скачать книгу бесплатно
То пив би вiн всi радощi земнi;
Та нi земля, нi далi неозорi
Не вдовольнять тiеi маячнi.
Г о с п о д ь
Вiн поки що у мороцi блукае,
Та я вкажу йому до правди вхiд,
Бо знае садiвник, як деревце плекае,
Який вiд нього буде цвiт i плiд.
М е ф i с т о ф е л ь
Та вiн не ваш, я ладен закладатись!
Дозвольте лиш за нього взятись,
І пiде вiн за мною вслiд.
Г о с п о д ь
Я згоден, спробуй його злудить,
Поки живе вiн на землi;
Хто йде вперед, той завше блудить.
М е ф i с т о ф е л ь
Спасибi вам; з мерцями справи злi,
Я не люблю тii мороки;
Менi за них милiш здоровi, повнi щоки;
Я так люблю живих людей,
Як любить кiт живих мишей.
Г о с п о д ь
Що ж, спробуй вiдiрвати духа
Вiд його першоджерела
І, якщо вiн тебе послуха,
Зведи його на стежку зла.
Знай, сам ти осоромишся натомiсть:
В душi, що прагне потемки добра,
Є правого шляху свiдомiсть.
М е ф i с т о ф е л ь
Свiдомiсть швидко завмира!
Я знаю, в мене певна гра.
А вже коли свого доб'юся,
То матиму утiху немалу:
Нехай тодi плазуе у пилу,
Як та змiя, моя тiтуся[7 - …Нехай тодi плазуе у пилу, / Як та змiя, моя тiтуся. – Згiдно з бiблiйним мiфом, диявол спокусив Єву й Адама в образi змii, за що Бог прирiк iй «плазувати на животi i iсти землю до кiнця вiку».].
Г о с п о д ь
Приходь сюди безпечно завше,
На ваш-бо рiд не маю ворожди;
А з духiв заперечення, лукавче,
Ти був менi найстерпнiший завжди.
Людина не всякчас дiяльностi радiе,
Понад усе кохае супокiй;
Потрiбен iй супутник ворушкий,
Щоб бiсом грав i збуджував до дii.
А ви, справдешнi дiти Божi,
Любуйте на дива творiння гожi!
Нехай живий i вiчно-творчий дух
Лле скрiзь любови свiтло животворне
І явищ бiг, речей минущих рух
Хай думкою безсмертною огорне.
Небо закриваеться, архангели розходяться.
М е ф i с т о ф е л ь
До чого ж гарний дiдуган!
З ним iнколи зустрiтися приемно.
І то сказать: такий великий пан
З дияволом обходиться так чемно!
ЧАСТИНА ПЕРША
Дiя перша
НІЧ[8 - Сцена складаеться з двох частин, написаних у рiзний час: перший монолог, викликання духа i дiалог з Вагнером написано в 1774–1775 рр., решта – в 1797–1801 рр.]
Вузька кiмната з високим Готичним склепiнням. Ф а у с т сидить неспокiйно в крiслi бiля столу.
Ф а у с т
У фiлософiю я вник,
До краю всiх наук дiйшов —
Уже я й лiкар, i правник,
І, на нещастя, богослов…
Ну i до чого ж я довчивсь?
Як дурнем був, так i лишивсь.
Хоч маю докторське звання
І десять рокiв навмання
Туди й сюди, навкрив-навкiс
Воджу я учнiв своiх за нiс, —
А серце краеться в самого:
Не можем знати ми нiчого!
Хоч я й розумнiший, як бевзнi тi всякi,
Ученi, магiстри, попи та писаки,
Хоч я в забобони й страхи не вдаюся,
Із пекла смiюся, чортiв не боюся, —
Зате нiяких радощiв не маю,
Не вiрю я, що я щось знаю,
Не вмiю я людей навчати,
Не вмiю iх на добре напучати…
Грошей, майна я не нажив
І слави теж не заслужив;
Собака, й той не став би так жити!
Тому-то й почав я ворожити, —
Чи не одкрие духiв мiць
Менi одвiчних таемниць,
Щоб я дарма не мудрував,
Чого не знаю, не казав,
Щоб я збагнув почин думок
І свiту внутрiшнiй зв'язок,
Щоб я пiзнав основ основу,
А не кидав слова-полову…
О повний мiсяцю ясний,
Мiй друже тихий i сумний!
Коли б востанне з висоти
Моi страждання бачив ти
За цим столом чувань нiчних,
Мiж цих пергаментiв i книг!
Коли б я мiг блукать мiж гiр,
В твоiм промiннi нiжить зiр,
Серед печер звиватись духом,
В твоiй iмлi снуватись лугом,
Весь чад науки там лишити,
В твоiй росi цiлющiй змити!..
Ох! Я ще тут, в тюрмi-норi?
О мури проклятi сирi!
У цих мальованих шибках
Небесний свiт – i той зачах![9 - У цих мальованих шибках / Небесний свiт – i той зачах! – В готичних будiвлях часто застосовувались кольоровi шибки.]
Стримлять до неба стоси книг,
Ненатла точить iх черва,
Їх пилюга густа вкрива,
І кiпоть осiда на них;
Уздовж полиць з давнезних лiт —
Реторти, слоiки, склянки,
Начиння, приладiв рядки —
І це в тебе свiт! І це зветься свiт!
І ти питаеш ще, чому
На серце туга наляга,
Чому незвiдана нудьга
Труiть всi радощi йому?
Замiсть живих природи хвиль,
Куди Творець людей вселив,
Навколо тебе – тлiнь, i цвiль,
І жах потворних кiстякiв.
Тiкай! На волю, на простiр!
Вiзьми цю книгу чарiвну;
Цей Нострадамiв вiщий твiр
Тобi вiдкрие таiну[10 - – Цей Нострадамiв вiщий твiр / Тобi вiдкрие таiну. – Нострадам (точнiше, Мiшель де Нотр Дам) – сучасник iсторичного Фауста, лейб-медик i астролог французького короля Карла IX, автор вiдомих пророцтв (1503–1556).].
Спiзнаеш ти шляхи свiтил,
Збагнеш природи вiчний рух,
І в душу вступить повiнь сил,
Коли промовить духу дух.
Шкода обнять сухим умом
Священних знакiв змiст живий;
Ви, духи, тут в'етесь кругом,
Озвiться ж ви на голос мiй!
(Розкривае книгу i бачить знак макрокосму)[11 - Розкривае книгу i бачить знак макрокосму. – Згiдно з мiстично-кабалiстичним «ученням» iснуе три свiти: елементарний (стихiйний, матерiальний), небесний i наднебесний (духовий), що разом становлять великий свiт – макрокосмос. Все, що е в однiм iз тих свiтiв, мае аналоги в двох iнших, i всi три свiти в постiйнiй взаемодii, яку Гете виразив тут у дусi давнiх магiв образами духiв, що «в льотi стрiчнiм мiняють кiнви золотi». Знак макрокосму – шестикутна зiрка.] .
Яким блаженством всi моi чуття,
Уся моя iстота пойнялася,
Немов по жилах полумiнь життя
І невмируща юнiсть розлилася…
Чи то ж не Бог цi знаки написав,
Що душу збурену втишають,
Що серце вражене втiшають,
Що перед розумом наяв
Природи тайнощi всесильнi виявляють?
Чи ж я не Бог? Я просвiтлiв!
І враз мое духовне око
В природи творчий вир заглянуло глибоко.
Тепер збагнув я сенс премудрих слiв:
«В свiт духiв можна прозирнути[12 - Тепер вбагнув я сенс премудрих слiв: / «В свiт духiв можна прозирнути…» – Перевiршована цитата iз Сведенборга, шведського натуралiста й мiстика (1688–1772), «вчення» якого було дуже популярне наприкiнцi XVIII ст. Згiдно з цим «ученням», потойбiчний свiт складаеться з об’еднань духiв, якi населяють рiзнi стихii; духовидцi можуть спiлкуватися з духами лише певноi доступноi для них сфери, i то при умовi досягнення ними вищоi мiри моральноi досконалостi. Гете як учений неодноразово виступав проти спiритизму Сведенборга, але у «Фаустi» вiн у рядi мiсць використовуе деякi його положення як поетичнi образи для змалювання т. зв. «потойбiчного свiту».],
Та ум i серце млявi вкрай:
Встань, учню, i земнii груди
В ранковiм сяевi скупай!»
(Розглядае знак).
Як все тут дiе в колi вiчнiм,
У многоликiй красотi,
Як сили горнi в льотi стрiчнiм
Мiняють кiнви золотi!
На благовiсних крилах мають,
Споруду всесвiту проймають
У гармонiйнiй повнотi!
Яка картина! Ах! Картина лиш…
Природо безконечна! Де ж, коли ж
Знайду ту грудь, що нею свiт ти поiш,
І небо, й землю – все живиш?
Невже ж ти болю в серцi не загоiш,
Жаги палкоi в нiм не заспокоiш?
