скачать книгу бесплатно
Могучий зарiд iх у кождiм серцi
Живе, лиш виплекать, зростить його —
І розiв’есь! Значить, i джерело
Життя ми маем в собi, i не треба
Нам в рай тиснутись, щоб його дiстати!
О Боже мiй! Невже ж се може бути?
Невже ж ти тiльки жартував, як батько
З дiтьми жартуе, в той час, як iз раю
Нас виганяв, а сам у серце нам
Вложив той рай i дав нам на дорогу?»
В тiй хвилi Каiн наче просiяв,
Чудовий супокiй розлився враз
В його душi. Забулись всi страждання!
І сонце грiло, i земля яснiла,
Вся в золото й рожевий блиск повита,
Мов дiвчина, що з купелi виходить.
На хвилю, оп’янiлий щастям тим,
Вiн стратив пам’ять, i за грудь рукою
Хапавсь, i сам собi не вiрив.
«Боже!
Невже се правда? Навiть в моiм серцi,
Гнилiм, побитiм i закаменiлiм,
Живе ще, розвиваесь i цвiте
Те райське сiм’я, та свята любов!
О так! Я чую се! Тепер, по довгих
Лiтах прокляття, я вiдроджуюсь
І оживаю! Наче крига леду,
Так присла в серцi моему ненависть.
Менi так дуже жаль усiх людей
Тих бiдних, заслiплених! Я iх так
Люблю з iх слiпотою й лютим горем,
З iх поривами до добра! Страшнi,
Могучi ти покуси iм, о Боже,
Порозставляв в дорозi, а слабою
Натуру iх вчинив! Отее мiзерне
Знання, котре, мов iскорку, хоронять
І роздувають – що iм з нього! Тьма
І загадка сидить при нiм на стражi.
А ту дорогу, що веде до серця,
До щироi любови, другий звiр
Загородив – химера бистрокрила,
Котра манить i найяснiшу правду
У привид, у ману пусту змiняе.
І мечуться вони, мов лист сухий
В осiннiм вiтрi, – рiжуть, i мордують
Однi других лютiше звiрiв лютих,
І риються в землi, до неба рвуться,
Пливуть по морю – в небi чи за морем
Шукають раю, щастя, супокою,
Шукають того, що лиш в серцi своiм,
В любвi взаiмнiй можуть iзнайти!
«І що ж, хiба ж повiк iм так блудити?
Хiба ж нiколи не найдуть вони
Дороги прямоi? Хiба ж надармо
Їм дане те бажання невсипуще?
Нi, жити хочесь кождому! І кождий
На те i розум мае, щоб життя
Вiд смерти вiдрiзнити. І коли
Йому вказать дорогу до життя,
То, певно, не пiде на стежку смерти.
Так я ж отсю дорогу iм покажу!
Я, прадiд iх, вiдслоню правду iм,
Тяжким терпiнням вiковим здобуту.
Пригорну iх до серця i навчу
Любить себе взаiмно, занехати
Роздорiв, сварiв, здирства i убiйства.
Я, перший вбiйця, викуплю свiй грiх
Тим, що вiдверну всiх людей вiд вбiйства.
О люди, дiти, внуки, сиротята!
Покиньте плакати по стратi раю!
Я вам його несу! Несу ту мудрiсть,
Котра поможе вам його здобути,
У власних серцях рай новий створити!»
Так думав Каiн i поспiшним ходом,
Із серцем, повним туги до людей,
Невигаслоi теплоi любови,
Прямуе до села, i спотикаесь,
Скупить хвилини дух перевести.
Щоб тiльки швидше! Б’есь старее серце,
Трiпочеться, мов пташка. Наче вихор,
Старi, давно забутii згадки
Зворушились, коли з-за горбика,
Мов синя хмарка, показався дим
Із людськоi оселi. Мов дитя,
Щодуху вiн на горбик вибiг, став
І довго-довго видом тим впивався,
Що розстелився перед ним, – сто раз
Милiший, нiж недавнiй привид раю.
Пишний крайобраз! В глибинi його
Велике озеро, мов лазурове
Хрустальне дзеркало, що вдалi десь
Зливаесь з небом. Береги, в розкiшну,
Багату зелень прибранi, далеко
Повскакували в воду рукавами,
Полощуться та приглядаються
Собi у тихiм дзеркалi глибокiм.
А ближче сугорби, покритi лiсом,
Немов вiнком могучим вiддiлили
Той тихий кут вiд решти свiту.
Глянь!
Там в тихiм заливi, не дуже близько
Вiд берега, мов стадо каченят,
Село розсiлось. На палях товстих,
Повбиваних в дно озера, стоять
Низькi хатки, покритi тростиною,
З пiддашками й широкими кладками,
Дим куриться iз стрiх. Жiнки в хатах
Перекликаються. По озерi,
Мов павуки, снують човни легенькi —
То рибаки великi сiтi тягнуть,
Кричать, гребуть веслами та до сонця
Поблискують зубцями спис спижевих.
А супроти села на узбережжi
Майдан широкий, а на нiм не пчоли
Роем гуляють, не чмелi гудуть —
То молодiж сiльська гуляе. В сонцi
Вилискуеться голе, смагле тiло,
Лунають срiбнi голоси, легенький
Вiтрець волосся чорне розвiвае.
Однi навзаводи бiжать, а другi
Крутii танцi водять, тi збирають
Блискучi раковини над водою,
Тамтi великий натягають лук
І до мети стрiляють, деякi ж
Старого дiда обступили, що
Сидить на каменi, бряжчить на струнах
І щось спiвае.
Все те Каiн бачив,
Мов на долонi, плакав i смiявся
Із радости. Вiн так давно не бачив
Людей! І вид iх мирного життя,
Їх праць, забав i розривок щоденних
Таким йому чудово гарним видавсь,
Що, причарований, вiн став на мiсцi,
Глядiв i оком не змигнув, впивався
Тим видом, мов найбiльшим щастям земним.
Втiм крик зробився мiж дiтьми: у лука
Струна порвалась. «Дiду, дiду Лемех[115 - Лемех (Ламех) – старозаповiтний персонаж, нащадок Каiна, син Мафусала, батько Іявала, Іювала, Тувалкаiна та Ноема. Мав двох дружин – Аду i Цiллю.],
Направте лук!» І дiд покинув грати,
І лук узяв, руками пильно щупав
З усiх бокiв, махаючи при тiм
Похиленою головою. Каiн
Вiдразу догадавсь, що вiн слiпий.
Ось виняв вiн з-за пазухи струну
І на роговий лук нап’яв i брязнув
По нiй. Мов ластiвка, зацвiркотала
Струна, i щось немов вступило в дiда.
«Ех, дiти! – скрикнув вiн i з мiсця встав. —
Старий я став, слiпий, а ще готов
Помiрятися з вами при стрiльбi».
«Го-го, дiд Лемех до стрiли бересь! —
Загомонiли хлопцi. – Браво, дiду!
Давайте з нами до мети стрiляти!»
«Де ж та мета? Ведiть мене туди,
Де стаете!»
В тiй хвилi тi, що бiгли,
Побачили, як Каiн наближався
На край майдану.
«Горе! Хтось чужий
Іде! Розбiйник! Лiсовий дикун!
Рятуйте, дiду!»
І, немов курчата
Вiд яструба, вони до дiда збiглись.
Дрогнув дiд Лемех.
«Де е той дикун?» —
Спитав суворо.
«Із-за кедра вийшов!
До нас iде!»
І Лемех анi слова
Не мовив бiльш, на лук нову стрiлу
Уклав i вистрiлив.
«Стiй, Лемех, стiй! —
Роздався голос. – Я твiй прадiд Каiн!»
Та в тiй же хвилi острая стрiла
Йому попала прямо в серце. Скочив
Угору Каiн i лицем на землю
Упав, аж вiстря вилiзло плечима,
А руки судорожно в землю врились
І задубiли так.
«Гура, дiд Лемех!» —
