скачать книгу бесплатно
У воеводи лишилося таке вражiння вiд допиту Микити, що той дiйсно невинуватий. «Так, кто же тогда? – злiсно думав воевода, – Семьонич?» Вiн знову узявся за дячка.
– А ти, рано лi ушол?
– Рано. Вiдно ещьо било.
– Так… А ключi куда дел?
– Да нiкуда не дел. Прi мне онi всегда.
– А в кабаке долго лi бил? Із кабака куда пошол?
– Нiкуда не ходiл. Домой прямо i пошол.
Дячок не пам’ятав, коли i як вiн дiбрався додому, але якщо вiн опинився вдома, то значить – з шинку дiйсно пiшов додому.
Воевода знову загасав по Приказу.
– Стрешньов прiшол… – сказав пiддячий.
– А Прозоров где?
– Пьяний ещьо, боярин. Не добудiлiся. Почiтай, бочку води на него вилiлi, а всьо не берет.
Видно було, що Стрешньов був з великого похмiлля. Вiн не глядiв перед себе, коли, уклонившись, став перед грiзнi очi воеводи.
– Хорошi – глянувши на Стрешньова, сказав воевода. – А ещьо син боярскiй! Как смерд, по кабакам шатаешся! Іш, у тебя лiк разнес-ло, ровно пчьоли тебя покусалi!
– С горя, боярiн, напiлся.
– С какого такого горя?
Очi Стрешньова блиснули диким гнiвом.
– Обiдно, больно, боярiн, что помер Дмiтрiй. Удавiл би того хохла своiмi рукамi! Пустi меня допросiть его, боярiн! Я iз него, что угодно витяну!
– Опоздал, Ваня! Улетела птiчка! Убьог казак!
– Как убьог? Да кто ж его випустiл?
– А вот пойдi, узнай, кто его випустил. Ти скажи. Рано лi прiшол в кабак Семьонич-то?
– Да как тебе сказать, боярiн… Светло ещьо било.
– Что он говорiл?..
– Говорiл, что только что iз сьезжей.
– А ключi у него билi?
– У него. Сам вiдел.
– Із кабака не отлучался лi куда дьячок?
– Нiкуда. Прi мне всьо время бил. І домой пошлi вместе. Ми ещьо с нiм, помню, зашлi посмотреть на покойного Дмiтрiя. А потом ми его домой к жене свелi…
– Кто ми?
– Ех, не спрашивай, боярiн. Баби там гулящiе – Ятрьона да Пе-лагея.
– Правду говорiш, парень?
– А что мне врать. Не верiш – спросi, там возле покойнiка пономарь iз Успенской бил. Бакаляром его називают.
– Спрошу, спрошу… Ей, кто там? Сбегай кто-нiбудь позовi… Как его? Бакаляра етого сюда! Да краль етiх пусть разищут да прiведут в Прiказ.
Воевода збунтував увесь город. За годину вже до Приказу при-тягли двох розпатланих сонних баб Мотьку й Палажку, шинкаря Череду, музик та бакаляра.
Бакаляр ще не лягав спати, бо цiлу нiч читав коло небiжчика, i стрiльцi, що шукали бакаляра, зустрiли його на дорозi, коли вiн iшов додому.
У Приказi нiде було повернутися вiд свiдкiв. Воевода вигнав усiх геть з Приказу на двiр i став допитувати свiдкiв поодинцi; але всi – i баби, i шинкар, i бакаляр засвiдчили те, що й Стрешньов. Воевода аж волосся скуб з досади.
– Не вiноват, – тицяв вiн товстим пальцем у груди Семени-ча, – ти не вiноват, тот смерд не вiноват, Стрешньов не вiноват, а кто ж вiноват? Ведь холопа-то нет? Казака-то нет? А?
Дячок хитався пiд дужим пальцем воеводи i мовчав, вiн боявся й пару з рота пустити.
– Дозвольте сказати, пане воеводо! – вiдкашлянувши сказав бакаляр.
– Ну, говорi, что прiдумал?
– Цi люди не винуватi! – показав вiн на Семенича i Микиту.
– Не вiновати, – заревiв воевода, кинувшись до дяка, – не вi-новати, а кто ж вiноват? Кто випустiл запорожца с холопом, ти ето знаеш?
– Знаю, – твердо сказав бакаляр.
Воевода навiть одступив на крок вiд здивування.
– Знаеш? Ну, говорi, кто?
Дяк навшпиньках пiдiйшов до воеводи, приклав долоню до рота й сказав пошепки:
– Нечиста сила!
Воевода безнадiйно махнув рукою.
– Ну, замолол пономарь!
– Це вже вiрно, – сказав упевнено дяк, – там, де запорожцi, там i шукай нечистого. Всi вони характерники… той Павло Глек характерник, я знаю…
– Карахтернiк? Какой карахтернiк?
– Ето он хочет сказать, боярiн, что запорожец вроде как знахарь алi колдун, – встряв у розмову пiддячий, який вже сам бачив, що тут щось не так i що ледве чи виннi у цьому дiлi Семенич та Микита.
– Колдун, хочеш, сказать, запорожец?
– Еге, колдун… Характерник, значить…
– Да ти то почьом знаеш?
– Знаю, пане воеводо, я бачив, як вiн перекидався у старого слiпця.
– Оборотень, значiт, – пояснив воеводi пiддячий.
Воевода взяв правою рукою свою довгу бороду й поклав собi в рот. Пожувавши трохи, випустив ii з рота й сказав:
– Ну, там оборотень алi нет, а беглецов сискать надобно. Как там, пошлi с обиском стрельци?
– Пошлi, – вiдповiв пiддячий.
Воевода вiдпустив бакаляра, баб та шинкаря з музиками.
– А етiх молодцов, – показав вiн на Семенича та Микиту, – посадiть на сьезжую, да смотреть в оба, чтоби i етi не убьоглi!
Семенич i Микита повалилися в ноги воеводi:
– Смiлуйся, боярiн! Нi сном, нi духом не ведаем, как ушлi ока-янние… Пожалей холопiшек твоiх!
– В сьезжую! – сказав воевода.
– Воля твоя, конечно, боярiн, – заступився за дячка та Микиту пiддячий, – только, пожалуй, i не вiновати онi: Семьонича я много лет знаю, человек он честний да i Нiкiта, хоть i пьянiца, а на такое дело не пойдьот.
– Что ж, значiт, холопа i казака в самом деле нечiстая сiла ви-пустiла?
– А кто его знает, боярiн. Больно уж чiсто сделано, не чело-веческiх рук ето дело.
– Н-да, чiсто… Ведь i на колодках замкi отперти?
– Отперти, – вiдповiв пiддячий, – а ключi от колодок возле запертих дверей как вiселi, так i вiсят.
– В кандалах, звачiт, ушлi? Что ж iм нечiстий не помог снять кандали?
– Я на кандали завсегда крестное знаменiе кладу, как воров за-ковиваю!
Микита брехав, але в цю хвилину йому здавалося, що вiн дiйсно хрестив кайдани, коли заковував в’язнiв.
– Вот вiдiш, боярiн! – сказав пiддячий.
– Смiлуйся, боярiн! – знову заголосили Микита та дячок, – не вiновати ми!
– Ну, ладно… Ідiте. Там увiдiм, далеко всьо равно не уйдьоте.
Воевода, що вперше мав дiло з нечистою силою i через це не знав, на яку ступити.
– Дай мне, боярiн, с десяток стрельцов, – сказав Стрешньов, – я iх сищу. Холоп с казаком далеко не ушлi!
– Ну что ж, берi людей. Только десятi стрельцов я тебе не дам: в городе надобни.
А Дорош, що заварив цю кашу, любiсiнько спав собi у клунi i увi снi навiть не бачив того, що коiлося в городi. Вiн не прокинувся навiть тодi, як стрiльцi, шукаючи втiкачiв, зайшли до них у двiр, обшукали хату, садок i заглянувши у клуню, спитали, побачивши у соломi бiляву голову хлопця:
– А ето кто?
– Син, – вiдповiв Наливайко, що ходив з ними по садибi.
– Щось дуже довго спить Дорош, – сказала мати, коли стрiльцi пiшли геть з двору, – вiн i не вечеряв вчора. Зовсiм одбився вiд дому хлопець.
– Хай спить, – сказав батько, – бо сьогоднi вчення у школi не буде: бакаляр, я чув, цiлу нiч читав Святе Письмо коло небiжчика москаля.
Але годин через пiвтори батько пiдiйшов до хлопцi i потрусив його за плече.
– Уставай, хлопче!
– Що, хiба вже пора в школу?
– Нi, вчення сьогоднi не буде. Є велика новина, – казав батько i якось чудно глянув у вiчi хлопцевi. Дорош почервонiв пiд пильним поглядом батька. – Іди снiдати, синку!
Дорош вийшов з клунi i навiть очi заплющив: так ясно й яскраво зустрiв його соняшний лiтнiй ранок.
– Чого ж ти не спитаеш, яка новина в городi?
– А що таке? – спитав Дорош, i знову кров залляла засмагле обличчя хлопця.
– Павло Глек утiк з в’язницi цiеi ночi!
Дорош одвернувся на бiк i подивився, як горобцi пiд самим носом у Бровка дзюбали хлiб.
– Чого ж ти мовчиш? Хiба ти не радий, що запорожець утiк вiд лютоi смерти?
Хлопець пiдвiв голову i просто глянув у вiчi батьковi.
– Ви самi добре знаете, тату, що я радий. А ви хiба не радi?
– І я радий.
В городi тiльки й балачок було про втечу козака й холопа з в’язницi. З легкоi руки бакаляра чутка про те, що в’язнiв визволила нечиста сила, ширилася помiж городян i коментувалася козаками, i особливо бабами, на всi способи. Дорош, пiдслухуючи розмови мешканцiв, узнав, мiж iншим, що воевода дуже лютував, коли взнав, що трус не дав нiяких наслiдкiв, що оглядали навiть пiдземний хiд, але дверi в ходi були зачиненi.
Хлопець був дуже радий, що нiкому не спало на думку пошукати слiдiв у пiдземному ходi, бо там на вогкiй долiвцi обов’язково мусiли лишитися слiди босих нiг втiкачiв. Нова думка турбувала хлопця: як дiстати струмент, щоб втiкачi позбулися кайданiв. Вiн двiчi пройшов повз кузнi мiщанина Майбороди, але не можна було й гадати про те, щоб вкрасти струмента серед бiлого дня. Сумний повернувся Дорош додому.
– Тату, – сказав Дорош батьковi, – я чув у городi, що в’язнi втекли в кайданах. Як же вони розкують кайдани?
