скачать книгу бесплатно
– А що?
– Та так. Треба попасти корову – спитайся воеводи та постiй коло Приказу, поки вийде пiддячий, а пiддячий скаже про корову воеводi, а воевода знову пiддячому… хе-хе! А пiддячий вийде й скаже: нема дозволу воеводиного, щоб пасти корову, е в Приказi чутка, що загони татарськi бачили коло Змiева. Уведе татарва корову i тебе забере й зажене у Крим або в Озiв. Засвiтить баба вночi каганець – уже стука москаль у вiконце: воевода, каже, наказав, щоб не сидiли по хатах з каганцями. Пожежу наробите, спалите государiв город, а воевода перед государем «ответ держи».
– Добре.
– Ще й як… Чудасiя! Ото здумав син мiй Іван поiхати на Дiн по рибу. Пiдбив ще деяких козакiв. Полагодили вози, та ще вдосвiта й рушили – мовляв, холодочком волам легше. Тiльки до ворiт, як ось питае iх вартовий. Ще й з наших чоловiчок буде. Як його звуть, забув… Еге, згадав: Грицько Ломаченко, Василя Ломаки син… Так, кажу, питае: а куди ви, добрi люди, iдете?
«Та маемо на думцi, – кажуть, – на Дiн пробратися, таранi привезти». – «Вертай, – каже, – хлопцi, додому!» – «Як додому? Та ми з дому ж тiльки!..» – «Вертайтеся, – каже, – додому, бо воевода не дозволя…» – «Як не дозволя?» – «Так, – каже. – А подавали воеводi чоломбитню?» – «На грець, – каже Іван, – чоломбитню?» – «Не на грець, – каже, – а на те, щоб воевода дозволив iхати». – «Куди дозволив? На Дiн?» – «Еге ж, – каже, – на Дiн». – «Чудасiя! Жартуеш, – кажуть, – хлопче? Пропусти, ми й тобi тараньки привеземо». Так де там.
– Не пустив?
– Не пустив. Ідiть, каже, – спитайтеся воеводи.
– Що ж, пiшли?
– А що зробиш? Пiшли. Поставали з возами коло Приказу; i ярма не знiмали: прийде, мовляв, воевода, дасть дозвiл та й рушимо. У Приказi – нема нiкого, рано ще. Почекали з годину. Бачать – iде якийсь москаль, у Приказi служить… До нього… Така думка, може вiн i без воеводи дiло зробить. «Будь ласка, – кажуть, – чи не можна так зробити, щоб з города виiхати, а то вартовий не пускае». – «А ви куди?» – питае. – «Та на Дiн, – кажуть, – по рибу». – «Еге, – каже, – це воеводине дiло». – «А воевода скоро буде?» – «Це теж його дiло». Почекали ще трохи. Бачать, iде пiддячий. Іде, сопе, оперед себе черево несе. Козаки до нього. – «Так i так, – кажуть, – не пропускае вартовий з города». – «А чоломбитню подавали? А поручнi записи маете?» – «Якi ще в бiса поручнi записи? Ми на Дiн по тараню». – «Вот, вот, – каже, – як на Дiн iхати, треба поручителiв мати. Щоб поручилися за вас, що повернетеся з Дону». Чудасiя! – «Та що ви, – кажуть, – пане дяче, та у нас i жiнки i дiти вдома залишаються, ми ж тiльки по тараню». – «А хто вас, – каже, – знае, черкасишок… Може, ви куди задумали пiти геть, а государiв город збезлюднiе». Отакоi!
Запорожець зареготав.
– Це слобода! Недарма Сiрко перебив ваших воевод, iдучи до Брюховецького. Ха, ха…
– Хе, хе… – у тон йому заскрипiв старий Журавель.
– Це правда, залив вiн iм тодi за шкуру сала. А все ж у нас спокiйнiше на слободах, нiж на Правобережжi або в Гетьманщинi.
– Пiд воеводами?
– Та хоча би й пiд воеводами. Горiлку куримо вiльно. З пiв-Хар-кова пiд шинками. Що не хата, то й шинок.
– А у Гетьманщинi чим погано?
– Не погано, не погано. Хто не йде, той скубне. Пам’ятаю, як ще за старого Хмеля казали. Я з ним i коло Жовтих Вод ляхiв бив i пiд Пилявою. Поб’емо ляхiв, не буде в Украiнi нi пана, нi хама. Ляхiв позбулися, своiх панiв позаводили. Той з гетьманом… Той з ляхами… Той з татарвою, а той з москалями… Зi старцiв латану свитину годнi стягнути.
– Петро не такий.
– Хто? Дорошенко? Є тут у нас чоловiк з Правобережжя. Ледве ноги винiс вiдтiля. Каже: татарва Дорошенкова пiв-Украiни ясирем погнала до Криму… Дорошенко! Тьху! – плюнув старий.
– Ач який! Тобi нiхто не догодить. А ви б тут за воевод узялися, а ми б вас пiдтримали… – вдарив запорожець Журавля по плечу.
– Хе, хе! – засмiявся Журавель, – не тi часи. Досить того, що наробив тут Сiрко. Багато народу зубожiло вiд нього… Стiй! – раптом спинився старий. – На пасiцi хтось е… Я чую голоси!
Крiзь гущавину лiсу з пасiки до них долетiв веселий регiт i огидна лайка.
– Ха, ха! – долетiв до них чийсь дужий регiт. – Здорово жиганула!
Дiд, продираючись крiзь кущi, навпростець пiшов до пасiки.
Коло вуликiв стояли три парубки у московських вбраннях i викурювали бджолу. Кiлька вуликiв було перевернуто i лежало на землi. Коло парубкiв стояв великий казан, що в ньому Журавель варив собi кулiш, i москалi, видираючи щiльники, клали мед у казан. Бджоли хмарою гули коло злодiiв, але тi, розмахуючи димучими головешками, вiдганяли iх. Парубки смiялися й гидко лаялися.
– А що ви тут робите? – сказав, пiдступаючи до них, Журавель.
Парубки глянули один на одного, наче вони почули щось невимовно забавне й смiшне.
– С поля ветер… – сказав один з них, що був з сергою у правому усi.
– Ха, ха! – зареготав другий, чорний, як жук.
– С поля ветер… Ха, ха!
Старий Журавель затремтiв вiд гнiву.
– Нащо грабуете пасiку, сучi дiти?!
– Ето он нас так, боярскiх детей?
Третiй, високий з кучерявим волоссям, що вибивалося з-пiд соболевоi шапки, пiдiйшов до дiда й сказав:
– Сам ти сукiн син, черкасiшко поганий! – i, розмахнувшись, ударив старого у скроню.
Старий поточився.
– За що б’ешся?..
– Малчi, сволочь!..
Москаль знову розмахнувся й ударив дiда. Обличчя дiдове заллялося кров’ю, i вiн упав на землю.
– Я тебя ещьо не так…
Але в цей час пiдоспiв запорожець. Дорош бачив, як дорога соболева шапка раптом полетiла на землю вiд дужого вдару запорожця, а власник ii вiд другого стусана з розбитим носом вже лежав поруч дiда.
– Бей хохла! – закричав безусий з сергою.
Вiн та чорний з двох бокiв напали на козака. Дорош з зацiкавленням, тремтячи вiд гнiву, стежив за бiйкою. Йому хотiлося своiми хлопчачими силами допомогти запорожцевi. Але цього було вже не треба. За хвилину i безусий вже лежав на землi, а чорний, ухопившись за живiт, майже рачки, бо у нього захопило подих вiд удару чоботом, пiшов геть з пасiки.
Той, що був у соболевiй шапцi, скочив. Обличчя йому перекосилося вiд злостi, з розбитого носа на каптан падали краплини крови.
– Убью! – засичав вiн.
Запорожець нахилився, ухопив з землi головешку, що, падаючи, випустив з рук москаль в соболевiй шапцi, i тицьнув нею в лице москалевi.
– Аа… – закричав той, ухопившись за обличчя.
Тодi козак кинувся на парубка з сергою, але той не став чекати на нього i побiг з пасiки, а трохи згодом, узявшись за лице, пiшов геть i власник соболевоi шапки. Козак пiдiйшов до шапки i ногою далеко вiдкинув ii услiд москалевi.
– Вiзьми свою шапку, москалю!
Москаль узяв шапку i погрозив кулаком на запорожця:
– Я тебе етого не забуду! – обернувшись, крикнув вiн.
– Іди вже, поки я зовсiм не одбив тобi пам’ятi.
Запорожцевi теж не минула даром бiйка з москалями. Пiд лiвим оком у нього красувався добрий синець, а сорочка розiдрана була майже до пояса – це постарався москаль з сергою.
Старий Журавель сидiв на землi, ухопившись руками за голову.
– Ну, старий, – пiдiйшов до нього козак, – уставай. Бачу тепер i я, що добре вам живеться на слободах!
Вiн з Дорошем пiдвели й поставили Журавля на рiвнi ноги i одвели до куреня.
ІІ. ПРИКАЗ
У Приказi. – Харкiв у донесеннях воеводи. – Пiддячий та муха. – Площа перед Приказом. – Три чоломбитнi. – Чоломбитня. – Воевода.
В Приказi нудно, жарко й скучно. У маненьке вiконце з зеленуватим круглим склом б’еться й дзижчить велика синя муха. На чверть вище е розбита шибка, i муха б легко могла вилетiти на двiр, де так ясно свiтить сонце, де вiтер приносить легенький запах лiсу, де на небi кучерявляться бiлi яскравi хмарки, але й така проста думка не впадае мусi в голову, i вона, вдарившись об скло, падае на пiдвiконня; хвилину гуде, лежачи на спинi, i дригае ногами, бо не знае ще, як стати на ноги; потiм випадково таки стае, схоплюеться й знову кидаеться i б’еться в скло. За невеликим столом, що його чотири ноги мiцно врито в земляну долiвку, сидить приказний дячок i дряпае по товстому шкарубкому паперi гусячим пером. Інодi вiн бере з пiсочницi бiлий чистий пiсок i посипае на папiр. Вiн переписуе до-несiння воеводи про те, що город Харкiв стоiть «помiж двома рiчками – Лопанню та Харковом, стiна круг нього довжиною 475 сажнiв, дубова, з обламами, катками терасами. Що за стiною е рiвчак у два сажнi завшир i два сажнi глибини; що по стiнах десять дерев’яних башт, а башти критi гонтом; що в Тайницькiй баштi е тайник з ходом у шiстнадцять сажнiв до рiчки i в тайнику е колодязь, але води в ньому вже нема, i так далi.
Пише те, про що пише майже кожного року новий воевода, бо воеводи не довго засиджуються на одному мiсцi: московський царський уряд не любить, коли воевода призвичаюеться до людности, а люднiсть до нього. Пiдгодувався, мовляв, трохи, дай i iншому попоiсти.
Цi донесiння давно набридли приказному. Йому, як i мусi, що б’еться в скло, хочеться на волю, на сонце й свiже повiтря; хочеться заглянути у шинок, де дешева горiлка й весела компанiя, де можна потай пограти в зернь. Але цього не можна зробити тепер, бо пiддячий тут, у Приказi. Вiн стоiть коло вiкна, спиною до приказного i дивиться на муху, що досi ще б’еться в вiкнi. Йому теж нудно й скучно, але вiн не може пiти геть з остогидлого Приказу, бо незабаром мае прийти воевода. А воевода тепер сидить на ганку воеводського будинку, у холодочку, розперезавшись, в розхристанiй сорочцi, i п’е холодний квас. Гладкому воеводi жарко й душно, i вiн з огидою думае, що треба по такiй спецi йти до Приказу i одписувати бiлгородському воеводi про те, де й коли вартовi, козаки бачили «воровских и воинских людей татарских», «не чинили ли над ними промысла», чи стрiляно по них i коли стрiляно, то скiльки зроблено по татарах пострiлiв з рушниць, бо бiлгородський воевода пильно доглядае за государевим пороховим «зельем» i, в свою чергу, одписуе про все до Москви.
Коли муха, вдарившись у скло, знову впала на пiдвiконня, пiддячий нацiлився i придавив ii пальцем. Муха хруснула пiд дужим пальцем пiддячого, дригнула востанне вже волохатими нiжками i завмерла. Пiддячий взяв ii за крильце i почав розглядати, якi в неi голова й очi, але це скоро обридло йому; вiн кинув ii на долiвку i придавив ногою. Приказний, задивившись на пiддячого й муху, перестав рипiти пером.
– Ну? – повернувся до нього пiддячий.
Приказний устромив носа в папiр i знову зашарудiв, як тарган.
«…да у ворот башни i в самой башне пищаль, да у вестовой башни вестовая пищаль и обыкновенная; да в средней глухой башне пищаль.
Да у сьезжей избы пищаль медная, да в избе железная затинная; да у погреба с зельем пищаль», – скрипiв, виводячи пером, приказний.
Вiн схилив голову i навiть язика висолопив, а мухи дзижчать i в’ються над його лисою спiтнiлою головою.
Пiддячий, притулившись ситим черевом до пiдвiконня, нудиться й дивиться у вiкно. Перед ним давно обридла й знайома картина: велика порошна, поросла бур’янами й колючками площа, а край неi, там, де йде узвiз на Подiл, недалеко вiд Троiцькоi башти, стоiть ма-ненька дерев’яна Успенська церква, а поруч неi – дерев’яна дзвiниця. Церква й дзвiниця оточенi тином, а з-за тину виглядають хрести цвинтаря. Нема нiкого на площi. Але ось на дорозi, коло церкви, з’являеться вiз з сiном; на возi сидить хлопець у солом’янiм брилi, а коло волiв поважно йде чоловiк з батогом, лiниво гукае на воли i ссе люльку. Курява пiдiймаеться з-пiд ратиць i воза так, що iнодi i чоловiка i волiв зовсiм не видно, i тiльки бриль та бiла сорочка хлопця маячать на тлi блакитного палкого неба.
«…а в глухой башне от реки Лопани пищаль…» – виводить, схиливши голову, приказний дячок.
…На другiм кiнцi площi стоять шинки харкiвських козакiв та мiщан. Шинкiв багато i стоять вони майже один коло одного. Шинок можна пiзнати зразу: коло шинку на довгому дрючку висить пляшка. Цю вивiску видно здалека, i рiдко який козак або мiщанин харкiвський, проходячи повз, не спиниться, задумавшись перед пляшкою: зайти чи не зайти до привiтного садочка коло шинку, у холодок пiд пляшку?..
Чоловiк, що йшов коло воза з сiном, теж спинився коло пляшки, почухав потилицю, наче що пригадуючи, i, махнувши рукою хлопцевi, зайшов у шинок. Хвилин за п’ять вiн вийшов, утираючи вуса, i гукнув на воли.
Знову нема нiкого на площi i нема пiддячому на чому спинити ока. Вiн уже хотiв одiйти од вiкна, як маленькi зiркi очi його раптом побачили три постатi, що в цю хвилину з’явилися з-за рогу кривенькоi вулицi. Видно було, що всi трое балакали враз i розмахували руками. Коли люди цi пiдiйшли до Приказу, пiддячий почув, як хтось з них спитав у сторожа, що куняв у холодочку коло Приказу:
– Воевода в Прiказе?
– Нетутi.
– А где он?
– Дома. Подьячiй тут.
– Пойдi скажи, что дети боярскiе с челобiтной к боярiну.
Але пiддячий, почувши розмову, сам вийшов на ганок. Вiн навiть спинився на порозi, побачивши, у якому виглядi були дiти боярськi: у високого, що в соболевiй шапцi, розбитий нiс; кров засохла на вусах i бородi; у молодця з сергою лiве око розпухло, i круг його, наче хто провiв пензлем, пишався здоровий синяк; третiй був бiлий як крейда; видно було, що його нудило; вiн трохи зiгнувся i держався обома руками за живiт.
– Кто ето вас етак разукрасiл? Уже успелi побивать в кабаке?
– Крест святой, – перехрестився молодець з сергою, – маковой росiнки во рту не било.
– Оно i вiдно. С чем пожаловалi?
– Обiдели нас черкаси i бiлi чем попадя смертним боем.
Пiддячий хотiв був розпитати, хто бив i коли бив дiтей боярських, але побачив, що на площi з’явилася товста постать воеводи. Вiн iшов поважно, спираючись на високу патерицю. Пiт струмками лив з-пiд високоi шапки воеводи, вiн часто спинявся й витирав чоло червоною хусткою, що ввесь час тримав у лiвiй руцi.
– Вот iдьот воевода, – сказав пiддячий, – ему поведайте про свою обiду.
Побачивши воеводу, дiти боярськi переглянулися i, раптом зiгнувшись, наче по командi, уклонилися до землi i стояли так, звiсивши руки долу, доки воевода пiдiйшов до них близько.
– Что за людi? – спитав воевода, бачачи тiльки потилицi боярських дiтей.
– Велi слово молвiть, боярiн. Вислушай нас, холопов твоiх!
– Говорi! Ну-ну… – протягнув воевода, глянувши на молодцiв, що вже випростувалися i стояли перед ним у всiй своiй красi, – здорово вас обработалi!
Молодець у соболевiй шапцi витягнув з пазухи згорнутий папiр i, уклонившися ще раз, подав його воеводi.
– Не гневайся, боярiн, прiмi челобiтную на черкасiшку Журав-льова Денiску, пчельнiк у нево возле речкi.
– Чiтай! – передав воевода папiр пiддячому.
Пiддячий розгорнув папiр.
«Бют челом, – почав вiн, – холопишки твои, дети боярские городовой службы Ивашка Стрешньов да Митька Гусев да Гришка Емельянов. В нышешнем 181 году (1673), июля в 15-й день, пошли мы, холопы твои, на пчельник черкасишки Журавлева Дениски купить меду, а он, Дениска Журавлев, меду нам не продал, а всячески непотребными словами нас поносил и бил нещадно чем попадя; а там у него на пчельнике хоронится воровской человек из запорожских казаков, нам неведомый, и тот бил нас, служилых твоих людей, и шапку с меня, Ивашки Стрешньова, сорвал и ногой кинул…»
– Ето какой же Журавльов? – спитав воевода, глянувши на пiддячого.
– Денiска, престарелий уже человек, Ивана Журавльова отец. Пчельнiк держит возле рекi Харькова, по Белгородской дороге.
– Вот что, – сказав воевода пiддячому, – скажи ти Гвоздьову, чтоб взял с собой с десяток стрельцов, да пошол он на пчельнiк к Журавльову етому, i пусть возьмут запорожского казака, что хоро-нiтся у него на пчельнiке, да и его, старого дурака Денiску, прiхватят; а ти допросi хорошенько, откуда такой явiлся казак, да кто он. Может, он iз тех молодцов, что лiсти прелестние разносят, как прi гет-манiшке Брюховецком било. А дело ваше, – звернувся вiн до боярських дiтей, – разберьом. Послушать вас, так ви агнци непорочние, води не замутiте. Особлiво ти! – тицьнув воевода пальцем на молодця у соболевiй шапцi. – Я тебя, Ванька Стрешньов, хорошо знаю: ти охулкi на руку не положiш.
– Верiш совестi, боярiн, как перед отцом родним.
– Знаю, знаю. Говорiть ти умееш.
Воевода повернувся i, важко пiднявшись по схiдцях, зайшов до Приказу.
Дiти боярськi пошепталися помiж себе i пiшли геть вiд Приказу. Перейшовши майдан, вони завернули за рiг вулицi i зайшли у шинок, що його не було видно з вiкон Приказу,
