скачать книгу бесплатно
Четвертина з горiлкою, за яку взявся був запорожець, застигла в руцi козака. Вiн глянув на берег i побачив Дороша.
– Здоров, Дороше! Що таке?
– Є новина. Вилазь мерщiй, побалакаемо!
Глек вилiз на кладки й пiдiйшов до Дороша. З води випiрнуло червоне вiд натуги обличчя сотникове.
– Ти що ж, вражий сину, не крикнув: ку-ку? Я ледве не задихнувся, чекаючи твого гасла!
Трохи згодом з води вилiзла чубата голова сивого запорожця.
– Ти що ж, вражий сину… – почав i вiн, але, побачивши хлопця, замовк.
– Я зараз! – крикнув Глек, – важлива справа.
– Швидше, – гукнув Сербин, – бо зараз твоя черга.
Дорош розповiв запорожцевi про те, що москалi шукатимуть його тут, в Артемiвцi. Запорожець свиснув.
– А вони ж вiдкiля знають, що я в Артемiвцi?
– Та ти ж сам казав пiддячому, що приiхав з дорученням отамана до Сiрчихи.
– І дурний, бачу, був, що казав. Так ти кажеш, iх не бiльш як сiм-вiсiм? Не страшно. Вони ж не знають, що нас теж вiсiм чоловiк. Тiльки все ж треба вiдсiля тiкати. Не хочеться наробити клопоту Серби-новi, бо як ми тут зчепимося з москалями, буде йому халепа вiд полковника. Всi вони тут так живуть, що одним оком на полковника, а другим на воеводу дивляться.
– А де ж iншi товаришi?
– Недалеко, в лiсi. І кацап там.
– Чом же вас тут тiльки двое? А що як наiдуть москалi; як там на винницi було?
– Тодi буде погано. Але нiчого не зробиш. Пан Сербин хоч кривиться, але приймае нас добре, бо боiться Сiрка. А коли б моi хлопцi були тут, та ще привели б iз собою холопа, мабуть, i вiн не вдержався б i побiг до полковника. Вiн i тепер як на голках сидить, не знае, як здихатися нас.
Глек балакав голосно i зовсiм не зважав на те, чи чуе його пан Сербин, чи нi.
– Ну, та нiчого. Треба пообiдати в пана сотника! А там, пiсля обiд рушимо на Тор, там чимала ватага наших хлопцiв з Запорiжжя по сiль приiхала.
Дорош здивувався необачностi запорожця, злiз з коня, спутав йому ноги i пустив пастися. В цю хвилину до рiчки прибiг хлопець, що його Дорош бачив з бубликом коло сотниковоi хати. Тепер вiн тримав у руках добрий шматок книша.
– Тату, – крикнув вiн сотниковi, – мама казали, щоб iшли обiдати!
– От i добре, пора черв’ячка заморити. Скажи матерi, що зараз. Здоров, хлопче!
– А батько чом не приiхав? – спитав вiн Дороша.
– Не знаю. Я до Павла.
– На Запорiжжя тiкати хочеш?
– А справдi, Дороше, – ляснув Глек по плечу хлопця, – тiкаймо за пороги!
Хлопець мовчав. Козаки вбралися. Сербин узяв недопиту четвертину, зав’язав хустку, що на нiй лежали огiрки, i вiддав ii синовi, а сам з четвертиною пiшов попереду.
Обiдало досить багато народу: сотник з сусiдньоi сотнi Остап Дудка з жiнкою, що витирала пiт з лоба шовковою хусткою, три козаки з Мерефи, запорожцi, жiнка Сербинова – жвава бiлява молодиця, стара Сiрчиха – кремезна й мiцна ще жiнка зi спокiйними, навiть холодними очима самостiйноi жiнки, але коли вона усмiхалася – а це бувало досить рiдко, – обличчя iй вкривалося сiткою зморщок, погляд ставав м’який i вся вона здавалася доброю й ласка-вою бабусею, Дорош та численна Сербинова дiтвора.
Горiлка була некупована й швидко розв’язала язики. Сотник Дудка давно поглядав скоса на Глека та старого запорожця. Обидва вони були в досить старих жупанах i навiть латаних, хоч i чистих, сорочках i це чомусь дратувало пана сотника. Дудка був великий прихильник Москви, бо придбав собi i хуторок, i млин, i мав з пiв сотнi пiдданих, що вже одбули пiльговi роки i робили два днi на тиждень на нього, як на пана.
– Що, – звернувся вiн до Глека, – хiба набридло соломаху iсти та комарiв годувати за порогами, що причвалав сюди на слободи?
– Атож, – спокiйно вiдповiв Глек, – набридло соломаху iсти. Прийшов сюди на слободи подивитися, як почали тут людей iсти.
– Ти, мабуть, з глузду з’iхав: мелеш таке, що й сам не второпаеш!
– Еге, не второпаю. Чув я, що ти зробився паном на всю губу: уже твоi пiдданi роблять на тебе по два днi на тиждень, як на ляхiв колись робили?
– Трохи не так.
– А що ж це, хiба не панщина?
– А що ж iм задарма вiддати землю? Хай пороблять. Ми вiйськову службу несемо, а вони хай земельку обробляють.
– А ти сам якими засобами придбав цю земельку? Лазив, мабуть, та пороги воеводинi вилизував: дайте земельки холоповi вiрному государя московського?
– Порогiв не вилизував, а вас, спiльникiв Брюховецького та бунтарiв, бив i землю чесно придбав.
– Чесно придбав, холоп московський!
– Та що ви, схаменiться, – закричав Сербин, – хiба так можна!
– Мовчи, – вiдповiв йому Дудка. – Так, – гордовито сказав вiн, – я холоп царя московського й вiрний слуга його, це правда. Всi ми тут холопи царя московського i живемо його милостями. А твiй Брюховецький хiба не власною рукою пiдписувався «вiрний холоп i пiднiжок пресвiтлого престолу». Так то ж гетьман, а ми люди маленькi.
– От причепився з цим Брюховецьким. І той лизався з Москвою, i ти лижешся! Ми такого гетьмана як скаженого собаку забили.
– А хто ж пiдтримував цього скаженого собаку, як не твiй скажений отаман Сiрко!
Дорош глянув на Сiрчиху й дуже зрадiв у той час, що вiн був малий хлопець, а не пан сотник Дудка. Обличчя Сiрчихи стало блiде, губи стулилися, а брови нависли на очi.
– Добре, що московський уряд трохи прохолодив його у Сибiру, – провадив далi Дудка, – пiдiбгав хвоста. А то куди, хотiв бути гетьманом на всю Украiну. А тепер, мабуть, сам привчився пiдписуватись вiрним холопом царя московського.
– Це вже брешеш! – сказав Глек.
П’яний Дудка зовсiм забув, де вiн i хто поруч нього. Жiнка давно штовхала його ногою пiд столом, але вiн не звертав на це уваги. Чорнi очi Сiрчихи загорiлися, як двi вуглини. Вона пiдвелася. Дорошевi здалося, що вона стала якось вища й молодша. Обличчя було вже не блiде, а палало вiд гнiву.
– Ти… щеня! Забув, де ти? Забув, як у дранiй свитинi гуси Сiрковi пас? Що ж ти розприндився у Сiрковiй хатi? Хто ж тебе витягнув з багна у старшину, як не Іван Сiрко? А тепер великим паном зробився… Сотник! Слину розпустив сам, як скажений собака, та ще Сiрка лаеш? Та я тебе самого, хоч ти i сотник, вижену з двору, як скаженого собаку! Геть вiдсiля, щоб i гнидами не трусив у моiй хатi!..
– Та що ви, мамо… Та Господи… Та схаменiться! – закричав Сербин, – хiба ж так можна? Людину, як собаку, з хати вигонити!
– Мовчи… А ще зять Сiркiв! Щоб менi цим Дудкою не смердiло в Артемiвцi…
– Так його, бабусю! – сказав Глек. – Хай не чiпае отамана!
– А ти мовчи, вовченя! – вiдповiла грiзно Сiрчиха, – а то й тобi буде… Ач який оборонець обiзвався.
Вона гордовито пiдвела голову й вийшла з хати.
– Що, пане сотнику, добре тебе пiдрiзала Сiрчиха? Гляди, коли б не добрався до тебе i Сiрко! У нашого отамана руки довгi.
– Гляди, коли б до тебе самого не добралися! Думаеш, я не знаю, що ти за птах?
– Мовчи, паскудо! – крикнув Глек, вихопивши шаблю i кидаючись на Дудку.
Сотник теж вихопив шаблюку й вони деякий час лiзли один на одного з шаблями, а козаки й Сербин хапали iх за руки i кричали:
– Та що ви, схаменiться! Хiба ж так можна!
Хлопець, що показував Дорошевi, де був батько, заревiв, як теля; Дудчина жiнка заверещала, заплющуючи очi, i затулила вуха. Тiльки старий запорожець, товариш Павла, спокiйнiсiнько сидiв у кутку i мовчки пихкав люлькою, що встиг запалити, коли почалася сварка.
Два козаки тримали Глека, а Сербин та ще один мереф’янський козак вивели сотника Дудку на вулицю. З ним, як павичка, попливла його товста червоновида жiнка. Трохи згодом Глек заспокоiвся, подякував Сербиновi та жiнцi його за хлiб-сiль i попрощався з Сiрчихою.
Осiдлавши коней, запорожцi виiхали з двору. Дорош теж сiв на коня, догнав запорожцiв i поiхав укупi з ними. Услiд iм дивилися челядь пана сотника i сам сотник Сербин, який не мiг навiть приховати своеi радости, що позбувся таких небезпечних гостей.
Табiр запорожцiв був недалеко вiд слободи, i Дорош поiхав туди з запорожцями, щоб побути години двi-три з Глеком, а приiхавши до табору, довго придивлявся до запорожцiв, шукаючи холопа, але його не було.
– А де ж кацап? – спитав нарештi у Глека.
Запорожцi зареготали.
– Што? Аль не узнал? – обiзвався хтось iз запорозького гурту.
Тiльки тепер хлопець пiзнав холопа. Вiн був у запорозькому вбраннi, з виголеною головою та чубом, але босий i в дранiй сорочцi.
– На, Іване, – сказав Глек, витягуючи новi чоботи з торби, що була у нього прив’язана до сiдла, – пан сотник жалуе тебе чобiтьми зi своеi шляхетськоi ноги.
– Це вже ти, Павло, брешеш, – сказав старий запорожець, – чоботи зовсiм новi i дав iх не пан сотник, а Сiрчиха.
Глек засмiявся.
– Натягуй чоботи, товаришу!
Коли запорожцi та Дорош виiхали з лiсу на дорогу, де хлопець хотiв попрощатися з Глеком, вони побачили, що назустрiч iм скаче ватага московських стрiльцiв зi Стрешньовим попереду.
XII. ТАТАРИ
Муравський шлях. – Орда. – Бiйка. – Мурза у стебнованому халатi. – Смерть ногайця-запорожця. – У татарськiй неволi. – Намаз. – Гризи
Довгий був страшний Муравський шлях. Вiд самого Перекопу кримського степами й балками, кряжами Донецькими, помiж верхiв’ями рiчок, не пересiкаючи жодноi з них, iде вiн на Слобожанщину; помiж Можжю та Коломаком упираеться шлях у глибокий яр – перекоп i йде далi Слобiдською Украiною у Московщину, аж до самоi Тули.
Сонце сiдае, синi хмари на заходi. Гучний тупiт некованих коней. Вивернутi баранячi кожухи i шапки, сагайдаки зi стрiлами за плечима. Ноги зiгнутi на коротких стременах. Брязкiт шабель об стремена, пирхання коней, курява з-пiд копит. То Муравський шляхом iде на Вкраiну вiсiм тисяч татар, вiдважних молодцiв – по живий товар, ясир, по невiльникiв для важкоi працi на галерах та в руднях, по жiнок молодих та дiвчат для гаремiв турецьких, по горе, сльози та кров Украiни. Вже три тижнi йде орда i веде ii молодий Закир’я-бей. Щогодини спиняеться орда, щоб дати можливiсть спорожнитися коням. По сто воякiв у ряд iдуть татари, i кожний веде з собою ще двох коней на здобич. Коло сiдла в кожного п’ять сажнiв аркану сирового для ясиру. Вже недалеко й першi прикордоннi слободи та хутори слобожан.
Орда спинилася, розбилася на загони, по тисячi iздцiв кожний. Одна половина iх пiшла праворуч, загiн вiд затону на вiдстанi верстов п’ять, друга – лiворуч. Дугою у п’ятдесят верстов загони зайшли на Слобожанщину, щоб з’еднатися в одному мiсцi i, з’еднавшись, почати палити i грабувати хуторi й села слобожан.
Не пройшло й п’яти хвилин, як москалi й запорожцi зчепилися в безладнiй бiйцi.
– Вот он, вор! – кричав Стрешньов, напираючи на Глека, – хватай его, братци!
– Бий iх! – кричав Глек, продираючись до москаля.
Кiлька хвилин не можна було розiбрати, хто з ким б’еться. Шаблi блищали, конi ставали дибки i гризли один одного, курява пiднялася круг бiйцiв i сховала iх од Дороша. Гомiн, лайка, брязкiт зброi. Ось хтось звалився з коня, i кiнь, вихопившись з бiйки, побiг дорогою.
Дорошеве серце рвалося до бою, але в нього не було нiякоi зброi, до того ж вiн добре зрозумiв, що його малi хлоп’ячi сили мало що допоможуть запорожцевi. Вiн стояв осторонь i дивився, як перехрещувалися i дзвенiли шаблюки, а з другого боку вiддалiк стояв дячок Семенич i теж стежив за бiйкою. Без нього москалiв було менш на одного, нiж запорожцiв, наслiдок бiйки був дуже непевний, через це вiн тримав напоготовi коня, щоб дременути геть вiд цього небезпечного мiсця, коли запорожцi переможуть. Ось ще хтось звалився з коня. Дорошевi здалося, що це був Глек, але, придивившись, вiн у раненому пiзнав старого запорожця. Старий з розрубаною головою повалився на дорогу, i Дорош бачив, як з голови його лляла кров. Хлопець завмер, не зводячи очей з бiйцiв, вiн тремтiв, як у пропасницi. Смерть уперше глянула на нього своiм жахливим важким поглядом.
Глек та Стрешньов рубалися, аж iскри сипалися. Раптом шабля Глека переломилася, вiстря ii одлетiло геть на дорогу, i Дорош думав уже, що його приятеля спiткае така ж доля, як i старого запорожця, але Глек якось вивернувся i з-поза голови свого коня ухопив за праву руку москаля. Шабля випала з рук Стрешньова. Вiн лiвою рукою вчепився в горло запорожцевi, конi iх одскочили один вiд одного, i москаль з запорожцем випали з сiдел та повалилися на дорогу.
Дорош не вдержався i торкнув свого коня, щоб хоч будь-чим допомогти запорожцевi, але раптом здригнувся, почувши, як хтось поклав йому руку на праве плече. Вiн обернувся i мало не впав непритомний з коня вiд жаху: очi його зустрiли погляд невiдомого чоловiка. Поруч на вороному конi, що грав нiздрями, сидiв бородатий татарин у смугастому стебнованому халатi. Татарин мiцною рукою придавив плече хлопця i щось сказав по-своему. І Дорош, звичайно, не зрозумiв слiв, але й так було ясно: стiй i мовчи! – грiзно казали йому очi татарина.
Татарин пiдняв руку i показав перед себе. Круг бiйцiв стояло кiльце татарських iздцiв у вивернутих баранячих кожухах та шапках; iх було не менш як пiвтораста-двiстi чоловiк, а з лiсу надходили ще новi й новi ватаги татар. Всi вони тримали напоготовi луки зi стрiлами на тятивах, i тiльки той, що стояв поруч Дороша, не виймав зброi й спокiйно стояв на дорозi. В цю ж хвилину Дорошевi впала в очi постать дячка Семенича: приказний сидiв, пригнувшись до шиi коня, а за комiр каптана його тримали два дужi татарина.
Москалi та запорожцi рубалися серед дороги, а на землi у трьох кроках вiд Дороша, нiчого не помiчаючи, каталися в пилюцi Глек та Стрешньов. Перемагав запорожець: вiн вже сiв верхи на свого супротивника i почав душити його обома руками.
Татарин, що стояв поруч Дороша, подав якесь гасло, i раптом з татарських горлянок вихопився дикий звiрячий покрик. Дорошевi здалося, що навiть лiс i небо захиталися вiд цього дужого крику; татари, москалi й козаки попливли кудись угору, в очах потемнiло i вiн схилився на гриву коневi.
Коли хлопець очуняв, вiн побачив, що як i ранiше сидить на конi, а за комiр сорочки його держить дужа рука татарина в стеб-нованому халатi. Татарин щось белькотiв по-татарському i, дивне дiло, Дорошевi здалося, що балакав вiн щось ласкаве, бо голос його був тепер тихий i приемний, Вiн не дивився на хлопця, а глядiв на дорогу. Хлопець випростався на сiдлi i глянув теж туди: москалi i й запорожцi були вже зв’язанi сировими арканами i стояли, похиливши голови. Серед дороги лежало п’ять трупiв – два запорожцi й три москалi. Один з запорожцiв був дiд зi шрамом, а другий – Сметана.
До татарина, що стояв поруч Дороша, пiдiйшов високий рябий молодець i щось сказав йому, показавши на гурт бранцiв. Очi ватага загорiлися злiсним вогнем. Вiн хитнув головою й вiдповiв коротко й сухо, наче крякнув ворон. Двое татар пiдiйшли до бранцiв, ухопили за руки одного з запорожцiв i пiдвели, штовхаючи в спину, до ватага в стебнованому халатi. Косооке й вилицювате обличчя запорожця було в кровi, а лiве вухо одрубане наполовину. Ватаг подивився на нього, насупив брови й кинув кiлька слiв. Полонений запорожець щось вiдповiв йому по-татарському. Тодi ватаг пiдняв руку й показав на розхристану сорочку запорожця. На темнiй шиi у того висiв хрест. Запорожець здвигнув плечима, засмiявся i, зiрвавши з себе хрест, кинув його на дорогу. Потiм тихо й швидко забалакав по-татарському.
Ватаг кивав головою, наче кажучи: так, так! А на губах йому грала недобра усмiшка. Раптом обличчя його перекосилося вiд гнiву. Вiн торкнув стременами коня i, пiд’iхавши до бранця, вдарив його нагаем по головi. Полонений повалився на землю, i тут скоiлося таке, що Дорош не мiг забути все свое життя: до полоненого пiдскочив пiший рябий татарин i гострою кривою шаблею розпоров йому живiт. Кишки випали з живота, а полонений корчився на дорозi i шкрябав руками землю. Ватаг знову щось сказав, обернувшись до рябого татарина, i той, витягши з сагайдака стрiлу, вистрелив i добив запорожця.
Тiльки один Дорош був ще верхи. Всi – i запорожцi, i москалi – були вже на ногах, а конi iхнi стояли помiж татарських коней. Хлопець розглянувся навкруги, маючи на думцi задати ходу вiд татар; але це було неможливо: татар було так багато, i всi вони стояли так близько вiд нього, що й гадати про втечу не доводилося. Дорош з жахом чекав, що татари почнуть убивати всiх москалiв i запорожцiв, бо смерть косоокого запорожця була не зовсiм зрозумiла для нього. Про себе вiн якось не думав. Але татари не убили бiльш нiкого. Шiсть татар прив’язали до нiг побитих аркани i поволочили iх у лiс, а решта тихо поiхали дорогою i погнали поперед себе бранцiв. Дорош iхав поруч ватага. Татари пiд’iхали до лiсу недалеко вiд того мiсця, де був запорозький табiр. Тут Дорошевi звелiли злiзти з коня, зв’язали йому руки i прив’язали до iнших полонених. Коли зовсiм стемнiло, весь загiн вийшов з лiсу на шлях, а коло бранцiв лишилося тiльки чотири татарина.
Доля, у виглядi татарського загону, наче посмiялася з Глека та Стрешньова: вони стояли один коло одного, i руки iм зв’язанi були одним мотузком.
– Ну, що, Стрешне, – звернувся до москаля Глек, – радий, що впiймав запорожця? Тепер я вiд тебе не втечу. Та й на каторзi, мабуть, на однiй лавi сидiтимемо.
Стрешньов мовчав. Вiн думав про те, що марно загубив волю, загубив те, що найдорожче чоловiковi, загубив саме тодi, коли сам хотiв поневолити iншого. Вiн думав про те, що коли б не татари, його б, мабуть, задушив Глек, але тепер у душi його не було вже злости до запорожця i нiякоi вдячности до своiх визволителiв татар. І його ворогування з запорожцями стало в зовсiм iншому освiтленнi. Вiн згадав, що винуватий був вiн сам, що запорожець захищав старого Журавля i в чеснiй бiйцi один проти трьох ненавмисне убив Гусева; вiн згадав, як бив запорожця у в’язницi, коли той не хотiв лiзти в колодки. Його здивувало, як такi простi i яснi гадки не приходили йому в голову, поки вiн сам не попав у неволю. А попереду – довгi роки цiеi тяжкоi безпросвiтньоi неволi.
Татари, що лишилися коло бранцiв, посiдали на коней i погнали бранцiв на пiвдень, уникаючи великих дорiг та осель. Коли стало свiтати, татари знову заховалися в лiсi, нагодували бранцiв пшоняною кашею, пiдмащеною кiнським лоем, i завалилися спати, поставивши коло бранцiв вартового з луком в руках. Чотири ночi йшли так татари, держачись Муравського шляху, але не виходячи на нього й не розпалюючи багаття, поки не вийшли за межi Слобiдськоi Украiни. Тодi вони вийшли на шлях i спинилися в байрацi, де був струмок чистоi води. Не всi бранцi добрели до цього мiсця: приказного Семенича та ще одного москаля, що був ранений у бiйцi, татари побили, бо у них не було сили йти далi. Довго у вухах Дорошевих стояв передсмертний крик дячка, коли татари рубали його щаблями.
Конi татарськi, хоч i йшли ступою, але йшли досить швидко, i бранцям, та ще iз зв’язаними руками важко було поспiвати за ними. Дорош так заморився, що думав вже, що i його, як приказного та москаля, доб’ють татари. Але його завжди пiдбадьорював Глек i, що було Дорошевi дивно, Стрешньов. Глек i Стрешньов йшли завжди поруч, завжди тихо балакали мiж себе i нiхто б не повiрив, побачивши iх укупi, що вони вороги i ще днiв два-три тому згоднi були перегризти горло один одному.
Глек розумiв татарську мову i прислухався до татарських балачок, але сам нiколи не виказував, що розумiе iх, зi свого боку, вiн зацiкавився, чи розумiють татари по-украiнському, i чекав тiльки випадку, щоб перевiрити це.
Татари не кували своiх коней, але на копитах у деяких з них прив’язанi були ремiнцями якiсь чудернацькi пiдкови з бичачого рогу. Якось Глек побачив, що в одного коня розв’язалися ремiнцi на такiй пiдковi. Вiн, не дивлячись пiд ноги коневi, сказав татариновi:
– Гей, ти, бусурмене, пiдкову загубиш!
Татарин не звернув нiякоi уваги на Глековi слова i рушив з мiсця з неприв’язаною пiдковою, i тiльки згодом, помiтивши це, прив’язав ремiнцями свою недоладну пiдкову. Другого разу Глек обiзвав татар свинями, коли вони iли кашу, але нiхто з них навiть не ворухнувся. Це було ризикувате дiло, бо обiзвати татарина свинею в той час, коли власнi руки зв’язанi арканом, – все одно, що скуштувати татарського нагая, а то й шаблюки. Татари, мабуть, думали, що нiхто з бранцiв не розумiе iхньоi мови, i через це балакали помiж себе, не звертаючи на них уваги. З iхнiх балачок Глек довiдався, що вони йдуть до якогось байрака чи балки недалеко вiд Мурав-ського шляху, де був iхнiй кiш, i що до кошу лишилося не бiльше як одна нiч дороги.
Пiсля наскоку всi татарськi загони з ясиром та награбованим добром мали з’еднатись у цьому мiсцi.
