скачать книгу бесплатно
Дячок прочитав про себе те, що написав на паперi, вiдригнув, перекривився, наче йому стало кисло в ротi, i сказав:
– Так… Так ти говорiш, что нi в Азове нi на Дону нiкакого морового поветрiя не било?
– Не було.
– Так… А что ж ти давеча говорiл в кабаке в Безлюдовке, что в Азове народ мрет, как мухi?
– Коли?
– Не колi… Позавчера. Ти говорiл, что на турках обявiлася чьор-ная смерть: покроется пятнамi человек, почернеет, да i готов… А?
– Так це коли було? Це було рокiв з п’ять тому. Мене тодi й в Озовi ще не було, бо мене торiк тiльки у неволю взято.
– Толкуй… Вот что, голубi: в город я вас не пущу, а ви iдiте себе стороною.
– Та ми ж харкiвськi! Куди ж ми дiнемось?..
– А мне какое дело? Прiказ воеводи: не пускать в город беглих с тех местов, где моровое поветрiе iлi какая другая болезнь обявi-лась. Пустi вас в город, пойдьот помiрать народ, что мне воевода скажет?
– Пусти, будь ласка, ми ж харкiвськi.
– Дело кончено. Валi, братци, в обход, а в город не пущу.
Втiкачi пошепки порадилися помiж себе. Один з них полiз у кишеню, одвернувся од дячка, витягнув гаманець. Довго рився в ньому: видно було, йому дуже жалко розлучатися з тим, що в гаманцi. Дячок, наче не помiчаючи цього, шарудiв пером по паперi i присипав пiском з пiсочницi.
Нарештi втiкач зважився, вийняв з гаманця якусь турецьку монету i, обiйшовши багаття, пiдiйшов до дячка. Дячок замахав на втiкача руками.
– Куда прьош! – спинив втiкача стрiлець, загрожуючи рушницею, – стой за костром!
Дячок подивився на дорогу i побачив Наливайка й мажу з бочками.
– А, Наливайко! – радiсно закричав вiн, – разговор везьош?
– Везу трохи. А ти що робиш?
– Да вот, по прiказу воеводи допрашиваю беглих людей iз Азова.
– Це нашi люди, пусти iх, Іване Семеновичу!
– Свежая? – замiсть вiдповiдi запитав дячок, кивнувши на горiлку.
– Свiжа.
– Так… Ках-кх! – взявшися за груди, кашлянув дячок.
Втiкач тим часом обiйшов багаття з другого боку, уклонився й поклав таляр на стiл перед дячком.
– Куда, сатана, лезеш? – знову крикнув стрiлець на втiкача. – За костьор!
– Ну, i ветер, так i рвет бумагу! – сказав дячок, пiдiймаючи з кутка папера каменючку i прикриваючи талi папером. – Так i рвет!
– Ну чего стал? Тебе говорю, аль нет? За костер!
– Подождi, Мiтрiч! Ти давно прiшол сюда на слободи? – запитав дячок втiкача.
– Та ось уже два мiсяцi вештаюся по слободах, нiяк до Харкова не доберуся.
– Чудак человек! Чего ти раньше етого не сказал? Ну какая на тебе зараза может бить, когда ти уже два месяца по чiстому воздуху ходиш? Пропусти iх, Мiтрiч.
Втiкачi уклонилися дячковi i радiсно, ледве не бiгом пiшли через греблю у город.
– Здоров, Пилипе! – гукнув Наливайко услiд втiкачевi.
Один з втiкачiв обернувся:
– А, Семене! Здоров… Потiм побалакаемо! – крикнув вiн, махнувши рукою, i пiшов швидше за своiм товаришем.
«…А Филька черкашенин, беглый из Азова, показал что никакого морового поветрия или какой другой болезни ни в Азове ни на Дону не слышно давно», – писав на своему паперi дячок.
– Туши кастьор, Мiтрiч!
Дячок пiдвiвся i, потягуючись, пiдiйшов до Наливайка.
– Так ти говорiш – свежая? – пiдморгнув вiн правим оком.
– Свiжа. Може, спробуеш?
– Оно б следовало: трещiт голова с похмелья, да мне сейчас к воеводе iтiть надобно. Ти вот что, мiл человек: дай-ка мне бочьо-ночек вот етот маленькiй, – показав вiн на барило, – может бить, i я тебе когда прiгожуся.
– Ну що ж, бери… своя, не купована. А за барилом я хлопця пришлю.
– Спасiбо. Мiтрiч! – радiсно гукнув дячок, – возьмi бочьонок-то! А… – спинився вiн трохи, – закусить нет лi чего?
– Є що й закусити.
Наливайко пiдiйшов до мажi i витягнув з сiна вепрячу ногу.
– О! Вепрь?
– Бери, Іване Семеновичу!
– Спасiбо, спасiбо. Возьмi, Мiтрiч!
Стрiлець витягнув барило з мажi i поклав його з вепрячою ногою у мiшок.
– Скажи Семеновичу, – запитав Наливайко дячка, – чи не бачив ти часом – не проходили тут вашi стрiльцi з парубком з наших. Високий такий, чорнявий?
– Запорожец, что лi? Вiдел. Гналi наши ребята. Сказивалi, что у тебя на вiнокурне прятался. Ти что ж, воровскiх людей прячеш?
– Вiн же чесна людина, не злодiй. Це на нього наклепали вашi дiти боярськi, бо вiн iм добре наклав на пасiцi у Журавля.
– Честний-то он честний, да дело его плохо.
– Чому так? Адже ж вашi хлопцi грабували пасiку?
– Етого я не знаю. Єслi ограбiлi, iх воевода по головке не по-гладiт, потому строгий прiказ iз Москви прiшел воеводе: не обiжать вас, черкас. Не в том дело, а в том, что запорожец твой сiльно прiбiл Мiтьку Гусева, ногой что лi в живот ударiл. Каби не помер малий-то… Сгоряча ему как будто нiчего било, а сейчас лежит, сказивал Стреш-нев, с души его рвет.
– П’яний, мабуть?
– Сегодня не пiл нiчего, а живот, сказивают, вспучiло у него ровно барабан. Да, дело твоего запорожца плохо.
– А що ж йому буде?
– Єслi умрьот Гусев-то? Казнят!
– Та що ти, схаменися! Хiба ж вiн навмисне убив його, чи що? Вони ж його теж били, та й ваших було трое проти його одного. Вiн же захищав пасiку.
– Всьо едiно. Каби простого человека убiл, может бить, обо-шлося как-нiбудь – ну ноздрi ему вирвали, iлi руку отрубiлi би, а Гусева… боярского рода парень-то… Да етого мало еще: Стрешнев говорiт, что он лiсти прелестние разносiт, народ смущает i людей к бунту протiв государя подбiвает, как прi вашем гетмане Брю-ховецком било. Как би тебе в ответе не бить, что прятал его на вiнокурне.
– Бреше той Стрешня! Павло приiхав на слободи з дорученням свого отамана Сiрка.
– Так, так… Серку вашего ми знаем… Ти вот что, мiл человек, – нахилившись до Наливайка, зашепотiв приказний, – ти лучше про етого Серку нiчего не говорi, помалкивай: не любят его в Москве за то, что он воеводiскiх людей наших служилих в украiнских городах побiл.
– Не той час.
– Кто вас знает, черкас. Бунтовать ви всегда здорови билi.
Наливайко попрощався з приказним i, сумний, повiв воли з мажею через греблю. Поруч його йшов бакаляр. Душа бакалярова клекотiла вiд обурення: тiльки подумати – вiддати цiле барило пiнноi якомусь сопливому приказному!
– Ну, навiщо ти, Семене, вiддав барило цiй приказнiй вошi? Що б доброго чоловiка почастувати.
– Не журись, дяче: i тебе не забуду! – сумно вiдповiв йому Наливайко.
Москалi пригнали Павла Глека у город i пiд’iхали до хати, що ii вони називали «сьезжая». Там стояла мiдна гармата, а на порозi хати сидiв старий сторож. Ванько Стрешньов i ще кiлька москалiв злiзли з коней i, потягуючись, пiшли в хату.
– Єсть у тебя кто-нiбудь в сьезжей то?
– Нiкого нет.
– А тот Денiска Журавльов, что сiдел тут, куда делся?
– Воевода велел випустiть. Поднялi тут черкаси шум с полковнiком своiм, что будто би пчельнiк Журавльова ограбили наши.
– Враньйо! – сказав Стрешньов, – нiкто у Журавльова пчельнiка не грабiл. Приймiка етого молодца, Нiкiта!
Ванько Стрешньов штовхнув запорожця у невеличку комору без вiкна з земляною долiвкою, розв’язав руки Глековi i сказав:
– Скiдай сапогi!
– Навiщо? – спитав запорожець.
– Скоро узнаеш. Нiкiта – в колодкi его!
Запорожець здригнувся.
– Нащо в колодки? Хiба я злодiй?
– Не разговарiвай! Скiдай сапогi!
– Не хочу!
– А… сволочь! – крикнув Стрешньов, – не хочеш?
Вiн розмахнувся й вдарив запорожця у вухо. Глек заревiв, як звiр, i кинувся на москаля, але стрiльцi, що досi мовчки слухали розмову Стрешньова з козаком, раптом накинулися на запорожця, збили його з нiг i придавили до землi. Микита витяг з кутка колодки. Цi колодки мали чотири дiрки для рук i нiг i замикалися збоку на замок. Москалi стягнули з запорожця чоботи, всунули йому руки й ноги в колодку, i Микита, знявши ключа, що висiв на гвiздку коло дверей, замкнув iржавий замок на колодках. Стрешньов штовхнув запорожця ногою i сказав:
– Будеш знать, сволочь, как обiжать боярскiх детей!
Москалi вийшли й зачинили за собою дверi. Надворi був соняшний яскравий день, а тут, в цiй коморi без вiкон, було темно, як у льоху, хоч крiзь щiлини в дверях з сусiдньоi кiмнати пробивалася смужка свiтла.
Не минуло й десяти хвилин, як Глек дiзнався, що то е колодки. Вiн сидiв, зiгнувшись на землi, ноги йому були теж зiгнутi в колiнах, а зверху, над ногами, у менших дiрках, були витягнутi руки. Зовсiм витягнути ноги не можна було, руки не дозволяли це зробити. Поза була надзвичайно незручна i болiсна.
Ноги й руки терпли, спину ломило, дихати було тяжко. Запорожець засичав, стиснувши зуби вiд злости, пiдняв колодки i вдарив ними об землю. Але вiд цього стало ще гiрше. Колодки були важкi i, падаючи, так вдарили по ногах, що ледве не переламали кiсток.
Коли згодом стало зовсiм неможливо терпiти ломоту в спинi, запорожець скорився i почав шукати iншоi пози, щоб хоч трохи полегшити свiй стан. Вiн спробував лягти на бiк. Але це теж не вийшло, бо краi колодок досить далеко виступали збоку i, щоб лежати на боцi, треба було ще бiльш зiгнути ноги, а це було неможливо; до того ж важко було вдержати в такому становищi колодки, бо вони були важкi, схилялися набiк i падали, викручуючи руки i ноги в’язневi. Тодi вiн повалився горiлиць i пiдняв угору колодки. Стало трохи легше, але не надовго. Вiн знову сiв. Знову почало ломити спину i стали терпнути руки. Вiн знову лiг горiлиць, а за кiлька хвилин сiв i так без кiнця. Жили стукали йому у висках, обличчя палало, сорочка на ньому стала зовсiм вогка вiд поту. Нарештi на нього найшло якесь отупiння, байдужiсть до всього, навiть до муки, i ii терпiв вiн тепер, i, схиливши чубату голову на груди, зiгнувшись ще бiльше, запорожець якось одубiв.
Глек не пам’ятав, скiльки вiн просидiв у такому забуттi; вiн не знав навiть, чи спав вiн, чи нi, i прокинувся тiльки тодi, як над головою якийсь хрипкий бас сказав по-московському:
– А ну, покажи мне етого молодца!
Глек пiдвiв голову. Над ним стояв високий гладкий чоловiк у довгому каптанi. Козаковi чомусь впав у вiчi комiр цього каптана, високий, що доходив до середини вуха i пiдпирав потилицю, а над комiром стирчали прямi патли темного волосся. Це був пiддячий. Збоку стояв сторож Микита i держав у руках каганець. Очевидно, вже була нiч. Тiнi од Микити та пiддячого гасали по стелi, коли Микита рухав каганцем. За дверима чутно було голоси стрiльцiв.
– Ти чей такой будеш? – спитав пiддячий.
Глек мовчки подивився на нього.
– Чего молчiш? Чей, спрашиваю, будеш? Прозвiще твойо как?
– Павло Глек, козак Незамайкiвського куреня.
– Із запорожцев, что лi?
– Запорожець.
– Так… Так вот что скажи мне, молодец, что ти делаеш в госу-даревих городах i на слободах? Впрочем, допрос ми с тебя потом снiмем. Ето я так, зашол посмотреть, что ти за человек такой… Кто ж ето, – звернувся пiддячий до сторожа, – велел ему i рукi, i ногi за-бiть в колодкi?
– Стрешньов.
– А ему какое дело до етого? А… – засмiявся вiн, – ето ти Стрешньову морду набiл?
