скачать книгу бесплатно
Хто олiмпiйцям захист i зв'язок?
Поет, людськоi сили прояв.
К о м i к
Явiть же нам ту силу сповна,
Хай творчiсть так у вас iде,
Немов пригода та любовна.
Бувае, двох десь випадок зведе,
А там пiшли побачення й розмови,
Щасливi сни й пробудження раптовi,
Надii хмiль i гiркота оман, —
І так незчуешся, як вродиться роман!
Таку i ви нам п'есу дайте,
В життя людське чим глибше заглядайте!
Всi так живуть, а бачать так не всi,
Тож покажiть життя у всiй красi.
Картини барвнi, свiтло тьмяне
Та iскра правди в млi омани —
І наварили ви пиття,
Що людям скрашуе життя.
І йде сюди замрiяне юнацтво,
Йому ваш твiр – чудесне вiдкриття,
І йдуть сюди вразливi на чуття,
Для них ця гра – переживань багатство.
І кожен тут знаходить щось свое
І бачить те, що в нього в серцi е.
Ще здатнi всi вони i до плачу й до смiху,
Шанують пориви, iз блиску мають втiху…
Хто всього знав, тому попробуй догоди!
Хто починае жить – подякуе завжди.
П о е т
Верни ж менi той час блаженний,
Коли я жити починав,
Коли пiсень потiк натхненний
З джерел незглибних виринав;
Коли в туман був свiт повитий
І чар закритий в пуп'янки,
Коли барвистi i п'янкi
В лугах веселих рвав я квiти…
Я бiдний був – i все я мав,
І правду й вигадку кохав…
Верни ж тi пориви чудовi,
І серця жаль, i щастя сни,
І мiць ненавистi й любовi —
Минулу молодiсть верни!
К о м i к
Та молодiсть потрiбна лиш,
Як ворог у бою натисне,
Як дiвчина, усiх милiш,
Тобi сама на шию звисне,
Як вабить здалеку вiнок
Тебе добiгти ген до цiлi,
Як на умi тобi танок
І пиятика ночi цiлi, —
А струни лiри золотi
Рукою вправною торкати,
Назустрiч обранiй метi
Стежками звинними блукати, —
Це вам, старим, i Бог велiв,
І цьому тiльки маемо радiть ми,
Бо старiсть з нас не робить малюкiв,
Вона лиш застае нас дiтьми.
Д и р е к т о р
Покиньте спори й аргументи,
Лишiть докори й комплiменти, —
За них нiчого не купить;
До дiла треба приступить.
Натхнення, настрiй – то бридня все,
Смiлiшi будьте, iх не ждiть.
Коли поетом ти назвався,
Умiй натхненням володiть!
Варiть же швидше, друже милий,
Крiпкий напiй, що ми ждемо;
Чого сьогоднi не зробили,
Те завтра не прийде само!
Отож i дня дарма не гайте,
Як тiльки е можливiсть десь,
За коси враз ii хапайте
І вже iз рук не випускайте,
Поки свого не доб'етесь.
Адже яких лише дивацiй
Не бачив наш нiмецький кiн!
Тож не шкодуйте нi машин,
Нi чудернацьких декорацiй.
Не бракуватиме зiрок.
І сонця, й мiсяця, i неба,
Дамо й води, й вогню, як треба,
І скель, i звiрiв, i пташок!
Так розмiркуйте ж все дотепно,
На сценi всесвiт умiстiть
І швидко й бережно пройдiть
Із неба через землю в пекло[4 - …Із неба через землю в пекло. – Маеться на увазi не шлях Фауста згiдно з вiдомою середньовiчною легендою, а широта задуму трагедii.].
ПРОЛОГ НА НЕБІ[5 - Написано близько 1800 р. Як указував сам Гете, цей пролог навiяний аналогiчною сценою в бiблiйнiй книзi Іова, де диявол спокушае людину з божоi волi. Ім’я Мефiстофеля запозичене з народноi легенди; етимологiя його неясна. Пропонувались тлумачення: мефiзтофель (евр.) – руiнник-брехун; ме-фаусто-фiлес (грецьк.) – не Фауста друг, тощо.]
Г о с п о д ь, а р х а н г е л и, згодом М е ф i с т о ф е л ь.
Р а ф а i л
Могутнiм громом сонце грае
В гучному хорi братнiх сфер[6 - Могутнiм громом сонце грае / В гучному хорi братнiх сфер… – Поняття гармонii сфер запозичено з учення пiфагорiйцiв, згiдно з яким число, як суть буття, лежить в основi як музики, так i всiеi свiтобудови. Пор. першу дiю другоi частини трагедii, де громохкий гомiн вiстуе схiд сонця.]
І путь накреслену верстае
Од первовiку й дотепер.
Цих незбагненних див видiння
Сповняе силою серця,
І, як у перший день творiння,
Величнi всi дiла Творця.
Г а в р и i л
Земля iз швидкiстю страшною.
В просторi крутиться-лiта,
І райське свiтло дня чергою
Змiняе ночi темнота.
Хвилюе море неозоре
І шумом скелi покрива,
Та сфер стремлiння вiчно-скоре
І гори, й море порива.
М и х а i л
Бурхають бурi навзаводи,
Шумлять нестримано кругом
І огортають твердь i води
Таемно-грiзним ланцюгом.
Блискоче з хмар руiнний пломiнь,
Громам осяюючи путь,
Та всеблагоi ласки промiнь
Приборкуе стихii лють.
В с i т р о е
Цих незбагненних див видiння
Сповняе силою серця:
І, як у перший день творiння,
Прекраснi всi дiла Творця.
М е ф i с т о ф е л ь
О Господи, ти знов мiж нас явивсь,
Питаеш, як iдуть у кого справи;
Мiж челяддю i я тут опинивсь,
Бо ж завше був до мене ти ласкавий.
Не вмiю я так комплiментiв править,
Як ангели, удатнi на язик,
Вiд пафосу мого ти б засмiявся навiть,
Коли б ти був од смiху не одвик.
Сонця й свiти залишу я в спокоi —
Я свiдок лиш мiзерности людськоi.
Смiшний божок землi не змiниться нiяк, —
Як спервовiку був, так i тепер дивак.
Погано вiн живе! Не треба
Було б йому давать i крихти свiтла з неба.
Тим розумом владае вiн,
Щоб жити, як тварина iз тварин.
Та вiн же чисто коник той цибатий
(Пробачте порiвняння це менi):
Не пiдлетить, а вмiе лиш стрибати
Та знай сюрчить в травi своi пiснi.
Та у травi iще б якось жилося,
Так нi, притьмом в болото суне носа.
Г о с п о д ь
І вiчно скаржишся менi ти!
Невже ж тебе задовольнити
Земля нiколи не змогла б?
М е ф i с т о ф е л ь
Нi, Господи! На нiй одне лихе твориться:
Так люди мучаться, що жаль на них дивиться, —
Вже проти них i запал мiй ослаб.
Г о с п о д ь
Ти знаеш Фауста?
М е ф i с т о ф е л ь
Вiн доктор?
Г о с п о д ь
Вiн мiй раб!
М е ф i с т о ф е л ь
Та раб то раб, а служить по-якому?
І iсть, i п'е вiн щось не по-земному.
Його думки, на безум хворi,
Ширяють десь в непевнiй далинi.
То з неба б вiн зiрвав найкращi зорi,
