скачать книгу бесплатно
(На лицi князевiм тут
Іронiчний усмiх мигнув,
І вiн зараз в iнший кут
В своiй мовi лука вигнув.)
«Я, панове, дипломат,
Що по бою лiчить страти.
Лiчить зиски, щоб завдати
Вороговi крайнiй мат.
Те, що ми здобули в бою,
Се побiди перша часть;
Тiльки праця головою
Перемогу всю нам дасть.
Трупи… кров… ну, слава – все
Виглядае сiро, буро.
Що за плiд се принесе?
Нумо думать pro futuro![123 - Про майбутне (лат.). – Упоряд.]
Хто нам вкаже ясний шлях,
Як держать в руках здобуте
І приборкать плем’я люте,
Не б’ючись з ним по полях,
Без пожежi, крови, сварiв,
А спокiйно й певно, той
Варт найвищих лаврiв, дарiв,
Той найбiльший з нас герой».
Музики грiм. І оплески, i брава…
Та князь на них уваги не звертав, —
Вiн знав, що варта в тiй громадi слава.
По хвилi граф помалу з мiсця встав,
О склянку брязнув i князю вклонився,
Вiд нього дозвiл рiч держать дiстав.
Гладкий, здоровий, вiн вiдсторонився,
Щоб рухатись свобiдно, наче слон,
Що серед сойму звiрiв опинився.
Почав. Рiзкий, твердий його був тон.
VI
«Що тут довго мiркувати?
Чи мiркуе той, хто мусить
З диким звiром воювати?
Б’е i дусить.
Дав нам Бог минути смерти,
Непокiрних дав побити, —
А що з рештою робити?
Тiльки дерти.
Всякий спосiб тут придалий:
Сила слова i жандарма,
Щоби тлум отой зухвалий
Гнути в ярма.
Перша рiч – щоб був вiн голий!
З бруду, голоду, хробацтва
Щоб не вибився нiколи
І з жебрацтва.
Друга рiч – щоб був вiн темний,
Знав, що думать – смiшно й пiдло,
Що вiн раб, хробак той земний,
Панське бидло.
Третя рiч – щоб був безличний,
Дав собi плювати в морду,
Знав, що всi для нього мають
Лиш погорду.
Хлопську як зiгнеш натуру?
Гладь смирнiших i бiднiших,
Щоб з багатших i бутнiших
Дерти шкуру.
А тим псюкам, недоукам,
Що хтять люд пiдняти к собi, —
Куку в руку або буком
Бух по лобi!
А тi школи, вiдки вийшла
Лютих псiв на нас когорта,
Всiх докторiв, професорiв —
Геть до чорта!
Тi газети, що до бунту
Пiднiмали люд той клятий —
Видушити, зруйнувати
Всi до шпунту.
Тi спiлки, крами i каси,
Зсипи, читальнi громадськi, —
Все те – зборища лайдацькi,
Без прикраси.
Вийняти iх з-пiд закона!
Лиш один для них – до ката!
Дать параграф: заборона,
Конфiската!
Або згинем по-жебрацьки,
Або сильними руками
Виб’ем дух з них гайдамацький
Канчуками.
Жадних прав! Нi навiть шепту
Про якiсь новii ери!
А на бунт одну рецепту:
Манлiхери.
Хлоп до працi, не до ради,
До податкiв, не до складок,
До грабель, а не до шпади —
Се – порядок.
Його рiч – покора й жертва,
Як лиш бульбу, хлiб i борщ ма;
Його святощi – то церква,
Двiр i коршма.
Се наш грунт. Пожруть дракони
Нас, коли зiйдемо звiдсi.
Лиш держiмо тi закони
Твердо! Dixi!»[124 - Я сказав! (Лат.) – Упоряд.]
Музики грiм. Панове плещуть браво,
До графа тиснуться i гратулюють,
З усiх бокiв стискають руки жваво.
Лиш дами трохи кривляться, вахлюють
Гарячi лиця. Чути десь: «Fi donc![125 - Тьфу! (Франц.) – Упоряд.]
Брутально! Нас вони компрометують!
Якi принципи! Що за грубий тон!»
В тiй хвилi князь потис за срiбний дзвоник —
Се знак тишi. І з мiсця встав барон,
Щоб говорить. Вiн скочив, наче коник,
І випрямив свою дрiбну фiгурку
(Його здрiбнiло й кликали «бароник»).
Меткий, верткий, мов лялечка на шнурку,
Вiн славився мiж панством лiбералом
(Недаром дiд його носив ярмурку!).
Вiн говорив, мов кiнь, що гонить чвалом
І фирка, рже, бiжить, копитом гряне;
Тут патосом сипнув, там комуналом,
Вертiвсь, як вуж, коли на хвiст хто стане.
VII
«То вже Монтеск’е[126 - Монтеск’е Шарль-Луi (1689—1755) – французький правник i фiлософ, який розробляв принципи демократii.] сказав, панство мое,
Що кождий народ в таких правах жие,
Якi заслужив собi мати.
І се також певне, що висловив Мiль[127 - Мiлль Джон Стюарт (1806—1873) – англiйський фiлософ та економiст, дослiдник питань спiввiдношення свободи волi та суспiльноi влади.],
Що тiльки висока, величная цiль
Упавшого може пiдняти.
Ми ниньки в упадку подвiйно тяжкiм;
Нiхто нас не любить, не маем на кiм
Опертися в хвилi негоди.
Своеi держави не маем давно,
Лишилось нам предкiв надбання одно:
Здобутii ними народи.
Лишились безсмертнii унii тi,
Непорванi зв’язки i шлюби святi,
Заключенi скрiзь добровiльне,
Та сума симпатiй покревних племен,
Що нам запевняла вiд давнiх-давен
Пановання в них неподiльне.
Пiдношу се з натиском, панство мое:
Се плуга, не шаблi пановання е,
Культурности, а не розбою;
Ми не для забору у край сей iшли,
А в жертву себе ми йому принесли,
Його захищали собою.
Ми свiтло прогресу у варварства тьмi.
Що гнувся народ сей у панськiм ярмi —
Потрiбно було й натурально:
Ми вищi iдеi плекали в той час,
Вiн працi, порядку навчився вiд нас,
Втягнувся, пiднiсся морально.
Отее, мое панство, е наш заповiт,
Котрим живемо ми вже тисячу лiт,
Його нам забути не вiльно!
Що хлоп збунтувався, се сумно – та нам
Не мститься, а дбать, щоб вiн каявся сам,
