скачать книгу бесплатно
Хлоп’ята крикнули, та Лемех тiльки
Махнув рукою. Вiн, мов труп, стояв
Блiдий, недвижний, лук i стрiли впали
На землю.
«Що вам, що вам, дiду Лемех?»
Защебетали дiти, але дiд
Ледве промовив стиха: «Що сказав
Отой дикун?»
«Сказав, що вiн е Каiн,
Ваш прадiд».
«Каiн? То не може бути!
Мiй прадiд Каiн! Дiти! Се ж було б
Страшне нещастя, сли б була се правда!
Глядiть лиш, де вiн, що з ним?»
«Вiн упав
Отам близ кедра й лежить спокiйно».
«Ходiм до нього! Може, вiн живий!
О Боже, хорони мене вiд того лиха,
Щоб Каiнову кров я мав пролити!»
І, спотикаючись, тремтячи весь,
Дiд Лемех рушив, а за ним юрбою
Ішли хлоп’ята. Хоч слiпий, вiн прямо
Ішов туди, куди пустив стрiлу,
Аж поки не спiткнувся i не впав
На трупа Каiна.
«Се вiн! Се вiн! —
Мов божевiльний, скрикнув Лемех. – Дiти,
Пропали ми, пропав увесь наш рiд
На вiки вiчнi! Каiн смерть приняв
Із моiх рук! Бiжiть, зовiть батькiв,
Зовiть усiх сюди!»
І поки дiти
Побiгли по батькiв, дiд Лемех сiв
При трупi й, доторкаючись рукою
Лиця його й прострiлених грудей,
Завiв, мов над колискою дитини,
Тремтячим голосом старезну пiсню[116 - Джерело пiснi Лемеха – бiблiйна хвалебна промова про виконання кровноi помсти (Бут. 4:18—24).]:
«Слухай, Цiлля[117 - Цiлля (Цiлла) – одна з двох дружин Ламеха, мати Тувалкаiна та Ноеми (Бут. 4:19).], слухай, Ада[118 - Ада – одна з дружин Ламеха, яка народила йому Іявала та Іювала (Бут. 4:19).],
Дому мойого вiдрада,
Каже Божий глас:
Хто над Лемехом глумиться,
На нiм Лемех буде мститься
За раз – сiм раз.
А хто Каiнiв убiйця,
То на тiм сам Бог помститься
Сiмдесят сiм раз».
Раз по раз, мов безумний, вiн спiвав
Сю пiсню. Вже зiйшлось усе село
На вiсть тривожну. Всi широким кругом
І трупа, i убiйцю обступили.
Вкiнцi немов прокинувся дiд Лемех
І, голову пiдвiвши, наче сонний,
Промовив: «Що, чи е тут хто при мнi?»
«Ми всi тут, дiду!» – загула громада.
«Так плачте, дiти! Се наш предок Каiн,
Проклятий Богом за убiйство брата
І семикрат проклятий ще за те,
Що наблизивсь до нашоi оселi
І смерть приняв iз моiх рук! Та смерть
На нас прокляття Боже навела
І пiмсту на дiтей i внукiв ваших!
Тож плачте, дiти! Плачте над собою!
А сього трупа, се прокляте тiло,
Не доторкаючись, похоронiть,
Щоб свiту Божого вiн не поганив,
Щоби на нього сонце не глядiло,
Щоб звiр, його наiвшись, не сказився
І птиця, наклювавшись, не здихала!
Зносiть камiння i, немов собаку,
Прикиньте ним його, пiском засипте
І обсадiть тернами! Най повiк
Прокляте буде мiсце, де полiг вiн!»
І кинулась громада з диким криком
І стогоном прикидувать камiнням
Мерця. А вiн лежав, немов дитя,
Вколисане до сну, простягши руки,
З лицем спокiйним, ясним, на котрому,
Здавалось, i по смертi тлiла ще
Несказана утiха i любов.
Та швидко купою камiння труп
Покрився; кинений iзблизька камiнь
Розбив всю чашку, сплющив до землi,
Похоронив навiки пiд собою.
Похорон
Поема
І
Велика зала свiтлом вся залита.
Горять лампи й ряснii жирандолi,
І повiнь iскор, наче стежка бита,
У дзеркалах великих ллеться долi.
Там на галерii музика грае,
Гримить, то плаче, мов дитина в полi.
Посеред зали стiл довжезний сяе
Вiд срiбла, скла й точеного кришталю,
І довгий ряд букетiв роздiляе,
Мов скиба iз смарагдiв i коралю,
Вподовж його снiжисто-бiле поле.
Вельможне панство заповнило залю:
Блиск туалет аж слiпить око кволе;
Горять алмази, чути шелест шовку,
А блиск очей красунь аж серце коле.
Мов п’яний, зiр блукае: тут головку
Чудову схопить, там лице марсове,
Там снiжно-бiлу шийку. Без умовку
Розмова ллеться, клекотить чудове
Гудiння, де сотки шумних привiтань,
Солодкi шепти, срiбний смiх, перлове
Признання, град уриваних запитань
Мiшаеться, витворюе вражiння
Живоi маси, де з турбот i скитань
Втишаеться душа, щеза сумлiння,
Все одиничне тае, пропадае,
Живе лиш тлум, гуртове сотворiння.
Ось панство звiльна при столi сiдае.
Довжезний ряд – по черзi, чорнi фраки
Й цвiтистi строi. Тихо доглядае
Порядку служба; думав би, що таки
Сам з себе кождий там сiв, де належить
За честь, лiта й службовii вiдзнаки.
Почався бенкет. Шумно! Не бентежить
Нiкого з тих шести соток iзбранних
Нiяке горе, шляху iх не стежить
Нiякий ворог, в ясних блисках ранних,
У пурпуровiм сяйвi перед ними
Весь свiт. Нема убогих, безталанних!
Так дзвiнко тi смiються херувими
У модних сукнях! Щиро так жартують
Пани створiння! Мов солодкi рими
Складаються в гармонiю, римують
Розмови, й брязкiт срiбноi посуди,
І колiр вин, що в келихах шумують.
Свобода тут пiдносить кождi груди,
І радiстю палають кождi очi,
І гордощами, що минули труди,
Що день настав пiсля страшноi ночi!
Здобута величезная побiда,
Не зможе вже пiднятись i не схоче
Грiзна рука розбитого сусiда.
II
І я сидiв на бенкетi мiж ними,
Та не було в мойому серцi тону
Веселости й свободи нi краплини.
Мов Юда той серед Синедрiону,
Котрому вiн Христа продав на муки[119 - …Мов Юда той серед Синедрiону, Котрому вiн Христа продав на муки… – Юда Іскарiот – один з дванадцяти апостолiв, iхнiй скарбник, що зрадив Ісуса Христа, видавши його (за винагороду в тридцять срiбнякiв – цiну раба) Синедрiону – Верховному суду та урядовi юдеiв у складi сiмдесяти старiйшин, первосвященикiв (садукеiв) та законовчителiв (фарисеiв) на чолi з головним первосвящеником Каяфою. У переносному значеннi Юда – символ зрадника, боговiдступника загалом.],
Так я сидiв на бенкетi отсьому.
І я, всмiхаючись, стискав тi руки,
Щойно з крови братiв моiх обмитi,
І ссали грудь мою iдкi гадюки.
Блискучi дами, радощами ситi,
Глядiли то цiкаво, то згiрдливо
На мене й усмiхи душили скритi.
А я, хоч серце рвалося, лiниво,
Спокiйно поводив по них очима
І усмiхавсь – щасливо чи сонливо.
Музика грае… В моiм мозку блима
Якийсь там огник, спомин незабутий,
І враз вiн рiзко заскрипiв дверима,
І рiй якийсь ввiрвавсь кровавий, лютий,
І крик пiднявся, плач i зубний скрегiт:
«Ти зрадник! Зрадник! Зрадив люд закутий».
