скачать книгу бесплатно
– Козак Харкiвського полку Семен Наливайко та пан бакаляр Цурка.
– Нечiстая сiла носiт вас по лесу. Куда едете?
– Туди iдемо, де вас нема! – грубо вiдповiв Наливайко.
Москалi ближче присунулись до подорожнiх.
– Поговорi мне!
Але Наливайко вже сам схаменувся, зрозумiвши, що так балакати з десятком озброених iздцiв серед ночi та ще в лiсi не годиться, i через те значно м’якше сказав:
– Ідемо до себе на винницю.
– А на телеге кто?
– На якiй телезi?
– Телезi, телезi… Тарабарщина… Ну, на возу, что – не понi-маеш?
– Син та дочка.
– А слепого с поводирьом не вiдалi? Когда виехалi iз города?
– Ще завидна… А слiпого з поводатирем не бачили. Бачив якогось старця з хлопцем, так старець зовсiм не слiпий.
«Нащо тато так кажуть, – подумав Дорош, – сказали б, що не бачили, та й годi».
– Так, так… – сказав москаль, – так он совсем не слепой?
– Де там слiпий! Ми тiльки з города, а вiн стоiть, на рiчку дивиться. А що, каже, як перейти цю греблю, чи дiйдеш до Панасiв-ки? – Дiйдеш, кажу. Так вiн уперед чимчикуе, а хлопець за ним ледве встигае. Де там слiпий!
Їздцi згуртувалися ближче один до одного i пошепки забалакали враз.
– Не врьот лi? – долетiв до Дорошевого вуха скептичний голос одного з москалiв.
– Каби врал, сказал би, что не вiдел, – вiдповiв iнший.
– Так ти говорiш, на Панасовку пашол слепой?
– Який слiпий? Вiн не слiпий.
– Ну тот… старiк с мальчiком?
– Старець? А хто його знае. Питав дорогу на Панасiвку, а куди пiшов – не знаю.
– Ну, ладно… Поворачiвай назад, ребята!
Москалi повернули коней i поскакали назад.
«Добре пiдвiз москаля батько, – подумав Дорош, – я б так не збрехав».
Подорожнi прислухалися, поки зовсiм не затихло кiнське тупотiння.
– Цоб! – гукнув на воли Наливайко.
«А як же запорожець? Чом його не пiдождати?» – подумав Дорош. Вiн пiдвiвся й прислухався. Раптом спереду на дорозi спалахнув вогник. Коли на хвилинку вiн блимнув удруге, Дорош побачив вусате обличчя запорожця, що стояв серед дороги й запалював люльку. Дорош почув легенький запах тютюну, зарився в сiно i трохи згодом заснув.
V. НА ВИННИЦІ
Винниия Наливайка. – Купання. – Вепр. – Бровко. – Балачки про Хмельниччину. – Козак Жменя. – Подорожнiй. – Оповiдання подорожнього про турецьку неволю. – Вудкарi. – Знову москаль у соболевiй шапцi
Коли Дорош прокинувся, був уже ранок. Мажа стала серед невеликоi лiсовоi галявини. Випряженi воли стояли коло корита i iли барду. Пiд грушею, що стояла край галявини, курився вогник, а над вогником, на двох кiлках мiцно вбитих у землю, на перечцi висiв казан. Коло казан навколiшках стояла Галя i, нахилившись, роздмухувала вогонь. Бiляве волосся впало iй на чоло, обличчя почервонiло з натуги. Вона була дуже гарна в цю хвилину, а Дорош, як i всi брати, не помiчав краси сестри. На другому краю галявини стояла соснова брусована винниця, де були чани та дiжки, а коло неi рублена комора i хата для винникiв, що мешкали тут. Сонце ще не вийшло з-за лiсу, i на галявинi лежала ранкова сутiнь. Уся галявина заросла бур’янами та споришем, бо де оселилася людина, обов’язково за нею з’являлись бур’яни та спориш, нищили всi трави, що росли тут досi, i розташовувались, наче дома. Пiд хатою на ряднах, вкрившись свитками, спало чоловiка п’ять робiтникiв з винницi.
З лiсу вийшов запорожець з оберемком хмизу на плечах. Вiн пiдiйшов до багаття й скинув оберемок на землю. Вуси його знову були чорнi, як дьоготь, i сьогоднi б нiхто не пiзнав у цьому молодцi вчорашнього дiда. Вiн трохи постояв коло Галi, дивлячись, як вона намагалася роздмухати вогонь, а потiм сказав:
– Давай, дiвчино, я розпалю. Це дiло знайоме бiльше козаковi.
Вiн лiг на живiт, i за кiлька хвилин багаття весело запалало на галявинi.
Батька й бакаляра не було коло винницi, але Дорош добре знав, де вони: з лiсу один за одним загуркотiли пострiли з рушниць.
– Ач, палять, – сказав запорожець, – наче Кизикирмен беруть.
Вiн пiдвiвся i обличчя його було червоне, як i той вогонь, що вiн щойно роздмухував.
– Прокинувся? – спитав вiн Дороша, що пiдвiвся на мажi. – Ходiмо купатися; я тобi покажу, як лежати на водi.
Нема нiчого кращого за купання вранцi в тихiй лiсовiй рiчцi. Вода здаеться зеленою, але це вiд того, що в нiй одбилися верхiв’я дерев. Кущi ожини позвисали з правого крутого берега рiчки так, що, пiдпливши, можна, держачись руками за вiти, брати ягоди просто ротом. А в заводi, що була вже осяяна сонцем, розкинуло свое широке листя бiле й жовте латаття. По листях, наче по землi, бiгала якась маненька пташка.
Коли Дорош та запорожець пiдiйшли до пiщаного берега, двi дикi кози, зайшовши по колiна в рiчку, пили воду. Побачивши людей, вони дременули набiк i зникли в лiсi.
Дорош, влiзши у рiчку, боявся, чи не забув вiн, як плавати, але страх його був марний: хто раз навчився плавати, той не забуде до самоi смерти. Запорожець лiг на воду, витягнув ноги й склав руки на грудях. Хлопець штовхнув його, i вiн поплив, як колода. Але лежати на водi так i не навчився Дорош. Коли вiн лягав, як запорожець, на воду, ноги його мимоволi йшли долу i йому доводилося пiдсобляти собi руками, щоб вдержатися на водi. Зате вiн навчився добре пiрнати i, пiрнаючи, нарвав цiлий пучок бiлого жовтого латаття для Галi.
Коли вони повернулися до винницi, на галявинi вже клекотiв казан, а Наливайко та пан бакаляр за допомогою винникiв смалили убитого пiдсвинка-вепра. Галя розiслала на травi пiд грушею рядно i ставила пляшки з горiлкою, чарки й ложки для кулiша. Тут же перед Галею сидiв пес Бровко, що якимсь чудом опинився тут з мотузком на шиi. Вiн привiтно махав хвостом i солодко поглядав оком на вепра, а другим на книш, що в той час тримала в руцi Галя.
– Бровко! – крикнув Дорош, – i ти тут?
Бровко облизнувся й дужче замахав хвостом.
– Так от, сучий собако, – обiзвався Наливайко, – я його взяв на мотуз i прив’язав коло хати. Нехай, мовляв стереже господиню. А вiн i тут знайшов нас.
Бровко, наче розумiючи, що балакають про нього, i ще сильнiше крутнув хвостом, але не ворухнувся з мiсця: дужче од Наливайко-вого мотузка держала його коло себе вепряча туша, що на неi вiн покладав великi надii, i не помилився. Коли почали розбирати вепра, багато куснiв припало на долю Бровка, так що вiн сам роздувся, як кабан i ледве ноги волочив.
Кабанятина зашкварчала над багаттям i, коли вона засмажилася, настала нарештi та щаслива хвилина, якоi ще з учора жадала бака-лярова душа: чарка з свiжою пiною заходила по руках. Бакаляр узяв трiску, запалив i пiднiс до чарки з горiлкою: горiлка зайнялася блiдим блакитним вогнем.
– О… Тепер я бачу, що це горiлка! – сказав бакаляр. – Ну, Господи благослови… – вiн дмухнув i вихилив чарку.
– Е… – сказав старий винник, що пив бiльш за всiх i не п’янiв. – Не пив ти, дяче, лядськоi старки. Я сам курив цю горiлку, але скажу, що перед старкою вона, як вода з рiчки.
– А де ти пив лядську старку?
– Ну, де пив… Хiба мало пошарпали ми з Хмелем лядських замкiв? Був у нас у ватазi козак Жменя. Так той, бува, як дiрветься до винового льоху, пiдiйде до бочки, та й гряне в бочку з пiстоля. «Ану, – каже, – покуштуемо панського пiйла!» А вино цiвкою сажнi на два б’е з дiрки. Пiдставить рота пiд цiвку, покуштуе трохи, плюне. «Погане, – каже, – ану, iнше, чи не краще буде?» Та знову з пiстоля. Дзюрчить, як струмок, воно; а ми по колiна в горiлцi та винi й ходимо. І пропав той Жменя в льоху, – роздумливо додав винник, – а добрий козак був…
– Пропав?
– Пропав. Це було вже тодi, як повстали на Волинi i наш загiн з отаманом Кривоносом, визволяючи людей вiд лядськоi неволi i прилучаючи до себе повстанцiв, гнав ляхiв на Полiсся.
Пiсля недовгоi облоги взяли ми якось невеличкий замок пана Пухальського. Невеличкий i панок був Пухальський, але вина й горiлки в льоху у нього було до бiса. Дав нам погуляти отаман в замку години зо три, бо поспiшав далi, маючи на думцi наздогнати князя Ярему Вишневецького. Викотили ми бочок з п’ять з льоху, повибивали днища та й гуляемо. П’емо, хто чаркою, хто шапкою, а я молодий був, дурний, скинув чобiт, та чоботом. А потiм до льоху. Потрощили бочки зi старкою i випустили горiлку. Дух такий пiшов, що й не встоiш. Вiд одного духу п’яний будеш. Коли чуемо, хтось у темному куточку: «Ап-чхи! ап-чхи!» – «Хто там! – кричимо, – вилазь!». А воно мовчить. «От я його вижену», – каже Жменя, та з пiстоля в куток як торохне. «Ой!» – крикнув хтось з кутка, та так тонко й голосно. А там баба! Далебi баба! А тут чуемо з двору гука отаман: «До зброi, хлопцi, до зброi!» Ну, тут нема чого чекати, треба бiгти. «Чуеш, – кажу я Жменi, – гасло «до зброi»? Виходь!» – «Зараз, – каже, – тiльки бабу витягну». Та взяв смолоскип, що лежав у пригребицi, запалив його й полiз у куток, де була жiнка. Лiзе Жменя по льоху, горiлка хлюпае пiд колiнами, а жiнка верещить у кутку вiд жаху. І наступив Жменя колiном або на гвiздок, або на биту пляшку, бо раптом скрикнув i випустив смолоскип з рук.
Тут винник випив чарку, витер вуса i потягнувся за закускою.
– Ну? – нетерпляче спитав бакаляр.
– Ну… Старка спалахнула i згорiв Жменя у льоху разом з жiнкою, а я ледве вибрався з льоху, добре, що був тодi у пригребицi.
Оповiдання винникове справило велике вражiння на слухачiв, особливо на Галю та Дороша: вони виразно уявляли собi, як горить Жменя, а в кутку вiд жаху верещить нещасна полячка.
– Висипався хмiль з мiшка, наробив бiди панам! – засмiявся бакаляр, згадавши старе прислiв’я.
– А що з того? – запитав запорожець, що ввесь час мовчав, слухаючи старого винника.
– Як що з того?
– А так… Ляхiв побили, опинилися пiд воеводами. І на гетьманщинi, i тут своi пани позаводилися.
– Е, братику, – вiдповiв винник, – не бачив ти ще смаленого вовка, не знаеш ти лядськоi неволi. Там горiлки не покуриш. Намолотив хлiба – давай пановi «осип»; маеш пасiку – плати «очкове» з вулика; хочеш пополовити риби – тягни до пана «ставщину»; змолов борошна – сип «сухомельщину». Там, брате, як тут, з рушницi не пострiляеш, бо вся зброя одiбрана i за всiм доглядае дозорець. Багато ми iхнього брата дозорцiв поперевiшували на гiлках.
– Так, так… – пiдтакнув Наливайко.
– Постривай трохи i тут те ж буде, своi пани позаводять порядки. Але я не про те… Ти от що скажи, Семене: де твоi грунти, де хата, де твое село, що з нього ви з Хмелем ляхiв повигонили? Усе зруйнували гетьмани, ляхи та москалi… А ти, старий чоловiче, – звернувся запорожець до винника, – ляхiв бив, старку лядську чоботом пив замки Яреми та Пухальського руйнував, добував волю Украiни, а сам тиняешся по чужих кутках, горiлку куриш та не собi. А своеi хати, свого кутка не маеш. «Висипався хмiль з мiшка…» Понасипали ви хмелю, та в чужi кишенi…
Наливайковi дуже неприемно було чути це вiд запорожця. Вiн i сам колись мiркував так, але тепер справа була iнша: вiн вже мав i добру хату, i винницю, i пасiку, i добру худобу, i навiть держав шинок спiльно з одним заможним козаком. Правда, служба козацька тут була важка й небезпечна, але життя на слободах, на його погляд, не можна було й рiвняти з колишнiм життям на Правобережжi, що було ареною вiйн та бiйок гетьманiв за булаву та диких нападiв татар, спiльникiв гетьмана Дорошенка. А пiсля повстання Брюховець-кого i зовсiм добре стало жити деяким козакам, особливо старшинi, що не зрадили Москви, бо вони загарбали собi i лани, i лiси спiльникiв Брюховецького та Сiрка.
Тепер старшина жила панами на всю губу i навiть запрошувала до себе поселенцiв, даючи iм, як i московський уряд, деякi пiльги, набуваючи собi таким чином «пiдданих».
Коли проходили пiльговi роки, «пiдданi» починали вiдробляти цi «пiльги» спочатку день або два на тиждень, а далi й бiльше.Таким чином i на слободи насувалась потихеньку й непомiтно панщина, але вже не лядська, а своя «рiдна».
– Не сердься, Павле, давай краще вип’емо, – сказав, щоб спинити неприемну розмову, Наливайко.
– А скажи, козаче, – звернувся бакаляр до запорожця, – чого це тобi забажалося перекинутися у старцi? Ти, мабуть, характерник?
Бакаляр давно вже хотiв поспитати про це запорожця, але за полюванням та кабаном якось забув. Запорожець крутнув вуса й усмiхнувся.
– Я ж казав тобi, що це навчив мене ваш воевода.
Старий винник, що спав саме в той час, коли приiхала мажа до винницi, i через це не бачив переодягнутого в старця запорожця, здивовано подивився на нього.
– Що? – спитав вiн, – хiба що чути з-за порогiв, або з Гетьманщини? Хiба й Попович набив оскомину Москвою, як i Брюховець-кий? Щось дуже швидко!
Поповичем вiн прозива гетьмана Самойловича, здогадався Дорош.
– Нi, цього нема. Попович держиться Москви, як воша кожуха… в нього тiльки й думки, щоб повалити Дорошенка.
– Ну, а Дорошенко що ж?
– А Дорошенко давно вже стоiть на однiй нозi. Хоче передати клейноди запорожцям, щоб обрали нового гетьмана.
– Що ж вiн, усе з татарвою?
– З татарвою.
– Догетьманувався Петро зi своею татарвою до того, що вже й гетьманувати нема над ким: усе Правобережжя сунуло на слободи вiд хазяйнування татар… – сказав Наливайко.
– Та гетьманiв, – додав п’яний вже бакаляр.
– Ну, а Ханенко? Усе з ляхами?
– Еге… урвався бас… І Ханенко вiддав клейноди й армату запорозьку, та тiльки не запорожцям, Самойловичевi.
– Добре життя. Попович з москалями скубе, Дорошенко з татарвою шарпае. Добре хоч Ханенка чорти з’iли. Розшматували сучi гетьмани Украiну. Ех, нема старого Хмеля! – роздумливо сказав винник. – Ну, а Сiрко? Чи не мае думки пiдiймати Слобожанщину проти Москви, як за Брюховецького було? Так, дiла не буде!.. Чи ти часом сам не того вештаешся по слободах?
– А хоча б i так?
– Дiла не буде… Ми теж колись за Хмеля отак, як i ти, старцями мандрували по Вкраiнi та пiдбивали нарiд на повстання, так не тi часи були. Ну, а Сiрко ж як? – знову спитав винник.
Запорожець засмiявся:
– Одрубали хвоста Сiрковi москалi в Сибiру, вiн тепер аж зубами клацае.
– Не кажи так про старого, – спинив запорожця винник, – Сiрко добрий козак, а бусурменiв настрахав так, що жiнки татарськi ним дiтей лякають. Не кажи так: ти ще цуценя проти його…
– Та я ж нiчого, – вiдповiв запорожець, – з його дорученням i сюди прибув на слободи.
– Чого?
Запорожець помовчав i покрутив вуса.
– Звелiв провiдати Сiрчиху та дочку, та подивитись, чи все гаразд вдома. Та й про себе передати, що, мовляв, живий ще…
– Ну, це ти брешеш, – спокiйно сказав винник, – сам Сiрко чого ж не iде?
– Еге… Його так добре частували у Сибiру, що вiн московського духу й чути не може.
Винник здивовано здвигнув, плечима.
– Чого ж це ти старцем вирядився?
– Вiн характерник! – сказав бакаляр.
