скачать книгу бесплатно
(Перегортае нетерпляче книжку й натрапляе на знак Духа Землi).
Цей знак на мене мае iнший вплив!
Ти, Дух Землi, менi рiднiший,
Я став вiдразу мов сильнiший,
Мов хмiль вина мене сп'янив;
І я ладен пiрнути в свiту море,
Знести земнi i радощi, i горе;
Нi грiм мене, нi хвиль виття суворе,
Нi згуби страх, нi буря не поборе!
Нахмарило кругом —
І мiсяць заховавсь,
І лампа згасла!
В iмлi встае над головою
Червона заграва…
Холодний жах згори вiйнув,
Мене пройняв!
Це дух летить, це дух благання вчув…
Одкрийсь менi!
Твiй повiв серце стрепенув
І владно тягне…
Усе ество до тебе прагне!
Тобi вiддав навiк я серце й душу,
Нехай i вмру – тебе побачить мушу!
(Бере книгу i промовляе таемничi заклинання. Займаеться червона заграва, в полум'i з'являеться Дух).
Д у х
Хто зве мене?
Ф а у с т
(аж вiдсахнувся)
Лице страшне!
Д у х
Ти притягнув мене так владно,
З моеi сфери пивши жадно,
І ось…
Ф а у с т
Жахаеш ти мене!
Д у х
Благав ти ревно i незмiнно
Побачити вид мiй, почути мою рiч;
Вразив мене вiдчайний клич, —
Ось я… То чом же, надлюдино,
Ганебно так дрижиш? Де дiвсь душi порив?
Де велет смiливий, що свiт в собi створив,
Носив, плекав; що помисли жили в нiм
Із духами у всьому стати рiвним?
Чи ж ти той Фауст, що ждав i сподiвавсь,
Нестримано до мене поривавсь?
І ось, як я дихнув на тебе палко,
Вiдразу знiтився ти жалко,
Гробак нiкчемний, боязкий!
Ф а у с т
Нi, я знесу вогонь чарiвний!
Це я, це Фауст, тобi я рiвний!
Д у х
В життя потоках, у морi дiй
В'юся вгору, вниз,
Ллюся всюди й скрiзь!
Народження й смерть —
Океан i твердь,
Ткання мiнливе,
Життя бурхливе[13 - …Ткання мiнливе, / Життя бурхливе… – У Гете часто зустрiчаеться образ природи як велетенського ткацького верстата. Нiмецьке слово weben (ткати) може значити також «снувати», «ширяти»; Гете вживае його на означення всякого стихiйного ритмiчного руху.], —
Я тчу на грiмкому верстатi час?
Богам на одiння живую красу.
Ф а у с т
По всьому свiту ти снуеш,
Дiяльний дух, як я близький до тебе!
Д у х
Близький до того, що збагнеш,
А не до мене!
(Щезае).
Ф а у с т
(Падае додолу).
Не до тебе?
А до кого ж?
Я, подоба Божа,
І не близький до тебе!
Хтось стукае у дверi.
О смерть гiрка!
Це йде мiй помiчник[14 - О смерть гiрка! Це йде мiй помiчник… – Учень, асистент i воднораз служник професора (фамулюс), звичайно з числа студентiв.],
Докучливий сухий влазл?вець!
І щастя обернулось внiвець,
І привид вимрiяний зник!
Увiходить В а г н е р у шлафроцi, в нiчному ковпаку, з лампою в руцi. Фауст вiдвертаеться з нехiттю.
В а г н е р
Даруйте, ви декламували;
Це з грецькоi трагедii, мабуть?
Це вмiння мае значення чимале,
І я б хотiв його здобуть.
Чував я, що й священик-казнодiя
Повчитись часом може в лицедiя.
Ф а у с т
Так, якщо й сам священик – лицедiй;
Немало е мiж них такого крою.
В а г н е р
Ох! Ми живем здебiльша самотою
І бачим свiт хiба у день святний,
Немов крiзь телескоп, лише здалека;
І вчить людей казанням – рiч нелегка.
Ф а у с т
Без почуття й мистецтво все даремне,
Коли ж говорить з вас душа,
То слово щире i буремне
Усi людськi серця зруша.
А ви?.. Сидiть та компонуйте
З чужих об'iдкiв розмазню,
Та в попiлець ретельно дуйте —
Ачей здобудете вогню!
Як вам це всмак, то д?рнi й дiти
З вас подивують iнший раз;
Але шкода серцями володiти,
Коли немае серця в вас.
В а г н е р
Та красномовство все ж нам не байдуже,
А я, на жаль, в нiм знаюся не дуже.
Ф а у с т
Шукай заслуги не в словах,
Не шийся в галасливi блазнi!
Як розум е в твоiх речах,
То будуть без окрас виразнi,
Бо для правдивих мудрецiв
Не треба вишуканих слiв.
Всi вашi фрази дутi, беззмiстовнi,
Цяцькованi, бундючно-пишномовнi, —
То вiтер лиш, що десь мiж верховiть
Сухим осiннiм листям шарудить.
В а г н е р
Ох, довгий лан знання,
А ми недовговiчнi!
Всi дослiди моi критичнi
Не раз ця думка зупиня.
Як важко досвiду набратись,
Щоб до самих джерел дiстатись!
А там, дивись, на пiвшляху
Спiткаеш нагло смерть лиху.
Ф а у с т
Пергаменом жаги не вгамувати,
Не в нiм свята, живуща течiя;
Повiк тобi на спрагу знемагати,
Коли суха душа твоя.
В а г н е р
Пробачте, нам приемно завше
Побачить, дух часiв прослiдкувавши,
Якi колись думки у мудрецiв були
І як далеко ми тепер вперед пiшли.
Ф а у с т
Авжеж далеко, аж до зiр!
В часи минулi не сяга наш зiр:
То книга за сьома печатьми.
А те, що звеш ти «дух часiв», —
В тiм лиш вiдбиток духу письмакiв,
По сутi, можем помiчать ми.
Та писанина – то якесь страхiття,
