скачать книгу бесплатно
Лиш слухаю, як вiн навча.
О Гретхен, Гретхен, бiдна ти,
І що вiн мiг в тобi знайти?
ЛІС І ПЕЧЕРА[71 - Написано 1788 р.]
Ф а у с т
(сам)
Високий духу, дав менi ти все,
Усе, чого просив я. Недаремно
Менi явив ти лик свiй пломенистий.
Природу дивну дав менi в удiл,
Дав силу – почувать, зажить ii,
Не подивлять споглядачем холодним,
А глибоко у надра таемничi,
Немов у серце друга, зазирнути.
Ти показав всю безлiч животвору,
Навчив мене вбачать своiх братiв
В водi, в повiтрi, в тихому гаю[72 - Високий духу, дав менi ти все… – Пiд високим духом тут розумiеться Дух Землi, що являвся Фаусту в першiй сценi; його впливу Фауст приписуе свое нове, живе пантеiстичне розумiння природи. Ти показав всю безлiч животвору, / Навчив мене вбачать своiх братiв / В водi, в повiтрi, в тихому гаю. – Згiдно з натурфiлософським ученням Гердера, сприйнятому й розвинутому Гете, «старшi брати людини – тварини». (Зародки еволюцiйноi теорii).].
Коли в бору реве-бушуе буря
І падае стовбур'я дужих сосен,
Ламаючи i тлумлячи сусiдiв, —
Аж хряскотом одгримуе од гiр,
Ведеш мене ти в затишок печери
Й показуеш менi мене самого —
Якi дива таяться в мене в грудях.
А як засяе мiсяць-бiлозiр —
Лелiють в блиску лагiднiм навколо,
На брилах скель i у гiллi вологiм,
Часiв прадавнiх постатi срiблистi, —
І м'якша пал суворий споглядання.
Ох, для людей нiщо не досконале,
Вже бачу я. Ти дав менi в цiм щастi,
Що до богiв мене все ближче зносить,
Супутника, що став вже необхiдним,
Хоч вiн зухвало й холодно знижае
Мене в моiх очах i обертае
Одним слiвцем твоi дари у н?вець.
Роздмухуе в менi вiн ярий пломiнь
До видива прекрасного того.
Я рвуся од жаги до насолоди,
І в насолодi я жаги жадаю.
М е ф i с т о ф е л ь
(приходить)
І хто таки кумедно так живе?
Чи скоро вже тобi це все обридне!
Раз спробувать – воно iще догiдне,
А там розшукуй щось нове.
Ф а у с т
Ти знов завзявсь нагнати нуду?
Чи бiльше нiчого робить?
М е ф i с т о ф е л ь
Ну, ну, не буду бiльш, не буду,
Бо ти ладен вже бучу збить.
Рiзку, тяжку, примхливу маеш вдачу.
Розстанемось – то небагато втрачу.
Кручусь-верчусь для тебе день при днi,
А що тобi у лад, що нi —
Того тобi по носу не побачу.
Ф а у с т
Ти що ж, за витiвки всi злi
Од мене й дяки ще б хотiв?
М е ф i с т о ф е л ь
А як, злиденний син землi,
Без мене б ти i животiв?
Чи ж од уяви злоi тлi
Я не зцiлив твоiх чуттiв?
Коли б не я, ти взагалi
Вже в безвiсть був би полетiв!
Чого ж отут, в тiснiй печернiй щiлi
Сидиш, мов пугач на могилi?
Забивсь у вогку мшедь, у скель ослизлу цвiль,
І, наче жаба, смокчеш щось вiдтiль…
Аж смiх бере од цих химер.
Нi, доктор ще в тобi не вмер.
Ф а у с т
Чи знаеш ти, яку снагу живущу
Вiдчув я тут, зайшовши в дику пущу?
Коли б ти тiльки мiг збагнуть,
То ти менi, як чорт, позаздрив би, мабуть.
М е ф i с т о ф е л ь
Розкошi неземнi, божистi! —
Лежать вночi десь на скалi росистiй,
І землю, й небо яро обiймати,
Себе до Бога гордо пiдiймати,
До надр землi пустить чуттiв корiння,
Вмiстить в собi всiх шести днiв творiння,
Утiхами незнаними упиться,
В любовнiм захватi в природi всiй розлиться,
Земних позбувшись тягарiв,
І ввесь небесний цей порив
(робить соромiцький жест)
Ось цим, пробачте, завершиться,
Ф а у с т
Бодай тебе!
М е ф i с т о ф е л ь
Не до смаку те диво?
Бодайкаеш ти надто соромливо!
Од того в'януть всi невиннi ушi,
До чого прагнуть всi невиннi душi.
Я не хотiв тобi заборонити
Себе самого часом одурити, —
Та в тебе ж витримки не гурт.
Я бачу, ти от-от схибнешся
І знов знеобачки зiрвешся
В жахних марiнь шалений нурт.
Облиш це все! А там твоя кохана
Десь сохне-в'яне од нуд?,
Все виглядае милодана,
Що покохала назавжди…
Любов'ю перш так яросно бурлив ти,
Як бистрень навеснi, в час танення снiгiв.
Любов iй в серце перелив ти,
І струмiнь твiй iзмеженiв.
Нiж тут лiсним царем бродити
По диких нетрях навмання,
Вертайся те дiвча-бiдня
За всю любов нагородити.
Помалу-малу йде iй день;
Стоiть край вiкна, зорить в неба муть,
Де хмари хмурi над муром пливуть…
«Чому я не пташка?» – iй тiльки й пiсень
І день i нiч, i нiч i день…
То звеселiе, то хмурнiе знов,
То вдариться у плач,
То нiби вщухне… От бач,
Яка там любов!
Ф а у с т
Змiя! Змiя!
М е ф i с т о ф е л ь
(до себе)
Таки тебе впiймаю я!
Ф а у с т
Не спокушай, не говори
І рани в серцi не ятри!
Не розпаляй в душi безумнiй хотi
До яроi, незайманоi плотi.
М е ф i с т о ф е л ь
Вона гада, що ти ii забув уже…
Тобi ж, здаеться, байдуже.
Ф а у с т
І вдалинi я все близький iй буду,
ii повiк не кину, не забуду.
Я заздрю й на розп'ятого Христа,
Коли його торкнуть ii уста.
М е ф i с т о ф е л ь
Бува й менi, що аж жижки трясуться
До сарн-близнят, що мiж лiлей пасуться[73 - Бува й менi, що аж жижки трясуться / До сарн-близнят, що мiж лiлей пасуться. – Образ жiночих грудей, запозичений з Соломоновоi «Пiснi пiсень».].
Ф а у с т
Геть, звiднику!
М е ф i с т о ф е л ь
Ну лайсь, нехай i так; про мене!
Створивши хлопця й дiвку, Бог
Докупи тут же звiв обох,
Щоб сповнили покликання священне.
Тяжка бiда менi з тобою!
Та я ж до милоi покою,
А не на смерть тебе веду.
