скачать книгу бесплатно
Поглянувши, свiт за очi б тiкав:
То – купа смiття, звалище лахмiття,
А в кращiм разi – фарс з життя держав,
Повчальними прикрашений думками,
Банальними, як у ляльковiй драмi.
В а г н е р
А свiт? А людський ум i почуття?
Пiзнати iх усякий з нас бажае.
Ф а у с т
А що ж «пiзнати» означае?
Хто справжнiм iменем назве дитя?
Так, мало хто пiзнать хоч дещо змiг,
Та й тi провидцi, серцем необачнi,
Несли своi думки юрбi невдячнiй;
За те й палили, й розпинали iх…
Даруйте, друже, мабуть, час кiнчати,
Бо вже, дивiться, пiзня нiч.
В а г н е р
А я ладен i цiлу нiч не спати,
Аби вести iз вами вчену рiч.
Дозвольте й завтра, в великодне свято,
Спитати вас про те, про се.
Я щирий до наук – i знаю вже багато,
Але хотiв би знати все.
(Виходить).
Ф а у с т
(сам)
Іще його не зрадила надiя;
Копаеться в гноiську, скарб шука,
А знайде часом черв'яка,
То, дурень, i тому радiе…
Як мiг цей голос пролунати в час,
Коли тут вився духiв рiй таемний?
Та дякую тобi я на цей раз,
Ти, син землi, над всiх нiкчем нiкчемний!
Ти з пут вiдчаю визволив мене,
Бо я вже мало глузду не позбувся:
Видiння те було таке грiзне,
Що перед ним я карликом почувся.
А я ж гадав, що, образ божества,
Я вже зирнув у iстини свiчадо
І поринув у вiчне сяйво радо,
Земного збувшися ества;
Я був уже, мов свiтлий херувим,
Спроможний всю природу обiйняти,
У насолодi творчiй богувати;
За це зухвальство я дiждавсь одплати,
Упавши в прах пiд словом громовим…
Менi з тобою не дано зрiвнятись,
Мiй дух слабкий: вiн змiг тебе дiзватись,
А вдержати – снаги не стало в нiм.
Таким малим, таким великим
Я чувся в ту блаженну мить;
Та вверг мене ти владним скриком
Ізнову в людську безвихiдь.
Куди ж iти? Чого тiкати?
Чи вiдректись вiд давнiх мрiй?
Своiми вчинками ми ставимо завади
Собi в дорозi життьовiй!
На всi високi духу поривання
Матерiя лягае тягарем,
І, благ земних досягши обладання,
Найвище з благ оманою ми звем,
І почуття, i пориви натхненнi
Ми в суетi розгублюем буденнiй.
Фантазiя почне свiй смiлий льот,
Об вiчностi черкаючися гранi,
Та розмах той повужчае заранi
В мутному вирi часових незгод.
Вгнiздиться в серцi глибоко турбота
І невсипущая скорбота,
Прогонять радощi, захмарять супокiй,
Приймаючи щоразу вид новий:
То нiби дiм i двiр, то нiби жiнка й дiти,
Вода, вогонь, отрута, нiж;
Нема загрози – а дрижиш,
Нiчого не згубив – а мусиш щось жалiти…
Не рiвня я богам, i знаю, що це так;
Мабуть, проскнiю вiк, немов слiпий гробак,
Що вплаз живе i землю рие-пушить,
Поки його чиясь нога роздушить.
Хiба ж не пил то, з безлiчi полиць
Злiтаючи, мiй мозок сушить?
Не мотлох то, що тисяччю дрiбниць
Мене в цiм затхлiм свiтi душить?
Чи ж тут знайду, чого шукав?
Пощо менi у сотнях книг читати,
Що рiд людський завжди i скрiзь страждав,
А хто-не-хто i щастя мiг зазнати?
Чом вищиривсь ти, черепе пустий?
Твiй мозок, як i мiй, колись серед туману
Шукав ясного дня, й блукав у тьмi густiй,
До правди рвавсь, i потрапляв в оману.
Стоять, мене на глузи беручи,
Вали, зубцi, колеса, кулi…
Бiля дверей б'ючись, я мав вас за ключi, —
Та ви менi замка не вiдiмкнули…
Бо, повна тайн i бiлим днем,
Природа не вiдслонить запинала,
І що вона тобi вiд духу заховала,
Того не витягнеш гвинтом i важелем.
Ось iнструмент ще батькiвського вжитку,
До нього я нi разу не торкавсь;
Ось блок уже здавен дармуе без пожитку,
Вiд каганця весь сажею узявсь.
Ой, краще б я малий цей спадок згайнував,
Анiж тепер пiд ним, згинаючись, впрiвати!
Що вiд батькiв у спадок ти дiстав,
Тим користуйсь, щоб дiйсно посiдати.
Що без пожитку нам – то тягар зайвих справ,
А користь вся у тiм, що хвиля може дати.
Та що там iз кутка так вабить, ловить очi?
Чи в пляшечцi тiй криеться магнiт?
Яснiе любо так, мов в лiсi серед ночi
Промiння мiсячне, пробивши хащу вiт.
Привiт тобi, фiале мiй единий,
Утiлення умiлости людини,
Побожно я на стiл тебе здiйму.
Вмiстилище лагiдних струй дрiмотних,
Виталище витворних сил мертвотних,
Вслужи як слiд господарю свойму.
Дивлюсь на тебе – i страждання глухне,
Вiзьмусь за тебе – поривання вщухне,
Вгамуеться в душi бажань прибiй;
До нiг менi безкрае, свiтле море
Простелеться, мов дзеркало, прозоре,
І вдалинi засяе день новий.
Ось близиться вогненна колiсниця
На легких крилах! Вже готовий я
Новим шляхом в ефiрний безмiр звиться
До вищих сфер, де чистий чин сiя.
Божиста розкiш, вiчне раювання!
Чи ж варт його така гробача слизь?
Так, вiд земного сонця без вагання,
Без жалкування вiдвернись!..
Дерзни вступити самохiть до брами,
Якоi всяк уникнути б волiв;
Ти мусиш зараз довести дiлами,
Що честь людей – не менш, як мiць богiв;
Перед хмурн?м проваллям не дрижати,
Що в нiм фантазiя до мук нас прирекла,
До того входу прямувати,
Що поза ним пекельний вир пала;
На крок рiшучий мужности здобутись,
Хоч би й судилося в нiщо там обернутись.
Іди ж сюди, мiй кубку кришталевий;
Залежався ти в цьому футляревi,
Давно вже я про тебе й не гадав!
Ти вигравав ще на дiдiвських святах
І звеселяв гостей понуркуватих,
Коли мiж них ти за столом кружляв.
Твiй штучний карб аж очi в себе брав:
Усi той карб у вiршах толкували,
А потiм враз свiй трунок випивали, —
Я не забув i досi тих забав…
Та не мiнятимусь з сусiдами тобою,
Не мудруватиму над хитрою рiзьбою,
Бо iншого пиття собi надбав.
В тобi ж темнiе сiк п'янкий, фатальний,
Що я обрав на цей бенкет прощальний;
В останнiй раз, самотнiй i печальний,
Вiтаю ранок я, що тайно засвiтав!
(Пiдносить келиха до вуст. Чути дзвони й хоровий спiв).
Х о р а н г е л i в
Христос воскрес!
Мир вам, оплутанi
Згубними, лютими,
Грiшними путами,
Мир вам з небес!
Ф а у с т
Що то за гомiн, що за свiтлий дзвiн
Вiд уст вiдводить чашу ненадпиту?
То дзвонiв гук; чи не вiстуе вiн
День Великоднiй змученому свiту?
Ви, хори, почали уже той втiшний спiв,
Що в воскресiння нiч з уст ангелiв бринiв
Потвердженням Нового Заповiту?
Х о р ж i н о к
