скачать книгу бесплатно
Пiддався нам знов добровiльно.
Що всiх непокiрних ми витяли впень,
Се добре, та е се пiвдiла лишень, —
А друге почнiмо в сiй хвили.
Зробiм, щоб пiзнали безглуздий свiй гнiв,
В нас бачили своiх природних панiв,
Щоб нас шанували й любили.
Канчук, конфiската, вiдбирання прав,
Гнiт, здирство, усе те, що раяв пан граф, —
Тепер се е анахронiзми;
Хосен з них непевний, а певний скандал.
Що скаже Європа? Перед трибунал
Історii станем якi ж ми?
Се, панство кохане, не фрази пустi:
Усе для нас мусять лишиться святi
Традицii нашого роду.
Як згодяться буки, жандарми, раби
І той наш величний девiз боротьби:
«За нашу i вашу свободу»?
Тепер органiчноi працi пора!
Хай згине шляхетська натура стара,
Шляхетське недбальство й неробство!
Полiтика наша така мае буть,
Щоб землю i серце народу здобуть,
Uobywatelic to chlopstwo[128 - З цього мужицтва зробити громадян (польськ.). – Упоряд.].
На економiчному полi в сих днях,
У банках, щадницях, спiлках, копальнях
Чекае нас праця подвiйна;
У моiм умi вже малюеться враз
Широка, багата, спасенна для нас
Полiтика iнвестицiйна.
Кiнчу. О, коби було слово мое,
Мов дзвiн, що заснути вночi не дае
І геть градовi жене хмари!
Щоб страх розiгнало ще свiжий отсей
І пристрасти бiльма зняло нам з очей,
Прогнало минувшини мари!
Вже ж певно, що скаже громада, те й я
Робитиму, хоч би розвага моя
В тiм бачила злочин i згубу, —
Тож я пiднiмаю свiй голос отсе:
Вважайте, панове, на все, а над все
На нашу батькiвщину любу!»
Музики грiм. Лиш дехто кине бравом.
Панове кривляться. В громадi тiй
Не в тонi якось бути лiбералом.
Барон, свое сказавши, сiв як стiй.
Вiн змучився, зопрiв, розчервонiвся,
Мовби пробiг через рiзковий стрiй.
Князь задзвонив, i шум успокоiвся,
І промовлять пiднявся генерал,
Що в бою чести й сорому наiвся.
Старий рубака. Бойовий сигнал
Для нього був, мов для коня острога,
Але стратегii нi в зуб не знав.
У небезпецi знав лиш шаблю й Бога,
Страх смерти був зовсiм йому чужим.
«Честь або смерть! Все простая дорога!»
Се був девiз його. Крутих стежин,
Побiди без найбiльшого зусилля
Не знав, дипломатичних крутанин
Ненавидiв. Бiй був йому весiлля,
Найвища проба мужеських чеснот. —
Життя й людей цiнив вiн лиш вiдсiля.
Почав, вином прополоскавши рот.
VIII
«Коли по битвi коло Саламiни[129 - Битва коло Саламiни – морська битва грекiв iз персами, що вiдбулася у вереснi 480 р. до Р. Х. в Егейському морi, у вузькiй протоцi бiля м. Саламiна, i завершилася перемогою 310 грецьких кораблiв пiд проводом спартанця Еврiбiяда (за планом Фемiстокла) над переважними силами перського флоту.]
Щасливi греки почали шукати,
Хто з них найбiльше заслуживсь Елладi,
Кому би першу надгороду дати,
То по глибокiй, мудрiй застановi
Рiшили: кождий так боровся смiло,
Таким палав чуттям патрiотичним,
Всю силу й душу клав у спiльне дiло,
Що надгороди першоi нiкому
Народ признать не може й не бажае.
Бо надгороди тоi справедливо
Сам себе кождий гiдним уважае.
От так i в нашiм тiм остатнiм бою,
Коли вже ворог бив без застанови
Не в армiю, не в вежi, анi в мури,
А в нашого iсновання основи,
Коли здавалось, що на нас повстали
Не люди, але всi живла природи,
Земля, повiтря, i вода, i скали,
Що вже остатнiй нам кiнець приходить, —
В тiм бою кождий з нас стояв так твердо
І сили й ум сплiтав в одно огниво, —
Що надгороду дать комусь одному
Було б несправедливо й неможливо.
Най кождий сам собi таку признае,
Якоi варт перед самим собою.
А другу надгороду тим признаймо,
Що головами полягли у бою,
На третю надгороду, панство любе,
Є тут аж два мiж нами кандидати:
Заслуги iх усiм вам добре звiснi,
Тож розсудiть, кому ii признати.
Один в момент найтяжчоi зневiри,
Коли топiр уже блищав над нами
І, бачилось, нема для нас рятунку,
З бiди нас вивiв хитрими словами.
Не вiйськовою штукою, не жаром
Чуття на подвиг вiн пiдняв громаду,
А вороговi труту влив у душу,
Його спокусив на вiдступство й зраду.
Се правда, ворог сяк чи так побитий,
Ми сяк чи так втекли вiд згуби й шкоди, —
Та я мiркую, що гнила побiда
Хiба гнилоi варта надгороди».
Мiж панством шум. Всi лиця простяглися.
Князь кинувся, мов голий у кропивi.
Та генерал немов того й не бачив
І далi лив слова медоточивi.
«А другий кандидат – той, що недавно
На нас провадив армiю ворожу,
Топтав, i бив, i гнав нас без пощади,
І впер нас у залiзну огорожу;
Той сам, що нас притис на край загуби,
В остатнiй хвилi вiдмiнив свiй намiр,
До нас пристав, нам видав сили й плани
Противникiв i став для нас як шамiр,
Як камiнь той чудовий, що вiд нього
Склянi й залiзнi прискаються стiни,
Додав нам духу, насталив нам руки
І вивiв нас iз згуби i руiни.
На трупах тих, що вчора звав братами,
Плебей здвигнув трiумф аристокрацii;
Свою вину змазав вiн морем крови, —
Взiр дивноi, страшноi абнегацii.
Не входжу в намiри його – хай судить
Їх Бог! Його ж страшне, велике дiло
Придавлюе мене своiм розмiром, —
Йому признаймо надгороду смiло!»
Грiм оплескiв. Гучнi, скаженi брава.
Всi встали. Генерал пугар подвiйний
У руки взяв, до мене наблизився
І так сказав – блiдий та супокiйний:
«Ну, пане Мирон, ви е наш спаситель,
За те вiд нас вам слава i подяка.
Ще хвилечку заждiть, хай щире слово
Вам висловить старий, тупий рубака.
Ви демократ, плебей i консеквентне
Робили те, що мусили, мiй друже.
Ви пiдняли на нас народ розжертий, —
Як ворога я поважав вас дуже.
Як зрадили свою ви рiдну справу,
Як перейшли до тих, що хоч приймають
Услугу вашу, але вам чужii
І рiвним вас нiколи не признають —
Тодi для мене вмерли ви, мiй пане,
Сплили, мов гук нестрiйного акорду;
Ми визискали вас, та нинi маем
Для вас лишень обридження й погорду.
Не вiрте усмiхам i комплiментам!
Для нас ви ворог, зрадник i простак.
Не ждiть, щоб я свою подав вам руку!
А се здоров’я ваше п’ю ось так!»
І о помiст пугар з усеi сили
Вiн кинув, i пугар лиш бренькнув раз
