скачать книгу бесплатно
Коли воевода увiйшов до Приказу, дячок, що писав там за столом, устав i низько вклонився.
– Здравствуй, Мiтрiч, – поздоровкався з ним воевода, – а где же другiе дьячкi, что-й то iх не вiдно?
– Семенича я, по твоему прiказу, боярiн, послал допросiть лю-дей, что убеглi iз Азова… – вiдповiв за дячка пiддячий. – Ти велел не допускать iх в город, пока не виведают, нет лi там, в Азове, морового поветрiя.
– Так, так… Помню. Не вернулся еще Семенич-то?
– Нет.
– А другой?
– Другой… Не знаю, как i сказать тебе, боярiн. Запьянствовал.
– Чтой-то часто больно? Давно батогi по ньом плачут. Ужотко верньотся. Ну что, есть вестi какiе?
– Прiходiлi тут черкаси с осадчiм своiм Старочудновим. С ватагой своей он сейчас на Подоле стоiт.
– Что ж ему надобно?
– Не терпiтся. Спрашiвал, нет лi вестей от белгородского воеводи.
– Іш, скорий какой. Месяц назад только отпiсалi князю, уже i ответ ему подай! Дiвiт меня не мало Розрядний Прiказ Московскiй. І льготи етiм черкасiшкам всякiе, i вольностi. Моя б воля – дал би я iм вольность: запiсал би iх всех в холопи крепостние.
– Хе, хе! – засмiявся пiддячий.
– Чего смейошся? Право слово.
Воевода позiхнув i перехрестив рота.
III. В ШКОЛІ І ДОМА
Бiлгородська криниця. – Старий Харкiв. – Дорош та пiвень. – Школа. – Мандрiвний дяк. – Цурка. – Людинахор. – Стара шкiльна наука. – Горщик з кашею. – Бровко. – У садку коло шинку. – Дорошiв батько. – Наскок татар на чумацьку валку
Забарившись з купанням i на пасiцi, Дорош зовсiм забув про те, що йому треба йти до школи. Звичайно, вiн не дуже поспiшав туди, але тепер вiн побiг, як лоша. На це було багато причин: перше те, що вiн занадто спiзнився, i йому, мабуть, буде хльос вiд бакаляра; друге – це було вже приемнiше – вiн жадав розповiсти товаришам про те, як запорожець наклав кацапам; i трете – це було найприемнiше – похвастатися, що вiн навчився плавати.
Вiн швидко пiшов дорогою, що лягла попiд самою горою. Праворуч вiд нього пiдiймалася глиняна круча, i лiворуч були садки й пасiки козакiв. Вiн спинився тiльки на хвилину коло криницi, що вибивалася з-пiд кручi i прозорим струмком вибiгала на сiрий порошний Шлях.
Коли Дорош пiдiйшов до криницi, бiля неi стояла молодиця i вiдром брала воду. Хлопець мiг би попросити напитися у неi, але це було б дуже просто i звичайно, через це вiн лiг на землю i, устромивши губи, почав смоктати холодну, як лiд воду.
– Ач, – сказала молодиця, пiдiймаючи на плече коромисло, – ковтае, як цуценя!
Вода з криницi, особливо в таку спеку, здавалася Дорошевi солодкою, як нiколи. Напившись, вiн пiднявся нагору i пiдiйшов до башти, де висiв вiщовий дзвiн. Од грубоi та високоi стiни города й башти падали густi тiнi, а з глибокого рiвчака, що оточував стiну, пахло вогкiстю, лободою й ще чимсь не дуже приемним, бо туди, у рiвчак, частенько завiтали в тяжку хвилину i перехожi люди i, особливо, вартовi козаки, що стояли по баштах i бiля ворiт.
Промайнувши ворота, де в холодочку спав вартовий козак, До-рош кривенькими вулицями пiшов до школи. Хати, критi очеретом, виглядали з-поза тинiв i мружилися на Дороша кругленьким зеленкуватим склом своiх невеличких вiкон. Вiтрець тихенько гойдав пляшки коло шинкiв. У глибокому поросi вулицi купалися кури. Червоний пiвень, з розбитим у частих бiйках гребiнцем, злетiв на тин, войовниче затрiпав крильми i роззявив дзьоба, щоб оголосити й повiдати свiтовi ще одну перемогу, але Дорош, нацiлившись, запустив у нього грудкою землi. Грудка влучила в шию спiвцевi, i вiн, крякнувши i збившись з тону, ганебно злетiв у бур’ян. Наздогiн хлопцевi полетiло кiлька не дуже ласкавих слiв вiд господинi пiвня, що в цю хвилину виносила попiл i виглянула на вулицю, але ii побажання тiльки трохи вiдсвiжили гарячу голову хлопця, що летiв вже вулицею, знiмаючи п’ятами сiру куряву.
Коло школи, що мiстилася в хатi, недалеко церкви, товаришiв уже не було; всi вони сидiли в школi i з ii вiкон вилiтало голосне гудiння школярiв.
Коли Дорош зайшов у школу, вiн побачив давно знайому картину: за двома довгими столами сидiло чоловiка п’ятнадцять школярiв. Перед ними лежали книжки й чорнi дощечки, що на них учнi писали крейдою. Кожний з них бубонiв свое: той читав Псалтир, той Часо-слiвця, а найменшi гризли склади.
Пан директор, бакаляр i мандрiвний дяк, в однiй особi Панаса Йосиповича Цурки, в той час стояв спиною до дверей i водив указкою перед носом Митра Стрiхи, приятеля Дорошевого, що нав’язав йому на рiчцi «сухарiв».
Бакаляр був високий, дужий чоловiк у довгому вицвiлому пiдряснику; на спину йому, як у доброi дiвчини, звисала товста коса.
Цей дяк, на думку панотця Успенськоi церкви, був чудернацькою i непокiрливою людиною: усе вiн перевертав на свое. Так, у акатистi св. Пименовi вiн спiвав: «Святий Пимене, отче, моли Бога о нас!», а треба зовсiм навпаки: «Отче Пимене, моли Бога о нас!»
– Ну, що ото ти спiваеш дяче, – скаже йому пiп, – хiба ж там сказано: «Пимене отче?»
– А як, по-вашому, панотче: «одчепи мене?» А люди скажуть? Зачепився, скажуть, дяк, та й молиться: «одчепи мене!» Од чого одчепи? Нi, треба спiвати: «Пимене отче!»
Коли вiн спiвав на клiросi, вiн сам собi задавав тону: та-та-та! І все таки нiколи не попадав у лад поповi. Інодi дехто зi старих козакiв, що чули навiть, як спiвають учнi колегiюму у Киевi, ставали поруч нього на клiросi i намагалися пiдтягувати дяковi, але це була марна й зухвала спроба: дяк спiвав на всi голоси зразу. Це була лю-дина-хор!
– Отложим попече… – починав дяк дишкантом, – попече-ние… – пiдхоплював вiн альтом, – попечение! – закiнчував вiн уже басом.
– Що, – пошепки звертався вiн до необережного прихильника клiросного спiву, – не пiдладиш? Хе, хе! Це ж – партесне!
Особливо зворушливо було чути, коли вiн, всiм вiдомий п’яниця, з «апостолом» виходив на середину церкви i починав низьким басом: «Братiе… у! Не упива…у… теся вино… ум! В нем бо есть блу-у-д!»
– Ну, й добре прочитав апостола дяк, – балакали козаки пiсля служби Божоi в шинку, вихиляючи чарку горiлки, – як узяв: в нем бо есть блуд!.. Така гадка, що й стеля повалиться!
Дорощ спинився у дверях i подивився на широку спину бака-ляра.
– Ану читай, – сказав дяк Митровi.
– Наш – есть – буки – он… Наш – есть… Не, буки – он… бо, не… бо… Небо.
– Так. Ану прочитай ти, – показав вiн Дубовиченковi, що одним оком дивився у книжку, а другим кинув на Дороша, що стояв у дверях.
– Твердо, – люди – он… – почав Дубовиченко.
– Ну! – грiзно сказав дяк.
– Твердо – люди – он…
– Чув вже. Що вийшло?
– Тллл… – потягнув хлопець. – Тллл… он!
Дякова указка прийшлася по руках хлопця. Хлопець почухав руку i сховав ii пiд стiл.
– Читай ще!
– Тллл… – знову заспiвав Дубовиченко, – тлл… о!
– Що вийшло?
– Тло.
– Так.
З хлопця котив пiт. Гаспидська, тяжка й незрозумiла ця наука. Ось три букви: «твердо», «люди», «он», – довго, а як складеш виходить коротеньке слово: «тло». І «твердо», i «люди», i «он» – зрозумiло, а складеш – «тло», i кат його знае, що воно за «тло».
Пан бакаляр обернувся й побачив Дороша.
– «Се жених грядет во полунощи», – сказав вiн.
– «…i блажен муж, iже обрящет бдяще…» – пiдказ хтось ззаду.
– Мовчи. Пiзненько прийшов до школи. Бачу, що давно не куштував рiзки, але сьогоднi субота, i це дiло можна поправити во бла-говремение, тим паче, що…
– Пане дяче! – перебив його Дорош, – батько прохали вас до себе. Вони завтра iдуть на винницю, то може й ви з ними поiдете? Батько казали, що там добре полювання коло винницi.
Це було дуже приемно слухати бакаляровi. Вiн був завзятий мисливець, а до того ж там була винниця i можна буде добре випити, а це дяк любив.
– Гм! – сказав вiн, – так ти кажеш, батько iде у винницю?
– Еге! Вони сказали ще, що коли згодитесь, щоб приходили увечерi. З вечора й iхатимуть.
– Добре, – сказав дяк, – сiдай. Тепер я бачу, що ти спiзнився через те, що… Читай! – раптом звернувся до дорослого вже учня, що якось насмiшкувато поглядав на нього.
Учень, у якого вже досить густо засiялися вуса, учився рокiв зо п’ять у дяка. Вiн вже мiг читати Псалтиря i через це жваво, але якимсь тонким, наче його хто придушив, голосом, почав:
– «Помилуй мя, Боже, по великой милости твоей i по множеству щедрот твоiх очисти беззаконня моя… Найпаче…»
– Добре, добре, – казав дяк, але вiн зовсiм не слухав школяра: думки його були повнi полювання та випивання на винницi у Доро-шевого батька.
– Пане дяче! Пане дяче! – закричало з пiвдесятка молодих голосiв, – Клименко, Клименко Петро прийшов!
– Що? Га? – спитав дяк,
– Клименко Петро прийшов!
У дверях стояв вродливий парубок рокiв вiсiмнадцяти. Солом’яний бриль свiй вiн держав пiд пахвою, а в руках тримав горщик, вкритий гарною хусткою.
– Добридень, пане дяче! – уклонившися, сказав парубок. – Спасибi за ласку й науку!
Вiн уклонився ще раз i подав горщик дяковi.
– Спасибi, спасибi, – казав дяк, беручи горщик. – Спасибi й тобi, що не лiнувався й учився добре.
Вiн зняв хустку з горщика, похвалив ii i заховав хустку у кишеню, а горщик поставив на стiл.
Парубок цей скiнчив вже школу i прийшов дякувати бакаляровi за навчання. Вiн принiс, як це водилося, горщик з солодкою кашею.
– Прохали тато, щоб приходили до нас, – сказав парубок.
– Добре, добре. Подякуй батьковi й вiд мене i скажи, прийду, як тiльки повернуся з винницi. Ти куди? – раптом вдарив дяк по руцi Дубовиченка, що запустив лапу в горщик з кашею, – не для тебе одного!.. Ну, хлопцi, на сьогоднi годi. І завтра… Подумав трохи, – i позавтра вчення не буде. Купайтеся, ловiть рибу, а наловите – дяка не забудьте, а у вiвторок знову за книжку.
Хлопцi, як скаженi, вихопилися з школи. Попереду з горщиком бiг Дубовиченко. Вiн хапав повною жменею кашу i набивав собi рота.
– Дай менi, дай менi! – неслася ватага хлопцiв за ним.
Десятка пiвтора рук ухопили за чуб i руки хлопця й посадили його з горщиком на колiнах на землю. Пiсля цього хлопцi з’iли кашу, а горщик розбили на дрiбнi черепки i розкидали iх по дворi.
Дорош розповiв товаришам про пригоду з запорожцем, i всi хлопцi пожалкували, що не залишилися на рiчцi i не побачили запорожця й бiйку з москалями. Хлопець iшов додому в дуже приемному настроi. Нi, сьогоднi таки щасливий для нього день: вiн навчився плавати, познайомився з запорожцем, який, на його погляд, був надзвичайною людиною; бакаляр не дав йому хльости, хоч сьогоднi була субота, так би мовити, узаконений для цього день. Крiм того, вiн був певний у цьому, батько вiзьме його на винницю, де, мабуть, пробуде днiв зо два, а то й бiльш, а це вже не те, що школа з азбукою та Псалтирем.
– Там коропи – о! – показав вiн аршина пiвтора руками приятелевi своему, Дубовиченковi, що йшов разом з ним, – а риба береться щохвилини. Ледве закинеш – вже й сiпа, вже й сiпа. Тiльки тягай. А верстви зо три за винницею – бобровi гони. Бобер гризе, гризе, а дерево як затрiщить, як зламаеться, та у воду – хлюсь!
Але важко було здивувати такого досвiдченого рибалку, за якого вважав себе Дубовиченко. Вiн i сам бачив бобрiв i тягав коропiв ще бiльших за тих, про яких розповiдав Дорош. Вiн навiв кiлька прикладiв зi свого рибальського життя, i хлопцi, розмовляючи таким чином i прибрiхуючи трохи, як це водиться серед мисливцiв та рибалок, дiйшли до своiх хат i розiйшлися.
Ворота батькового двору були одчиненi, а серед двору, стояв вiз з сiном. Пара сiрих волiв лежали коло вiйя з ярмом i ремигали. На вiйi сидiв маненький хлопець, Дорошiв брат, у солом’яному брилi i, звiсивши ноги, гойдав ними в повiтрi. В правiй руцi вiн тримав шматок паляницi, а в лiвiй – окраець житнього хлiба, по черзi вiдкусю-вав i iв то паляницю, то хлiб. Коло нього сидiв собака Бровко. Не зводячи очей з хлопця, вiн махав волохатим з реп’яхами хвостом i пiдiймав круг себе легеньку куряву.
– Бровко! – крикнув Дорош.
Собака оглянувся i ще дужче замахав хвостом, а Дорошiв брат вiд несподiваного оклику коливнув ногами i звалився з вiйi. Хлiб випав з рук хлопця, бриль покотився по землi, а сам вiн повалився на спину i, дригаючи ногами, заревiв на весь двiр. Скориставшись з цiеi нагоди, Бровко пiдiбрав з землi хлiб i обережно, глянувши скоса на Дороша, витягнув у малого з руки i шматочок паляницi.
На крик хлопця з хати вийшла Дорошева мати i пiдняла його.
– Чого ти, Івасю? – обтрушуючи сорочку, спитала вона.
– Ги, ги! – пхинькав Івась.
– Вiн з вiйя звалився! – пояснив Дорош.
– А де тато?
– У садку, пiд грушею.
Батько Дорошiв, розкинувшись на весь свiй великий зрiст, лежав на животi пiд грушею, а голову вкрив хусткою вiд мушнi. Ноги вiн розкинув, наче букву iжицю, а на закаблуках чобiт виблискувала пара нових пiдковок. Люлька курилася в травi.
Дорош хотiв був розбуркати батька, як з сусiднього садка, де був шинок, почувся голосний регiт i московська лайка.
– Ну, попадьотся, стерва, воеводе – он ему покажет!
Голос здався Дорошевi за знайомий. Вiн пiдiйшов до тину, що роздiляв садки, i, пiдвiвшись навшпиньки, заглянув у сусiднiй садок. Пiд яблунею коло хати стояв стiл з закускою й питвом, а за столом сидiло трое знайомих вже боярських дiтей. Вони вже були п’янi, голосно балакали i щохвилини вихиляли чарки.
– А здорово я ввернул челобiтную про запорожца! – долетiв до хлопця голос москаля в соболевiй шапцi. – Ха, ха! Наши ребята шутiть не будут: живо скрутят голубчiку рукi, да по сусалам. Я б ему, сукiному сину, весь чуб повидергал.
– А как ти узнал, что он запорожец? Все ведь онi черкаси, хох-латие!
– Прiгляделся я к нiм у Івашкi Серка, когда он полковнiком харьковскiм бил. Такi хохлов к нему немало хаживало.
– Что ж ему будет, запорожцу то?
Москаль в соболевiй шапцi вихилив чарку i став закусювати таранею.
– Что будет? – спитав вiн, випльовуючи кiстки. – Батогами его хорошенько, чтоб не шлялся по государевим городам да не смущал народ. А потом к князю в Белгород, а тот iлi сам расправiтся, iлi в Москву пошльот, а там разговори кароткiй.
Ванька Стрешньов пiдняв руку до носа i показав, як рвуть обценьками нiздрi.
