скачать книгу бесплатно
Народна шана, о великий муже,
Тебе, напевне, схвилювала дуже.
Щасливий той, хто весь свiй хист
Оберне на таку кор?сть!
Показуе на тебе батько сину,
Юрба навкруг хвилюе без упину,
Застиг скрипаль i танцюрист.
Ти йдеш, i всi стоять рядами,
Шапкуючи, прохiд дають:
Ще мить – i всi навколiшки впадуть,
Немов перед священними дарами!
Ф а у с т
Пройдiм туди ще декiлька ступнiв
Та й сядемо на каменi спочити.
Не раз я тут у роздумi сидiв,
Вiд молитов i посту хоровитий,
І, уповавши на Творця,
Ридав, зiтхав, ламав я руки,
Благав страшнiй чумi кiнця,
Визволу вiд тяжкоi муки.
Хвала юрби звучить менi як глум,
І скiльки вже я передумав дум
Про те, що ми, невдахи бiднi,
І батько, й син – похвал не гiднi!
Мiй батько, чесний, скромний трудiвник,
Над тайнами природи бивсь весь вiк
Ретельно, ревно i невтомно,
Але якось головоломно[18 - Мiй батько, чесний, скромний трудiвник, / Над тайнами природи бивсь весь вiк / Ретельно, ревно i невтомно, / Але якось головоломно. – За народною легендою, Фауст – син селянина, Гете робить iз нього сина лiкаря й алхiмiка. Алхiмiки намагались винайти «камiнь мудрости», що нiбито давав людинi вiчну молодiсть i перетворював усi метали в золото. Адепти – прибiчники, втаемниченi в алхiмiчнi премудростi. Чорна кухня – лабораторiя чи майстерня алхiмiкiв. Червоний лев у термiнологii алхiмiкiв – золото або сiрка, лiлея – срiбло чи ртуть, молода цариця – камiнь мудрости або панацея, цебто лiки вiд усякоi хвороби.].
У чорнiй кухнi вiн сидiв,
Замкнувшись iз гуртком адептiв,
І там за безлiччю рецептiв
Чудовний елiксир варив.
З незгiдних речовин червоний лев вчинявся,
Що потiм в лiтеплi з лiлеею вiнчався,
А згодом iх обох ганяв огонь палкий
На шлюбне таiнство з покою у покiй.
І в склянцi ось, блискучiша над перли,
З'являлася цариця молода;
Такий у нас був лiк; а хворi мерли й мерли,
Чи вижив хто – питать шкода.
Із цим-то варивом пекельним,
Ще гiрше од чуми смертельним,
Ми гори й доли цi пройшли.
Десяткам тисяч жертв таке дання давав я,
Вони погинули, а я доживсь безслав'я —
Убивцям чую похвали.
В а г н е р
Навiщо вам про те журитись?
Хiба ж не досить нам трудитись
Ретельно й чесно, так, як нас
Учили вчителi в свiй час?
Коли ти хлопцем батька поважаеш,
Його науку радо приймеш ти;
Коли ти мужем скарб той умножаеш,
То син твiй зможе бiльше досягти.
Ф а у с т
Блаженний той, хто ще надiю мае
На свiт зiрнуть iз цього моря тьми!
Бо треба нам, чого не знаем ми,
Що знаемо – з того пуття немае.
Та годi, годi сумувать
Такоi гарноi години!
Поглянь, як в сяевi прощальному блищать
Окучерявленi хатини…
Заходить сонце; гасне день у нас;
Десь iнший край ще оживить та сила.
Коли б дались менi могутнi крила,
Летiв би я за сонцем повсякчас,
Глядiв би я на свiт просторий
У променистiм сповиттi,
На тихi падоли, на жеврiючi гори,
На срiбернi струмки i рiки золотi…
Нi дикi урвища, нi темрявi iзвори
Мене б у льотi не могли спинить,
І ось уже внизу лелiе море,
Ваблива, лагiдна блакить…
Не видно вже божистого свiтила,
А мрiя знов у серцi заяснiла:
За ним, за ним летiти дню навстрiч,
Лишаючи позаду себе нiч,
Над мною – небо, пiдi мною – хвилi…
Це мрiя, сон, а день уже погас…
Чому лиш дух крилатий в нас,
Але тiлесно ми безкрилi?
Та хто не марив, хто не снив
Злетiти в?соко-високо,
Почувши жайворонка спiв,
Що його не догляне око,
Побачивши, як од землi
Орел шугае попiд тучi,
Як понад море й гори-кручi
Летять додому журавлi?!
В а г н е р
І я, було, частенько химерую,
Але в таких дурницях не смакую.
Набриднуть швидко всi поля й лiси;
Пташинi крила – то менi до лиха;
Книжки, книжки читати – от де втiха,
Немае в свiтi кращоi краси!
Вони скрашають вечори зимою
І зогрiвають серце i думки,
А розгорну пергамени шумкi —
То й небо те, здаеться, тут, зi мною.
Ф а у с т
Тобi одна знайома путь,
А я – стою на роздорожжi…
У мене в грудях двi душi живуть,
Мiж себе вкрай не схожi – i ворожi.
Одна впилась жаждиво в свiт земний
І розкошуе з ним в любовнiй млостi,
А друга рветься в тузi огневiй
У неба рiднi високостi.
О духи, духи, ви ж тут е,
Ширяете мiж небом i землею,
Зiйдiть до мене й силою своею
Змiнiть, змiнiть життя мое!
Коли б плаща чарiвного я мав,
Щоб вiн мене понiс у свiт незнаний,
То я б його, щасливець незрiвнянний,
І за царську порфiру не вiддав.
В а г н е р
Не викликай тих духiв навiсних,
Що в маревi над нами в'ються роем:
Даремно людям ждать добра вiд них,
Вони приносять звiдусюди зло iм.
Із пiвночi кусливi духи йдуть,
І зуби, й язики у них гостреннi,
Зi сходу сонця нам вони засуху шлють,
Сухотами згризаючи легенi,
Із пiвдня, iз розпечених пустинь
Спекотою палючою дiймають,
Із заходу не прохолодну тiнь,
А зливу, як потоп, на ниви насилають.
Лиш позови – вони з'являються на клич
Готовi враз на згубу i на шкоду,
Та, хоч i ангельська в них рiч,
Вони диявольського роду,
Але ходiм! Уже зовсiм стемнiло,
Холодна мла полями залягла;
Кортить увечерi до хатнього тепла!
Та що ж ти став i дивишся здумiло,
Мов поночi побачив дивне щось?
Ф а у с т
Собака чорний он там по рiллi блукае.
В а г н е р
Та бачу й я – нiчого в тiм немае.
Ф а у с т
Ану пригляньсь, на що воно здалось?
В а г н е р
То, мабуть, пудель, що шукае
Свого хазяiна слiди.
Ф а у с т
А глянь, як вiн спiралями кружляе,
Зближаючись щораз до нас сюди!
За ним слiдком у грi витворнiй
Мигочуть iскри голубi…
В а г н е р
Та що це ви? Там просто пудель чорний,
А iнше все примарилось тобi.
Ф а у с т
Менi здаеться, нiби вiн проводить
Чаклунський круг навколо наших нiг.
В а г н е р
Дивись, як сторожко й непевно вiн пiдходить —
Замiсть хазяiна вiн двох чужих настиг.
Ф а у с т
Все вужче коло, вже вiн близько!
В а г н е р
