скачать книгу бесплатно
(тихо до неi)
Прошу пробачення; у вашмостi
Сидять такi вельможнi гостi,
То, може, я собi пiду,
А по обiдi знов зайду.
М а р т а
(вголос)
От тобi, дочко, й даровизна:
Пан за шляхтянку тебе визнав.
М а р г а р и т а
Нi, я собi з простих мiщан,
До мене дуже добрий пан;
Усе це вбрання – не мое.
М е ф i с т о ф е л ь
Нi, крiм вбрання, iще щось е;
І погляд ваш, i ввесь ваш склад!
То можу лишитись? Дуже рад.
М а р т а
То що ж принiс нам любий гiсть?
М е ф i с т о ф е л ь
Гай, гай! Не дуже веселу вiсть!
Не тим би я хотiв послужити:
Ваш чоловiк наказав довго жити.
М а р т а
Помер? Мiй голуб? Бiдна я!
Мiй муж помер! Ой смерть моя!
М а р г а р и т а
Ох, тiтонько, не плачте, ну…
М е ф i с т о ф е л ь
Слухайте ж повiсть оцю сумну!
М а р г а р и т а
Краще зовсiм нi з ким не кохатись,
Нiж пiсля смерти до смертi вбиватись
М е ф i с т о ф е л ь
В радощах горе, i радощi в горi.
М а р т а
То як же вмер вiн, розкажiть!
М е ф i с т о ф е л ь
Вiн при Антонiвськiм соборi
У мiстi Падуi лежить,
Край велелiпноi святинi
Спить вiчним сном у домовинi.
М а р т а
А що ж менi вiн передав?
М е ф i с т о ф е л ь
Та побажання все побожнi:
Вiн триста панахид одправить наказав;
Кишенi ж геть були порожнi.
М а р т а
Як! Нi гостинця? Нi шага?
Таж кожен столярчук щось в торбi зберiга,
Щось для домiвки вiдкладае,
Хоч сам старцюе, голодае.
М е ф i с т о ф е л ь
Мадам, я спочуваю вам;
Та марнотратником не був ваш муж нiколи.
В своiх грiхах вiн каявся вже й сам,
Нещасноi украй зазнавши долi.
М а р г а р и т а
І випаде ж такий талан гiркий!
Молитимусь i я за його упокiй.
М е ф i с т о ф е л ь
Таку дитину чемну й любу
Хоч зараз повести до шлюбу.
М а р г а р и т а
Ох, нi! Це буде не тепер.
М е ф i с т о ф е л ь
Коли не муж, то кавалер
Без краю буде раювати —
Таку красуню милувати.
М а р г а р и т а
Такого не ведеться в нас.
М е ф i с т о ф е л ь
Але трапляеться не раз.
М а р т а
Доказуйте ж!
М е ф i с т о ф е л ь
Так я йому догледiв смертi
Не те щоб на гною – на мервi перетертiй.
Та, як християнин, вiн, каючись, помер.
«Як я клену, сказав, себе тепер,
Що так подавсь знеобачки в дорогу,
Худобу кинувши i жiночку-небогу!
Менi та згадка – гострий нiж.
Коли б менi простила жiнка мила…»
М а р т а
Ой чоловiченьку! Я вже тобi простила!
М е ф i с т о ф е л ь
«Та свiдок Бог! Вона жила грiшнiш!»
М а р т а
Та бреше ж вiн! У смертний час брехати?
М е ф i с т о ф е л ь
Так, це було й по ньому знати,
Що то була вже маячня.
«Недбальство, мовив вiн, моя найменша хиба;
Надбав iй перш дiтей, потому дбав iй хлiба,
Та не було такого дня,
Щоб шмат насущника я з нею з'iв у мирi».
М а р т а
Оце i дяка вся моiй любовi щирiй,
Моiм турботам i трудам?!
М е ф i с т о ф е л ь
Та нi, вiн був такий удячний вам.
«Коли од Мальти, каже, я одплив,
Молився ревно я за жiнку й дiток;
І небеса послали нам пожиток —
У турка наш фрегат галеру захопив,
Ладовану султанськими скарбами.
Одвага високо в цiнi —
Як паювали луп мiж нами, вояками,
Припала дещиця й менi[63 - …Як паювали луп мiж нами, вояками, / Припала дещиця й менi». – Луп – вiйськова здобич.]».
М а р т а
Оттак! То вiн, либонь, той скарб десь закопав?
М е ф i с т о ф е л ь
Гай-гай! Тепер шукайте вiтра в полi!
В Неаполi, гуляючи на волi,
Вiн панночку гарнесеньку спiткав,
І щиро так вони удвох кохались,
Що аж по скiн слiди на нiм зостались[64 - І щиро так вони удвох кохались, / Що аж по скiн слiди на нiм зостались. – Пiсля хрестових походiв по всiй Європi поширився сифiлiс, що називався тодi по-французькому «неаполiтанською хворобою» (mal de Naples).].
М а р т а
Лайдак! Ледачее ледащо!
І в злиднях вiн бахурував!
Рiдних дiтей обкрав нiзащо!
М е ф i с т о ф е л ь
За те ж його й Господь скарав.
Я б, бувши вами, може, з рiк
Додержував як слiд жалоби,
А там уже когось знайшов би до вподоби.
М а р т а
