевiм городi?
– Не прiкiдивайся. Тут, в Харькове?
– Зайшов провiдати свого приятеля, Дениса Журавля.
– Так, так… Тищу вьорст прошол, чтоб проведать прiятеля? Кто ж тебе Денiска етот Журавльов – дед аль свойственник какой, родственнiк?
– Нi, не родич. Я ж сказав тобi.
– А кто ж он тебе, что ти тищу вьорст прiшол сюда iз Сечi кiсе-ля хлебать?
– Вiн побратим мого батька.
– Ето что за побратiм такой, брат что лi?
– Нi, не брат… – Запорожець не знав, як вiдповiсти пiддячому. – Звичай у нас такий на Запорiжжi – побратимство. Вродi, як брат.
– Путаеш ти что-то. То брат, то не брат. Ну, да ладно. Так ти прi-шол сюда iз Запорожья, чтоб повiдаться с Денiской?
– Я прийшов з дорученням вiд кошового отамана.
– Серкi?
– Атож… Сiрка.
– А… пiши, пiши, Семьонич!
– Ну, так что ж тебе поручiл атаман твой делать в государевих городах?
– Доручив побачитися зi старою та розпитати, чи не бiдуе вона. Та щоб сказав, що вiн, слава Боговi, живий та здоровий.
– Кака така стара?
– Та стара Сiрчиха.
– Ето кто ж? Жонка что лi Івашкiна?
– Якого Івашка?
– Да Серкi вашего.
– Добрий Івашко. Рокiв сiмдесят вже дiдовi. Чуднi люди: той Дениска, той Івашка. Наче хлопцi.
– Ну ладно, зуби не заговарiвай! Скажи лучше, куда прелестние лiсти дел?
– Якi прелеснi листи?
– Прiкiдиваешся?.. Не знаеш? Лiсти, чтоб бунтовать народ про-тiв государя.
– Нема в мене нiяких листiв.
– Прiзнавайся, куда лiсти дел? Может, кому передал? Товарiщей нет лi у тебя здесь?
– Нема в мене товаришiв тут.
– Не прiзнайошся? Нiкiта, тащi сюда батогi!
Але Микита, добре знаючи, чим скiнчиться допит, вже тягнув у комору десятка з пiвтора коротеньких товстих палиць, що москалi звали батогами.
– Ну, поворачiвайся. Ложись на пузо! – сказав вiн козаковi.
– Нащо? Що ти робитимеш? – пiдозрiло запитав запорожець.
– Ложись, казак, – обiзвався зi свого кутка холоп, – а то хуже будет. Я iхнюю ухватку знаю.
– Не хочу!
– Не хочеш?
Пiддячий пiдiйшов до запорожця й ударив його чоботом по головi.
– Чого б’ешся, сучий кацапе!
– А… ти ещьо ругаться! Нiкiта, позовi сюда стрельцов, а то с етiм боровом одiн не сладiш. Я тебе покажу прелестние лiсти!
Трохи згодом у комору слiдом за Микитою зайшли два стрiльцi, що досi стояли на дворi.
– Ну-ка, молодци, батогамi его!
– Кого? Чубатого, что лi?
– Ей, казак, – знову обiзвався холоп, – говорiл тебе: поко-рiся!
Стрiльцi ухопили запорожця один за чуба, а другий за кайдани i повалили ницьма на землю. Глек засичав, коли на нього насiли два дужi стрiльцi.
– Жарь его, Нiкiта!
Микита став навколюшки перед козаком i затарабанив по п’ятах запорожця батогами.
– Лупi его моiмi рукамi! – кричав пiддячий.
VIII. ВИЗВОЛЕННЯ
Полковник Донець. – Микита та Дорошева горiлка. – Шинок. – Небiжчик Гусев. – Дячкова жiнка. – Порожне барило. – Зернь. – Баби. – Музика. – Ключi. – Визволення. – Пiдземний хiд. – Знову ключi
Полковник Донець, коли до нього звернувся Наливайко й оповiв пригоду з Павлом Глеком, уважно й спокiйно вислухав козака i також спокiйно порадив йому не втручатися не в свое дiло.
– Та й не мое це дiло! – сказав полковник. – Вiн з Запорiжжя, не наш, не слобiдський козак. Його дiло належить воеводi. Що ж до Журавля, то я ще вчора побалакав з воеводою i Дениса вже звiльнено з в’язницi. Воевода обiцяв розiбрати справу щодо грабування пасiки i покарати винуватцiв. А Глек не наш козак i нашому полковому судовi не пiдлягае. Раджу тобi, Семене, покинь це дiло. А що як у Глека знайдуть Сiрковi листи, щоб пiдбивати нарiд на повстання? Ти хiба Сiрка не знаеш? Забув, як вiн збунтував майже усю Слобожанщину? Скажуть: ховав Наливайко козака, значить, i вiн з ним. Тодi вже i я тебе не визволю, хоч ти i слобiдський козак, бо це дiло буде проти государя. До того ж твiй приятель дуже побив Гусева, а ти добре й сам вiдаеш, що й наш полковий суддя не милуе тих, хто навiть у простiй бiйцi вб’е супротивника.
Наливайко почухав потилицю. А що як Глек справдi розносив Сiрковi листи, i його, Наливайка, укупi з запорожцем притягнуть до вiдповiдальности? З москалями тiльки зв’яжися. Закують у кайдани, та в Москву. І земельку одберуть i винницю. Погане дiло.
Сумний пiшов додому Наливайко: i запорожця жалко, але себе й родину теж жалко. З цього часу Наливайко загубив сон: вiн усе боявся, що ось-ось наiдуть до нього москалi, ухоплять його, закинуть у в’язницю й одiшлють до Москви.
Але днi минали, нiхто не приходив до нього, i вiн заспокоiвся.
Дорош щодня ходив провiдувати запорожця й носив йому харчi. Вiн дiзнався, що пiсля першого допиту запорожця ще раз били батогами по п’ятах i пiддячий навiть звелiв, запаливши вiник, пiдпалювати литки козаковi, але Глек не признавався нi в чому. У кишенi запорожцевiй пiддячий знайшов тiльки кисет з тютюном, а в кисетi посвiдчення, з якого видно було, що запорожець дiйсно козак Неза-майкiвського куреня i вiдпустив його кошовий Сiрко на слободи по його, Сiрка, родинних справах.
Але нi воевода, нi пiддячий не вiрили цьому. Минув ще тиждень, i Дорош, який щовечора навiдувався до двору хорого москаля Гусева, узнав, що Гусев помер. Таким чином, виходило, що смерти запорожцевi не минути. З харчами Дорош завжди приносив i горiлку, i Микита розпиячився так, що ледь не щодня не просихав i валявся п’яний на лавi в з’iжжiй або спiвав пiсень на всю площу. У такому виглядi його якось застав пiддячий. Вiн довго мордував Микиту, допитуючи, де той бере горiлку, але Микита був такий п’яний, що тiльки блимав очима й гикав в обличчя пiддячому.
Не добившись нiчого, пiддячий набив морду Микитi, пообiцявши покарати його батогами, а ключi вiд в’язницi одiбрав i вiддав дячковi. Воевода задумав надiслати запорожця i холопа у Бiлгород до князя, i пiддячий боявся, щоб Микита сп’яну не випустив iх з в’язницi.
Дорошiв батько держав шинок спiльно зi своiм сусiдою, Остапом Чередою. Почати шинкувати для Наливайка було не легке дiло. Коли вiн сказав якось жiнцi, що хоче шинкувати з кумом, Дорошева мати категорично вiдмовилася вiд цього, навiть не схотiла слухати про це, як вона казала, «гидке дiло». Багато пiшло часу, щоб переконати жiнку; i коли вона, нарештi, згодилася, бо це було дуже корисно, то поставила таку умову чоловiковi: шинок мае бути в кумовiй хатi, а не в iхнiй. Таким чином, кум шинкував, а Дорошiв батько курив горiлку й привозив ii з винницi до шинку. Вiн часто бував у шинку, але нiколи не пив там горiлки. Це теж була умова його жiнки. Навiдувавсь у шинок iнодi й Дорош. Вiн ходив туди послухати балачок козакiв, якi часто у п’яних розмовах згадували Хмельниччину, панську неволю. Навiдувалися до шинку i бакаляр, i москалi, i приказнi, щоб пограти в зернь, випити дешевоi пiнноi. Особливо часто завiтав туди приказний дячок Семенович, приятель Наливайка, той самий, що йому на греблi Наливайко дав барило з горiлкою. Барило i досi було у приказного, i Дорош нiяк не зiбрався пiти по барило до нього, хоч батько вже двiчi нагадував про це хлопцевi. Нарештi, Дорош таки зiбрався й пiшов до дячка.
Вечорiло, iшов дрiбний дощ, багно та калюжi дзвiнко хлюпали пiд босими ногами хлопця. На вулицях города не було майже нiкого. Хати похнюпилися й плакали стрiхами пiд сiрою сiткою теплого дощу.
В хатi, де жив Гусев, блимав вогник. Дорош пiдiйшов до хати i заглянув у маненьке вiконце. На довгому столi труна, а в трунi лежав мертвий москаль. Руки йому були зложенi на грудях, а обличчя було жовте, як вiск. Перед труною стояв аналой, на аналоi лежала розгорнута, з плямами воску на сторiнках, велика книга. Невеличка свiчка прилiплена до аналою, кидала м’яке свiтло на книгу. Придивившись, Дорош побачив щось з п’ять бабiв, що сидiли й шепталися по кутках, i високу постать бакаляра. Бякаляр стояв спиною до вiкна, i Дорош бачив тiльки широку спину й довгу косу дяка. Бакаляр голосно, хоч тут був покiйник, балакав з бабами. Дорош прислухався.
– У Киевi? У Софiiвському? А як же, був, – долетiв до нього густий бас дяка. – Зайшов я туди, коли ще не було служи Божоi. Пiдiйшов до вiвтаря, подивився в пiвденнi дверi: що за чудасiя, думаю – люди сидять! І людей багато, думаю, чого б iм сидiти у вiвтарi? Подивився у пiвнiчнi – iкона! Я знову у пiвденнi – нi, таки люди сидять! Що, думаю за наводження. Протер очi, перехрестився, глянув у пiвнiчнi – знову iкона! А воно таки дiйсно iкона – тайна вечеря, а люди як живi! А що гарного у Киевi – щодня свiжий хлiб… – закiнчив дяк i пiдiйшов до аналою.
Вiн пошарудiв аркушами, розгорнув на закладцi книгу i, одлiпив-ши свiчку вiд аналою, почав голосно читати, освiтлюючи лiтери нерiвним блимаючим огнем свiчки.
Тiнь вiд волохатоi голови бакаляра забiгала по стiнах i стелi хати. Дорош постояв трохи, прислухаючись до неясного гомону бакалярового голосу, але не розiбрав жодного слова: бакаляр гудiв, як чмiль. Дорош, схиливши голову, побрiв геть вiд хати. Сумно було на душi у хлопця. Йому якось чудно було, що москаль цей ще вчора був живий, а сьогоднi вже мертвий, i загубив його нiхто iнший, як запорожець.
– Чаво тебе? – висунувши голову з дверей, спитала дячкова жiнка, коли Дорош постукав клямкою в дверi.
– Здрастуйте, тiтко!
