скачать книгу бесплатно
До Бога не доходить. Сам я винен,
Що небо не вiдповiда менi!
Колись було iнакше, та пропало!
Нехай i так. Та ось що я зроблю!
Є прецiнь вихiд десь у тiй стiнi,
Куди прогнав Бог батька мого з раю.
Там, кажуть, ангел з огняним мечем
Стоiть на вартi. Що ж, нехай стоiть!
Нехай уб’е мене, менi байдуже.
Не вб’е – то впаду перед ним на землю,
І доти в поросi, немов черв’як,
Там витись буду i молитись буду,
Кричати буду i ридати буду,
Аж доки просьби не сповнить моеi».
І сквапно, нетерпливо рушив в путь
Поуз стiни. Вiн думав: вхiд десь близько.
Та день минув, i чорна нiч минула,
Ще день, ще нiч, i ще, i ще, i ще —
Стiна тяглась мов в безконечну даль
І з пiвдня сонце крила перед ним,
А входу як не видно, так не видно.
Та Каiн вже не пiддававсь розпуцi,
Не кляв, не рвався. Чув вiн, як зневiр’я,
Мов та гiена, здалека кружило
Вкруг нього й дух морозило йому.
Та вiн усеi сили добував
І гнав сю темну змору геть вiд себе,
І йшов, i йшов.
Аж разом – вид новий:
Серед пустинi височенна, остра
Гора. Облитий свiтлом сонця, шпиль
Купаеться в небесному блакитi
І шоломом iскриться ледяним,
Аж слiпить очi. Нижче голi скали
Пошарпанi стирчать, неначе зуби
Грiзного звiра, що пожерти хоче
На небi сонце. Нижче полонини
Сiро-зеленi, а ще нижче лiс —
Могучий, дикий бiр тоне в туманi.
Спинився Каiн. Рiй нових думок
Сей вид в душi його збудив.
«Мабуть, —
Подумав вiн, – не годен я дiйти
До райських брам i око в око стати
Супроти ангела, з ним говорить!
Мабуть, для мене замурована
Ся брама. Добре! Я просить не буду,
А сам вiзьму сю ласку. Ось гора,
Вершком своiм запевно таки вища,
Нiж ся стiна. Пiду на той вершок
І вiдтам рай побачу, заспокою
Тоту жадобу, що в душi кипить!»
І, не роздумуючи довго, рушив
В нову дорогу. Весь той труд, що досi
Зазнав вiн, був нiчим супроти сеi
Вандрiвки. Бачилось, що та гора
Зiбрала всi завади й перешкоди,
Щоб зупинить його: потоки бистрi,
Лiси непроходимi, темнi звори,
Яри бездоннi i холоднi мряки.
Лиш звiльна, важко дишучи, увесь
Облитий потом, пробирався Каiн
Все вище вгору. Чим палкiше рвались
Його бажання вверх, тим тяжчою
Була його дорога, немiчнiшим
Все тiло, бiльший сум лягав на душу.
В пiвсумерку бродив вiн день за днем;
Вiдвiчний лiс шумiв над ним тужливо,
Або стогнав, i плакав, i ревiв,
Вiтрами битий. Лиш чуттям одним
Кермуючись, блудив по ньому Каiн
І дерся все туди, де найстрiмкiшi
Здвигались стiни. Ось скiнчився лiс,
Та не скiнчилась Каiнова мука.
Його зустрiли низькi та розлогi
Повзучi корчi косодеревини
Та ялiвцiв колючих. Мов з води
В огонь попав вiн: колючки густi
Що крок йому впивалися у тiло,
Корiння, мов гадюки, нiг чiплялось
І сонце холодно свiтило з неба,
Немов з наругою згори глядiло
На сю безплодну муку.
Але Каiн
Не зупинивсь. Адже ж вершок гори
В магiчнiм блиску перед ним яснiв,
Манив його! Хоч весь пiдпливший кров’ю,
Посiчений, пошпиганий, подертий.
Вiн перебув i ту страшну дорогу,
І легше вiдiтхнув на полонинi.
Край джерела, що в зворi журкотiло,
Упав вiн, вiдпочив, потiм обмив
Все тiло у його водi погожiй.
Тут й папороть солодкая росла
На обривi скальному; накопав
Їi корiння i, ополоскавши
В водi, поiв, а решту про запас
Сховав. Отак перепочивши день,
Пустився далi. Ховзаються ноги
По мху твердiм, натужуються жили,
Повiтря ллесь у знемощiлу грудь,
Мов олово холодне, огнянii
Колеса крутяться перед очима,
І вiтер чимраз дужчий, холоднiший
Проймае. Наче муравель, повзе
Угору Каiн, ба, ще й муравлю
Завидуе: йому байдуже вiтер,
Байдуже обриви стрiмкi й ховзькi,
Байдуже втома!
Ось убога, сiра
Минулась зелень – всюди голi скали,
Мертвi, грiзнi. Життя тут нi слiду,
Лиш вiтер свище та орел часом
Скиглить та шарпае свою добичу.
Тут кождий крок хибний – нехибна смерть.
Тут смерть на кождiм кроцi розставляе
Сто вартових, захланних на добичу:
І дощ, i снiг, i вiтер, сонця блиск,
Орли й камiння – все тут з нею в змовi.
Аж ось одного дня – вже вечорiло,
Як Каiн став на самому вершку —
Скелет нужденний, ранами покритий,
Продроглий весь i ледве що живий.
Останнiх сил добувши, став на голiм
Ледi. Куйовдили вiтри могучi
Його волосся, рвали драну одiж,
І кров морозили у жилах. Каiн
Не чув нiчого, весь остаток сили,
Всю душу вiн зосередив в очах
І очi тi послав у даль безмiрну,
Туди, де в пурпуровому промiннi
Купавсь величний, ясний «город божий».
І що ж побачив в ньому?
Пусто скрiзь,
Лиш дерева самотнi сумовито
Шепочуть листям та квiтки чудовi
Хитаються на стеблах. А крiм них,
Анi душi живоi, анi звука.
Та нi! Посеред раю, на майданi
Два дерева найвищi, найпишнiшi.
О, Каiн добре знав тi дерева
Із оповiдань батька! Се направо —
То дерево життя: небесний грiм
Вершок його розтрiскав, розколов
Весь пень його до самоi землi,
Та не убив його живоi сили!
Воно росте, пускае гiлля вшир,
Пускае пасиння нове довкола!
А те налiво – дерево знання
Добра i зла. Пiд ним клубиться гад,
А на гiлках його багато плоду
Понависало. Плiд той так блищить,
Манить, яснiе, душу рве до себе!
Та ось повiяв вiтер, i, мов град,
Посипались плоди отi на землю
І всi вiдразу попелом розсiлись,
Огнем розприсли, розлились смолою!
І бачить Каiн далi: в млi рожевiй
Щось зароiлось легке, прозiрчасте,
Мов комашня. Придивлюесь – се люди!
Се тисячi людей i мiлiони,
Мов пил, вiтрами звiяний, кружаться,
І тягнуть, тягнуть походом безмiрним.
І всi круг дерева знання товпляться,
Всi рвуться, топчуться, падуть, встають
І шарпаються вгору, щоб захопить
Хоч плiд один, хоч кисличку одну
Із дерева знання. Потоки крови
І море слiз значать iх путь – дарма!
Що хтось укусить того плоду, тому
Вiн попелом розсиплеться в устах,
Огнем пекучим бухне. А вкусивши
Отого плоду, кождий ще лютiший
Стае, озвiрюеться на весь свiт,
Мордуе, рiже та куе в кайдани,
Валить i ломить те, що другий ставив,
Палить, руйнуе – просто божевiльнi!
А дерево життя стоiть та тужить:
Нiхто не рвесь до нього! На йому
Плодiв немного, з виду не блискучих,
Захованих мiж листям та тернами,
Тож i не ласиться нiхто на них.
А як часом, вiдбившись вiд юрби,
До нього хто навернесь, покуштуе
